Але вона не вірила мені. І тепер запевняла мене, що не може без мене, і щовечора, щоночі, крізь стіну, крізь двері приходила до мене, опускалася на коліна біля мого ліжка і казала, що їй так добре зі мною. Чого я не міг уже сказати про неї.
Я не знаходив собі місця ні в хаті, ні на роботі. Якось розлючений примчав додому, зірвав зі стіни той проклятий портрет, пошматував його й викинув на смітник. Але варто було дружині лише сказати, що сьогодні вона йде на нічне чергування, як мене охоплював жах. А через годину-другу я переляканими очима дивився на стіну, на двері, крізь які приходила вона. Приходила та, яку я так жадав колись і якої так боявся тепер.
Уже не пригадую, скільки тривали наші зустрічі. Не кажу кохання – "зустрічі". І чи взагалі все це було? Але одного вечора, саме тоді, коли дружина мала бути на нічному чергуванні, моя небесна красуня опустилася на підлогу. В цей час несподівано відчинилися двері, і в кімнату зайшла дружина...
Чи варто розповідати вам про ту сцену, яка розігралася в квартирі? У тих сценах, як я переконався, навіть небесні божества втрачають свою небесну силу. Особливо тоді, коли у вас така ревнива дружина. І скільки б ви їй не доводили, що все те тільки їй здалося, що насправді між нами нічого такого не було й не могло бути і що все їй наснилося, вона вам не повірить.
Через кілька місяців помістив я оголошення в газеті про обмін житла, і незабаром у нас були нові квартири й паспорти.
Ось і все про портрет, злощасний й такий милий моєму серцю.
Вам здається це неймовірною історією, але факти, кажуть, уперта річ. Проти фактів ми ніщо. Саме завдяки їм я й опинився ось тут, у цій скромній і затишній кімнаті, на околиці міста.
– А портрет?
– Портрет я ж порвав на дрібненькі шматки, І знаєте, сталося несподіване. Того ж дня у мене здало серце. Лікарі мені так і сказали: "Ви десь дуже надірвали його". – Десь, – посміхнувся я. А вже після чергового ковтка кави з молоком додав: – Тепер портретів я у своїй кімнаті не вивішую. Знаєте, боюся. Вік такий, вік літаючих тарілок і екстрасенсів. Боюсь неземних істот. Боюсь тепер з ними вступати в контакти. А ви ще й досі стверджуєте, що в світі не існує неземних контактів? Я цього стверджувати не можу. Контакти існують. Але вони дуже й дуже завуальовані. Ось, здається, і все, що я міг розповісти про цю загадкову історію з жіночим портретом.
Загадка Везувію
Науковий трактат
Жінки владно (підкреслюю це слово) входять у наше життя. Не секрет, що з кожним звичайним днем (за святкові не ручаюсь) чоловіки втрачають усе більше і більше своїх завойованих позицій.
А все почалося з чого? З рівності. Спочатку вони, жінки, у нас, чоловіків, відібрали штани. А ми, чоловіки, замість того, щоб перейти до наступальної самооборони, схопилися за пляшки. Вони зробили те саме й запили майже нарівні з нами. (Окремих феноменальних випадків я не беру до уваги).
Згодом вони взялися за цигарки, ми – за денатурат. Як тільки і вони перейшли на це пійло, ми почали ковтати лосьйон і розводити черевичну ваксу.
Коли жінки почали захоплювати наші, споконвічно чоловічі, посади, а відповідно й позиції, то нас уже мали за ніщо. Ні вакса, ні зубна паста, ні лосьйон уже нас не рятували,
Як тільки разом зі сферою обслуговування були захоплені й сфери науки і політики – ми уже не здатні були ні пити, ні закушувати.
Тепер вони, жінки, набираються нахабства і на весь голос (гласність і демократія) запевняють світ, що чоловіки взагалі перевелися і справжній чоловік у їхньому житті така ж рідкість, як, скажімо, паюсна ікра на вітрині нашого магазину.
Почалися розшуки нас через оголошення в газетах. Чим вони нас тільки не приваблюють! Усі вони, без винятку, не схильні до повноти. Майже не їдять (а те, що курять і п'ють, в оголошеннях не повідомляють), характери мають лагідні, як сік алое, фігури стрункі і гнучкі, як смичок перед скрипкою. Тут і ми, чоловіки, не залишаємося в боргу. Щодо теревенів, то тепер ми рідко кому поступаємось у першості. Ми пишемо і рекламуємо себе, що кожний з нас – другий після Аполлона Бельведерського. Ні більш ні менш. Дехто набирається нахабства і повідомляє, що він має ангельський характер і таку святу душу, яка була в одного з дванадцяти апостолів. Третій додає (сам читав), що він "любить жінок і все живе на землі". При цьому чомусь соромиться конкретизувати, чи все живе, що повзає, квакає і літає. І нарешті, з горем навпіл, ми знаходимо те, що шукали. І отут починається те життя, яке ми інколи чомусь називаємо подружнім.
