Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

— Знаєш, що це таке?

— Ні.

— Пітека, — повторив ще раз Арасі і по­дав пітеку Данкові.

Данко взяв її в руки і почав уважно огляда­ти. Це були два кружечки шкіри, завбільшки в долоню, зшиті краями і сильно випхані чимсь зсередини, так що з них вийшов плескуватий м'ячик. Посередині одного кружечка була зроб­лена дірочка, в якій стреміла рурка, приблиз­но величини пальця, а з неї стреміла китиця пір'я.

— А для чого пітека? — спитав Данко.

— А от, дивись!.. — сказав Арасі, підбивши пітеку долонею вгору.

Пітека зафурчала і, описавши круту парабо­лу, почала падати вниз. Але Арасі підбив її до­лонею, і вона знову зафурчала, злітаючи вгору. Китиця пір'я стримувала швидкість її льоту і змушувала триматися в повітрі майже в не­змінному положенні — м'ячиком вниз.

— Відбивай! — крикнув Арасі, подаючи на цей раз пітеку Данкові.

Та поки Данко зрозумів, чого від нього вима­гають, пітека пролетіла у нього над головою і вдарилася об стіну.

— Еп-па, портуґез! — розсердився Арасі, підняв пітеку і підбив її до Данка. — Кажу, відбивай!

Але і на цей раз вислід був той самий, тільки Данко вже сам підняв пітеку і ударом долоні подав її в сторону Арасі. Той відбив, а Данко знову "промазав", і пітека упала у нього за плечима. Звичайно, Арасі був старший від Дан­ка а до того мав неабияку вправу в цій грі, в яку, зрештою, грають завзято всі діти в Брази­лії, і Данкові годі було з ним змагатися. Але малого європейця відразу гра захопила, і він, даючи промах за промахом, щодалі, то попадав у більший азарт.

Так минула непомітно майже година часу, поки знадвору не донісся голос священика, кот­рий кликав Данка їсти шураско. За намовою отця Вісенте Данко, як заступник господаря, попросив на прийняття також Коарасіабу й Арасі, висловивши своє запрошення словом: "Ходім!".

Коло розложеного вогнища стояло чимале дерев'яне корито з тонко порізаним м'ясом, плетений кіш з хлібом і відкрита бочівка солод­кого пива місцевого виробу. Робітники, пона­стромлювавши шураско на довгі, загострені палиці, пекли його над вогнем, час-до-часу по­ливаючи маринадом. Кілька готових шураско вже стояло осторонь на тих самих палицях, зложених у стіжок.

— Ну, починаємо, — сказав священик. — Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа...

Всі повставали, поскидали капелюхи і прока­зали коротку молитву. Потім брали шураско, хліб, пиво, бажали Данкові щастя і сідали їсти.

Досить неприємне на перший погляд м'ясо виявилося дуже соковитим і смачним, так що Данко сам здивувався, коли з'їв аж два вели­ких шматки, яких би вистачило на цілу родину. Солодке пиво ще збільшувало апетит і приємно шуміло в голові.

Не забракло і гостей: то той, то інший пере­хожий завертали у подвір'я і приймали участь в шураскаді.

По закінченні прийняття робітники повста­вали, поскидали капелюхи, поклепали по пле­чах отця Вісенте й Данка, а тоді жваво і весело взялися прибивати дощані стіни.

Данкові нові опікуни

До місяця Соколи вже були у власній хаті. На послуги землемір взяв немолоду муринку Алісу, якій доручив цілу господарку і нагляд над сином.

Аліса була дуже роботяща, дуже добра і по­божна, але й не менше криклива. Вона постій­но гримала на Данка за кожну дрібницю, а ча­сом і зовсім без ніякої причини, щоб лише ви­явити свої турботи і любов. Ранком і увечері, а то і посеред білого дня, вона налітала на хлоп­ця, мов гураган, хапала його в свої сильні руки, тягнула до умивальки і так енергійно мила, що тільки клапті мильної піни летіли довкола. По­тім витирала до червона його тіло пухнатим рушником, перебирала в чисті сорочки, розчі­сувала чорні кучерики, стогнучи і нарікаючи, що брудцішого хлопця не бачила за все своє життя.

