Ключ до вбивства

Олег Чорногуз

Сторінка 12 з 17

— Капітан на мить зам'явся. — Він цілком нормальний? Ви розумієте, про що я...

— Якщо дівчина віддається уперше... як ви кажете, палкому коханню, віддається темпераментному єврею, то скажіть, хіба може від такого палкого кохання народитися ненормальний?

— Бело Мойсеївно, у вас є ключі від кімнати Аскольда?

— А в кого вони тепер мають бути? У дільничного Івана?

— Відчуваю, ви недолюблюєте лейтенанта?

— А ви б його любили, якби вам у вікна постійно кидали вазони, а дільничний Іван спав би собі під деревом?

— Що ж ви так, лейтенанте...

— Бела Мойсеївна, як завжди, жартує...

— Ви чули? Ви десь бачили, щоб вам розбивали голову горщиками з червоними калачиками, а Іван казав — то жарт, дитячі забав­ки, хай дітки граються? — Бела Мойсеївна подала капітану ключ.

"Ключ до вбивства? А чи до вбивства?" — подумав Дубль і увійшов до невеличкої кімнатки з чорно-білим телевізором на тумбочці та фо­тографією Ярини Іщук із сином. Вродлива жінка з коротко підстриже­ним волоссям, як здалося капітанові, загадково посміхалася усмішкою Мони Лізи. "Чи розгадаю я коли-небудь цю посмішку? — подумав капітан Дубль. — А, може, вона вже й розгадана, може, саме так і трапилося, як сказала Бела Мойсеївна... Хто його зна... Але ж десь залишилася записка. Передсмертна записка... Отже, на смерть йшла свідомо... Щось сину заповіла? Що саме? Де цей заповіт? У кого? В Аскольда? У Бели Мойсеївни?" Ось запитання, відповіді на які й збирався знайти в цьому будинку капітан...

Прощаючись, він запитав:

— Аскольда до Америки викликав ваш син, Бело Мойсеївно?

— Якщо я скажу, що його викликав президент Клінтон, ви мені повірите?

Капітан Дубль їй, звичайно, не повірив.

Розділ X

Коротка нарада, яку скликав у себе капітан Дубль, зводилася до одного: коли виїхав за кордон Арнольд Іщук і куди саме? Старший лейтенант Лупеник, лейтенант Хорт, який успішно перебрався з Одеси до Києва, сержант Ягідка і сержант Лантух дружно сіли на телефонні апарати. А капітан Дубль іще раз подався на Петропавлівську. Дільничний лейтенант Іван детально, але не зовсім чітко пояснював:

— Це ще зі школи у нього. Він, наскільки я знаю, не любив своє ім'я — Аскольд. Белу Мойсеївну по-вуличному кличуть "Голда". Кажуть, за високий зріст, а, може, за щось інше... Онука, якщо це таки онук, прозвали спочатку Гольд... Від Аскольда, але поміняли літеру "г" на "к".

— Навпаки, — поправив капітан.

— Ну да, навпаки... Був Кольд... А він навіть поправляв однокласників, казав: "Кольт". Потім його називали "Гольд", дізнавшись, що його сусідку... Про те, що це його рідна бабуся, довго ніхто не знав... А тоді, дізнавшись, що бабушенцію прозивають "Голда", і йо­го стали кликати "Голд". Кажуть, з єврейської — це золото. А інші — що довгий... Мати ж називала його Вадиком.

"Так ось звідки Вадим, — подумав капітан. — Кублеєві саме так він і відрекомендувався. Вадим Іщук. А я вже був запідозрив, що сищика водять за носа..."

— А як за документами, лейтенанте?

— За документами він Аскольд.

— По-батькові?..

— По-батькові... Здається, Ярина Антонівна... Так, Ярина Антонівна...

Капітан ледь не вибухнув:

— Я вас не розумію, лейтенанте... Ви що, почали заговорюватись? У карти переграли?

— То в мене така звичка, пане капітан, я люблю міркувати вголос... Мати — Ярина Антонівна... Це я згадую. Сина вона записала по імені свого батька... Тобто Аскольдового дідуся, по маминій лінії...

