– З розгубленою посмішкою відповів фотограф.
— Бачу ти не впустив можливість зробити пару хороших знімків. – Густаво із захопленням схопив камеру та уважно роздивився творіння, які зобразив його любий друг.
— Як же я міг. – Трохи не впевнено відповів Миколай.
— Угу… море… море… ще море, пальми, кущі, квіточки… — Нічого не розуміючи промовляв Густаво, роздивляючись фотографії. – Брате, тобі відомо що подібні фотографії роблять скоріше самотні бабусі, ніж молоді фотографи, які постійно знаходяться в пошуках чогось особливого?
— Розумію твоє здивування Густаво, просто мені здалося що в цій воді і тутешніх кущах і було щось особливе.
— Dio Mio! Невже тебе настільки поглинули місцеві красоти?
— Можна сказати і так. – Спокійно, але сумно відповів Миколай.
— Що трапилося друже? За ці дні ти навіть і не думав про те, щоб опускати носа з будь-якої причини? Тільки не кажи, що ти чимось отруївся, бо я чудово знаю особливості тутешньої акліматизації.
— Ні, друже, дещо гірше відбувається.
— Що саме?
— Мені зателефонували з дому і… мама порадила хоча б трохи ознайомитися із новинами.
— Я їх місяцями можу не читати. Гадаю, якщо на Нью-Йорк бомбу скинуть я дізнаюсь останнім.
— На Нью-Йорк можливо і ні, однак на всю Україну цілком вірогідно.
— Що ти таке верзеш?
— Хотів би я зараз збрехати, але пишуть що росія стягнула війська до наших кордонів і…
— І?
— І гадаю рідко коли подібні діяння завершуються благополучно. – Із грубістю в голосі ствердив Миколай.
— Господи!
— Так. І я би дуже хотів, щоб він був на нашому боці.
— Що думаєш робити?
— Поки не знаю, але точно не збираюся сидіти тут без діла. Там моя родина, батьки і… прости брате, однак ти мусиш зрозуміти мене, я не можу сидіти і ловити насолоду в той момент, коли над всім що мені дорожче самого життя нависає гільйотина, яка в будь-який момент може прийти до дії.
— Я все розумію Майк, без жодних питань, друже, але давай не будемо робити необдуманих рішень.
— Що ти маєш на увазі?
— Дивись: у нас в південній Америці подібне аж ніяк не рідкість. Запитати в мого діда про війну, так він взагалі зможе розповідати з ранку до ночі про те, що коїлося в Колумбії в часи la violencia. Гадаю в Вас ситуацію доволі подібна. Давай ти спробуєш трохи заспокоїтись і краще все обдумаєш, ok?
— Так, можливо ти і правий…
— Дозвольмо собі перечекати цю ніч, подивимося як так все і буде і вже від цього будемо відштовхуватися. Так чи інакше, навіть якщо ти зараз спохватишся і вирішиш рушити до Києва, то найближчий літак точно прийде не так вже й швидко, як хотілося б.
— А що ти порадиш мені робити, якщо в цей самий момент почнеться війна? Тоді вже буде пізно друже… пізно.
— Добре! Ти правий, Майк. Ми не вправі це так залишати.
— Ми?
— Саме так, брате. Невже ти забув? Моя наступна зупинка в життєвих подорожах чарівне місто Київ. Тим паче я не дозволю тобі відправитися одному в настільки тяжкий момент.
— Дякую друже, але повір мені, що якщо почнеться те, що може початися буде далеко не весело. Війна ніяка не пригода, а справжня кара. Ми знайомі із нею з 2014-го року і повір – це справжнє горе.
— І я готовий розділити його із тобою, друже. Нас до цього ведуть самі небеса, я впевнений що все це не дарма, тому ми просто повинні відправитися разом.
— Ти просто скажений, Густаво, але бачить Бог я вдячний тобі за підтримку всім своїм серцем.
— Цікаве в нас життя чи не так? – Розплившись у широкій посмішці запитав Густаво.
— Найцікавіше у світі!
Вони не хотіли покидати цей куточок раю, особливо цього не хотів Густаво. Не тільки у зв'язку із тим, що вони тільки-но сюди прибули, але ще це дуже тісно було пов'язано із його неймовірним бажанням знову потрапити до будинку свого дитинства… будинку, який являвся хлопцеві у снах… будинку, в якому він кожного разу відчував, як час сам по собі відмотується назад… будинку, що нагадував йому про те, що далеко не все і далеко не завжди в його житті було пустим, принаймні в ті моменти, коли він приїздив сюди зі своєю родино. Однак життя завжди має на нас свої плани і тільки що воно запустило маховик тих подій, які мусили привести хлопців саме туди, де їм судилося пройти в рази значущі події ніж ті, котрі чекали на них в цьому домі, наскільки би прекрасним він не являвся.
***
Дістатися додому виявилося не так вже й просто, як хотілося б. Рейсів з Барбадосу, на превеликий жаль не знайшлось, якщо тільки не з трьома пересадками. Хлопці шукали альтернативні варіанти цілий вечір і врешті-решт їм вдалось знайти виключно один варіант і той очікував на них в ночі наступного дня на Тринідад і Тобаго, а перед цим потрібно було дістатися ще туди.
Благо, рейсів на невеличких, нехай і старих, але доволі привабливих, як своєю ціною так зовнішнім виглядом, літачків було вдосталь, ще й у дуже зручний час, що дозволило молодикам зібрати до купи ту пару-трійку речей, що вони приволокли з Буенос-Айресу і вирушити у необхідному їм напрямку.