Стіни кімнати Аліси були обліплені безліччю святих образків, а на почесному місці стояла статуя чорного святого Бенедикта — покрови­теля муринів, якого служниця найбільше пова­жала.

Свою мову Аліса пересипала вигуками, при­казками і цікавими зворотами, які Данко на­вчився розуміти лише згодом.

— Барбарідаде! — кричала вона, зустрі­чаючи його на порозі при повороті зі школи, — Ти знову сьогодні грав з хлопцями в боліні й спізнився на обід?!! Чи ті урвиші[28] є товариством для порядного хлопця? Мій Господи Небесний! Я вже не можу витримати з тобою!.. Чекай, чекай, прийде батько!.. Я йому розкажу, як ти мене слухаєш! І не думай, що я на цей раз буду тебе боронити, коли батько візьме прута і почне тобі науку на спині записувати! Можеш уже мочити бороду!..

"Барбарідаде" — це означало "варвар­ство", а "можеш мочити бороду" — "приготуй­ся до поганого".

Другим разом трагедія виникала з іншої при­чини:

— Пушшя! Ти ще досі читаєш?!! Носса Сеньора Сантіссіма*! Та ти вже скоро осліпнеш над книжками! Так, так, будеш слі­пий! Можеш уже мочити бороду!

Зате, коли батько часом скартав хлопця, Аліса заливалася сльозами, голосила на цілий дім, скликала всіх святих і присягалася, що ще не бачила в житті такої доброї дитини, як Данко, і такого безсердечного батька, як "сеу Іван".

— Недаром кажуть люди, — говорила Аліса, — що є неможливо догодити цілому світові і своєму батькові заразом, недаром!..

Спочатку Данко дуже боявся сварливої служ­ниці, але потім звик до її криків і не приймав їх близько до серця. Часто навіть жартував і кпив з неї, хоч і любив за добре серце і безко­нечну відданість своїй малій особі.

Цілком інші взаємини зав'язалися між ним і старим Коарасіабою. У перші дні Соняшний Волос не звертав на хдопця жадної уваги і, коли часом проходив повз Данка, дивився на нього, як на порожнє місце, навіть не відпові­даючи на привітання.

Та одного дня, бачучи, як малий завзято стрі­ляє з власноручно зробленого лука, підійшов до нього, взяв лук, оглянув з усіх боків і попробу­вав пальцем пружність шнурка, який правив за тятиву. Потім, зневажливо скривившись, від­дав лук назад і почвалав до своєї хатини, щось сердито бурмочучи по-індіянськи.

Данко зрозумів, що його лук в очах досвід­ченого індіянина нічого не вартий. Та й справді, чого була варта звичайна палиця, зігнута і зв'язана простим шнурком? Хлопцеві було тро­хи ніяково, але що він міг зробити? Стріляв з такого, який умів зробити. Правда, стріли ні­коли не влучали і в найближчу ціль, а летіли собі, куди самі хотіли. Тому Данко постановив собі бодай їх удосконалити. Пам'ятаючи, які були стріли в халупі індіян, він назбирав пір'я і поприв'язував його пучками на задніх кінцях заструганих паличок. Та і від цього справа не покращала, хоч упертий хлопчина щодня вправ— лявся в стрілянні.