— Зрозуміло. Але чому Ярина, а не Ірина? Бела Мойсеївна...

— Бела Мойсеївна так її називала по-городському, а в паспорті у неї Ярина... Її у нас усі дуже любили, — лейтенант важко зітхнув, — і дорослі, й малі... Вона всім подобалася... Коли йшла з роботи, чоловіки з вікон випадали... — Лейтенант Іван ще раз важко зітхнув.

— Вам також вона подобалась?..

— А як ви здогадалися, пане капітан?

— Я не здогадався, я бачу.

— А кому вона могла не подобатися?..

— Це вплив Бели Мойсеївни — на запитання відповідати запитаннями?

— Та ні, мабуть, подільська звичка... Нав'язалося з вулиці...

— Я вас попрошу, лейтенанте: все-таки уточніть, як записано Аскольда, як його по-батькові, національність... Як писалася мати, національність... Втім, її національність мені уже не потрібна... І якщо можна — куди виїхав Аскольд: до Ізраїлю чи в Сполучені Штати?

— Якщо євреєм — то в Ізраїль, а якщо українцем — то в Сполучені Штати? Я вас правильно зрозумів? — наморщив м'ясисте чоло Іван.

— Приблизно... Ми вже третій день не можемо знайти ніяких йо­го слідів. На Іщука Аскольда не відрито візи — ні в ізраїльському по­сольстві, ні в американському... Коли ви його останній раз бачили?..

— Тиждень тому. Сьогодні у нас 19 листопада... А я його зустрічав наступного дня... Так, наступного, це я точно пригадую. Вони поверталися з Белою Мойсеївною з кладовища. Я ще запитав: чого це ви порушили традицію — завжди їздите на цвинтар сьомого листопада, а цього року — восьмого?

— Де він працював? — перебив лейтенанта Дубль.

— На "швидкій допомозі". Називали його медбратом, а він страшенно ображався. Завжди хотів видаватися кращим, ніж був...

— А яким був?

— Якийсь озлоблений, мовчазний, відлюдькуватий... Завжди спідлоба на всіх дивився... Ріс фактично сам. Навіть Бела Мойсеївна не признавалася, що вона — його бабуся, казала — сусідка. Доглядала, правда. Говорила знайомим, що дитина з тієї сім'ї, в якій її пере­ховували під час окупації. Євреї, мовляв, уміють бути вдячними.

— Квартира це чия? Ярини Іщук?..

— Ні, вона наймала... А потім син Бели Мойсеївни... пристроївся... А що, молода, гарна дівчина. Сільська — таку легко обду­рити... На пам'ять начебто залишив їй кімнатку, постійну прописку і... Аскольдика...

— Вона написала перед смертю духівницю... ну, заповіт?.. Відвідайте іще раз Белу Мойсеївну, пошукайте в книгах, за картинами, в шухлядах... І зателефонуйте мені...

— Обов'язково, пане капітан!

— Дякую, лейтенанте. Ви загалом не дурний хлопець. А в дурня часто граєте?

— Траплялося. Влітку... Я без форми... Он під тією грушею. А Голда... Пробачте, Бела Мойсеївна побачила мене — ну й узяла на язик... А того дня їй хтось запустив у вікно вазон з квіткою... У вікні — грати... Горщик розбився, але осколки влетіли у відчинене вікно... Потім виявилося, що вазон з мого кабінету... Хто його вкрав і коли?..

— Дивіться, лейтенанте, а то колись і вас украдуть... І ще одне: ви маєте звичку не відповідати по рації... Мовляв, є дурніші, хай во­ни й підставляють свою голову під ніж чи під кулю...

— Ягідка накапав?

— Я вже казав вам і Белі Мойсеївні: тут запитання ставлю я. А цьо­го разу моя порада вам: не кидайте тінь на міліцію... Ви вважаєте, що я можу підставляти свою голову під кулю, а ребро під "перо", а ви?