В дорозі, першочергово, Густаво взяв на себе зобов'язання будь-якими шляхами відволікти Миколая від непотрібних думок і, варто зазначити, що йому це вдалося виконати доволі успішно, оскільки хлопці проговорили про свої буденні речі та глибинні філософські судження майже всю дорогу, навіть встигши на пару десятків хвилин перед приземленням поринути у сон, який добряче прочистив мозок від всього зайвого, дозволивши зосередитись на тому, що зараз дійсно було важливим.
Сам же Густаво ще не встиг чітко відповісти самому собі на пиття: з якої ж саме причини його тягнуло відправитись в ту країну, про яку всі факти стверджували про те, що в ній може розпочатися не локальний конфлікт, а катастрофічне повномасштабне вторгнення, винною в якому виявиться країна з найбільшим ядерним арсеналом у світі.
Якби його хтось запитав в той момент "чим ти керувався, коли вирішив відправитись у подібний шлях?" він навряд чи відповів би, але у палкого і великодушного колумбійця, навіть не виникало особистих питань заради кого він це робив, бо чудово знав, що в цю путь він іде заради людини, яку знав менше тижня, але навіть за ці кілька днів зміг відчути від нього факт власної потрібності, не просто як "сировинний придаток", а як той хто зможе допомогти і кому допоможуть у відповідь по всім мірам власних сил та можливостей.
— Ще не пізно передумати, друже. – Мовив Миколай до Густаво, після того як вони тільки-но перетнули межу ще одного аеропорту за два дні.
— Я вже прийняв своє рішення, Майк і повертати назад не просто не збираюсь, але й не маю жодного бажання для цього.
— Мені дико соромно перед тобою, Густаво. – Щиро говорив Миколай. – Ми вирушали у цю подорож, щоб побачити будинок твого дитинства, щоб розвіятися та зустрічати теплоту цього світу, а вийшло так що я втягнув тебе у ту історію, до якої ти взагалі не мав мати аж ніякого відношення.
— Невже ти мав хоч якесь відношення до моєї історії в той момент коли я ледь не вмер від лупцювань на тій проклятій вулиці? – Риторично запитав Густаво, після чого зустрів саме лише мовчання від Миколая у відповідь. – Так хочу не я, мій любий друже, так нам обом велить Господь Бог і, навіть не будучи глибоко віруючим, я чомусь бажаю хоча б раз в житті дослухатись до нього, бо він точно щось знає і не став би відправляти нас з тобою туди, де нам не треба було б знаходитись.
— Можливо і так.
— Можливо. – Посміхаючись Густаво поклав йому на плече свою мужню руку. – Нам треба рухатись далі, Майк, а там вже вирішимо, як краще буде для нас обох.
— Добре!
Їм обом хотілось вірити в те, що далі на них очікували хоч на краплину кращі події… несамовито хотілось вірити… тепер вони попросту мріяли про те, щоб їх переживання ніяким чином себе не виправдали, а весь цей поспіх перетворився на ніщо інше, як на саме лише перебільшення фактів, але в ранці 24-го лютого так вже не здасться нікому, оскільки всі хвилювання не виявляться марними, підступно втіливши самих себе в життя.
Тринідад і Тобаго
Хлопці не звертали особливої уваги на оточуючу спільність, хоча при детальній увазі і цей острів міг би скласти неймовірні спогади, якби голова не була сповненою чимось іншим за думки про батьківщину і родину.
Після того як хлопці взяли білети і стали очікувати на свій літак, котрий мав вилітати вже менше ніж за три години, вони прийняли дружнє рішення не покидати кордонів терміналу, щоб ні в якому разі не упустити свій шанс.
Миколай, все ще знаходячись у глибокому внутрішньому запалі, не знаходив в собі сили для того, щоб заплющити свої очі хоча б на зайву хвилинку, в той час як Густаво, котрий неймовірно втомився за ці дні проведені у дорозі, дозволив собі легке занурення у світ снів, де він, за міркуванням Миколая, знову перетворився на маленького хлопчика, який бігав по золотистому і мальовничому узбережжю Барбадосу в колі своєї сім'ї.
Молодий фотограф сидів на одинці зі своїми роздумами, лише іноді поглядаючи на прохожих перед його очима людей. Дивно, але в цей самий момент він ні на одну хвилинку не замислювався над тим, що може розпочатися війна, не думав про біди, яка вона може принести із собою, а просто сидів і згадував ті життєві дні, котрі кожного разу відкликалися в його позбавленому спокою серці із приємною теплотою, яка огортала його всього з ніг до голови.
В голові раз за разом перегорталася сторінка за сторінкою згадок із бабусею та дідусем, як вони в новорічну ніч із захватом і сльозами від сміху дивилися святковий комедійний виступ. Згадувалося, як він із батьками, ще в роки молодшої школи, вперше побував у Софіївському соборі та побачив величну Оранту. Наче в живу знову побачив у своїх думках друзів, яких поодинці розкидало по світу: від Польщі до Австралії, після чого він одразу ж подумав і про самого себе… про себе… про хлопця, який знаходився за пів світу від рідної домівки й намагався встигнути туди до того, як з чималою вірогідністю вона зустрінеться з доторканням рук диявола і їх цілковитою загубленістю милосердя.
Він не звернув уваги, але ззовні почався сильний буревій, який він запам'ятає на все життя, але зараз він навіть не знав про його існування, просто на просто продовживши бути самим собою на рівні із оточуючим світом.
Буревій ставав все сильнішим і сильнішим з кожною наступною хвилиною.