І от якось, коли він безуспішно вже з двад­цять разів старався влучити в стовбур піньора, до нього підійшов Коарасіаба. Знову взяв у руки лук, оглянув його і раптом переломив на коліні. Данко спочатку аж розгубився від такої кривди, але не вспів запротестувати, бо Коарасіаба взяв його за руку і повів до халупи. Лишивши хлопця перед входом, сам зайшов до середини і по хвилині вийшов назад, тримаючи в руках два луки і два колчани зі стрілами. Колчан з коротшою перев'язкою перевісив Лан­кові через плече і дав у руки маленький лук. Другий колчан одягнув сам і наказав хлопцеві йти за собою на попереднє місце. Там став у бо­йову позу і почав одну за другою випускати з лука стріли. Було їх, може, з десять, і всі вони одна за одною, легенько фуркнувши, вп'ялися в ту саму точку. Данко був цілком приголом­шений. Він ніяк не міг повірити, що тримає в руках справжнього, хоч і маленького, лука, майстерно зробленого з якогось дуже гнучкого дерева і стягненого еластичною тятивою зі шкіри. Стріли були також справжні, гладенькі, рівні, зазублені на одному і оздоблені пір'ям на другому кінці. І колчан був справжній, шкіря­ний, зшитий висушеними жилами і оздоблений визерунками. Данкові аж дух сперло, і він без­помічно старався підібрати слова, в яких би можна було висловити подяку індіянинові. Але Коарасіаба зовсім не чекав подяки. Він пішов до дерева, повитягав свої стріли і, вернувшись назад, почав показувати Данкові, як треба стрі­ляти: вигинав його тіло у належну позицію, на­хиляв йому голову, поправляв положення лік­тів. При тому не був надто делікатним, покрикував і штовхав. Але Данко не ображався. Він тільки старався пильно дотримати всіх вказі­вок, хоч це і не було легко. Зате перша ж ви­пущена стріла пролетіла зовсім близько від цілі, чого перше Данко ніяк не міг осягнути. Окрім того, хлопчина щойно тепер відчув, що значить стріляти зі справжнього лука. Він був тугий, пружний, немов живий, і стріла з нього летіла рівно і далеко, а не так, як з того кри­вого прута, що його перед хвилиною зломав Коарасіаба.

Не минуло і години, як Данко вже щодругою стрілою влучав у намічену ціль. Коарасіаба, по­бачивши, що хлопець збагнув перші засади цієї мудрости, лишив його самого і пішов геть.

З того дня Данко поволі почав заприязнюватися зі старим відлюдком. Його вправність у стрілянні зростала, хоч Коарасіаба ніколи нею не був вдоволений. Він сам іноді показував свою майстерність, влучаючи нехибно в кожну вказану Данком ціль.

Здається, що велике зацікавлення луком і було тією першою причиною, яка викликала в індіянина довір'я і приязнь до чужого йому бі­лого хлопця, а бажання говорити по-індіянськи ще більше ту приязнь поглибили. Тут Данко виявився куди більше здібним учнем, як в стрі­лянні, і незабаром, непомітно для себе самого почав порозуміватися з Коарасіабою виключно по-індіянськи.

Бачучи, як часто роблять його ровесники, Данко одного разу обв'язав собі голову стяжкою, за яку натикав пір'я, і так, без сорочки, в самих коротких штанцях, з'явився перед Коарасіабою, начепивши, звичайно, на себе лук і колчан. Думав, що зробить велике враження на Коарасіабу, але натомість викликав тільки на устах старого ту саму зневажливу усмішку, яку викликав недавно своїм луком. Однак, Коарасіаба нічого не сказав, тільки відвернувся.

А через пару тижнів, побачивши знову Данка з пір'ям на голові, покликав його до себе в оку, скинув з нього стяжку і замість неї, вдягнув хлопцеві на голову справжнє індіянське, май­стерно зроблене — акванґапе з жовтого і зеленого пір'я папуґ. Але і це не було все. Коарасіаба одягнув на Данка ще й справж­ню спідничку, так само зроблену з пір'я, а на ноги — асояба* — червоні шкіряні камаші[29], які носять індіяни для охорони від колючок, гострого каміння і гадюк.

Тут Данко вже не витримав і, хоч знав, що індіяни не розуміють пестощів, кинувся на шию Коарасіабі і кілька разів поцілував у зморщені щоки.

Індіянина зворушила щирість хлопчини, але він не вмів її виявити, тільки поклав руку на голову Данка, як роблять індіяни на ознаку приятельства, і сказав:

— Ти любиш одягатися по-індіянськи і не встидаєшся цього, як Арасі, — візьми.