— Пробачте, пане капітан, я обіцяю вам... Тільки прошу, не подавайте рапорт начальнику... Я про все дізнаюсь, до дрібниць!

— З пам'яттю у вас гаразд?

— У мене гарна пам'ять...

Капітан тільки махнув рукою і сів в авто. Дорога до Борисполя випала слизька, тож їхав повільно. Ризикувати не хотілося, та й спішити нікуди. Капітан, міцно тримаючи кермо, розмірковував, видо­бувалися гіпотези, поступово виструнчувалися в одну лінію факти...

Макс Череватенко — судмедексперт і приятель — нічого конкретного не міг сказати щодо СНІДу, про його інкубаційний період. Летаргічний сон СНІДу (якщо можна так сказати) — чи є він? Як­що є, то чи прокидається він у зараженій людині? Через скільки? Чи зберігається у мертвому тілі? А якщо зберігається, то скільки? Чи живе у людини, скажімо, п'ять років? Або, наприклад, таке: чи може він передатись мертвому і певний час зберегти свою клінічну картину? А якщо зробити ін'єкцію за кілька годин чи хвилин до смерті? Чи приживеться мікроб у мертвому?.. Макс цього не знав. Макс ду­мав. Макс розумів капітана Дубля...

Знайомі обриси аеропорту "Бориспіль" вималювались на тлі бла­китного неба. Капітан зайшов до давнього знайомого — начальника митної служби майора Назаренка. Той привітно зустрів його, розрізав пачечку імпортних підсмажених горішків, запропонував ка­ви. Капітан не відмовився.

— І швейцарський шоколад, — поклав начальник митної служби плитку в яскравій обгортці.

Капітан розламав, надкусив.

— Молочний, і теж з горішками... Якщо ти мене так балуватимеш — приїжджатиму через день...

— Ласкаво просимо! — картинно вклонився майор і поцікавився: — То що ж все-таки привело тебе цього разу до нас? Убивство скульп­тора?

— Ти не помилився.

— Я, до речі, регулярно дивлюсь телевізор. Отой тип, що показували, — убивця скульптора?

— Важко сказати. Макс сумнівається...

— Хто такий Макс?

— Я ж тебе минулого літа на риболовлі знайомив. У Яготині. Максим Череватенко.

— А, лікар? Пригадую. Товстий такий... А ля Бальзак.

— У тебе ж і пам'ять...

— Інших тут не тримають... То чому сумнівається Макс?

— Не бачить слідів боротьби перед смертю. Скульптор спокійно написав записку синові..

— А чим же ми тобі допоможемо? Віз на той світ ми, як сам знаєш, не видаємо і не перевіряємо — це функції Божії...

— Людина, яку ми розшукуємо і яку ти бачив учора по телевізору — Аскольд Іщук. Курортники із санаторію "Лель", що поруч з дачею скульптора Ковалевського, бачили його там у день смерті скульптора... Адресу, місце його роботи ми вже встановили. Вияви­лося, що він терміново виїхав за кордон — до Америки або до Ізраїлю...

— Він що — єврей?

— У паспорті пишеться українцем. Батько нібито єврей, а мати — українка. Батько буцімто живе у США, а мати... Свою таємницю во­на забрала з собою в могилу... Вона також повісилася, і так само, як і скульптор, 7 листопада. Тільки з різницею у п'ять років...

— М-да, й справді загадка. А яке відношення має мати цього, ко­го ви розшукуєте, до скульптора?

— Вона була однією з коханок скульптора...

— Він що, ловелас?

— І так, і ні. Дружив завжди з однією жінкою. З цією, що повіси­лась, зустрічався років з п'ять. Потім зустрів іншу, а ту кинув... На­передодні одруження.

— І та повісилась?

— Так! — Капітан нетерпляче зиркнув на годинника: — Мені потрібні дані, Ром!

— Я ж тобі вже казав: через Бориспіль у напрямку Ізраїлю чи США жоден Іщук за останні десять днів не піднявся у повітря.

11 12 13 14 15 16 17