Подружнє життя перетворюється в дискусійний клуб, де дискутують, як правило, двоє. В цих дебатах інколи беруть участь родичі. В окремих, дуже складних випадках до сімейних дискусій допускаються сусіди і представники міліції.
Сімейне життя, як і належить, складається здебільшого з дрібниць, побутового дріб'язку, якими ніхто нікому не хоче поступатися. Для прикладу: цивілізовані люди дарують дикунам іграшку. Одну на двох. Ті, замість того, щоб нею гратися, починають несподівано ділити її між собою і ділять доти, поки хтось когось не прикінчить. Але це приклад з далекого минулого. Ми, цивілізовані, з тим нічого спільного не маємо і, головне, – не хочемо мати. Ми живемо в іншому світі – культурному світі. Часто купуємо книжки. Ще частіше збираємося їх прочитати. Беремо Канта, Кафку, Спінозу чи, приміром, Фейєрбаха. Ким уже там захоплюємося. Приносимо додому. Розгортаємо. А через кілька днів повертаємося знову до цього розгорнутого процесу і раптом бачимо, що на ній від руки жіночим почерком виведені якісь ієрогліфи та формули.
– Що це таке? – цікавимось несміло у своєї половини.
– Ти що, зовсім безграмотний?! – освічено відповідає вона. – Це рецепти і номери телефонів.
– Рецепти чого?
– Як готувати суп із торішніх сухариків по-французьки.
– О господи! – кажемо ми, бо знаємо, що супи їмо з пакетиків. Що ж до Господа Бога, то достеменно знаємо, що він не у нашій квартирі, і переходимо до чорта.
– Тихіше на поворотах! – усміхається вона, як сатана, і перед носом загрозливо покручує палець з ключем від автомобіля. Після цього підходить з вихилясом до телефонного апарата, набирає номер і каже одне іноземне слово "хеллоу". Потім додає ще двоє-троє слів рідною мовою, які розуміємо без роз'яснень: "На старому місці", – і закручує палець, як і діалог, ще одним іноземним словом – "Ол райт!", яке вже адресується нам і телефонній трубці.
Вранці ми знаходимо свій техпаспорт, точніше техпаспорт на автомашину, на чайнику, що парує.
– Як це зрозуміти? – іще дивуємось ми.
– А тобі що, повилазило? – культурно перепитує вона.
– Що це таке? – не придумавши нічого більш оригінального, повторюємо своє звичне.
– Чайник! – каже вона. – А в ньому чай для тебе.
– А це? – показуємо на відклеєну власну фотографію на шоферських правах, яка під випарами чаю скидається на шанхайський дашок. Тільки в мініатюрі.
– Ти знову через дрібниці починаєш... – що саме, вона не уточнює.
– Але ж це документи...
– У мене нічого під рукою не було. А що це таке – мені ніколи роздивлятися. Я завжди спішу, завжди запізнююсь. Сучасна жінка – це автоматичний робот. Ви нас такими створили,
– Ми?!
– Ви!
– Але ж ви самі вимагали рівності?! – стаємо білими, як болванка розпеченої сталі.
– Ти вже охолов? – дивиться вона на вас, сприймаючи вашу білизну за стопроцентний іній,
Ми на її іронію цього разу не звертаємо уваги. Ваші думки зайняті іншим. Розгадкою. І тільки тепер, саме в цю мить, нарешті все зрозуміли. Ми розгадали таємницю віків: "Чому для Помпеї настав останній день?!"
– Везувій! – кричимо ми. – Навіть Везувій вибухнув. Навіть він не витримав, хоча був справжнім спартанцем.
– Божевільний! – каже вона. – Везувій – це вулкан.
– Вулкан також не витримав! Навіть вулкан не витримав. А вулкан – не людина. Вулкан, можна сказати, цілий завод, а я жива душа!
Вона махає рукою і йде геть. Ми ж залишаємось зі своєю загадкою віків. Тепер ми знаємо, від чого загинула Помпея. Але хіба жінок це навчило? Що їм Помпеї, коли гинули цивілізації. Та й імперія загинула. Щоправда, Римська. Але ж цивілізована. Ось в чому загадка. А через що?!
Миша
Хочете, я вам розповім історію, зовсім не типову для нашого життя? Власне, не для всього життя, а для життя в будинку відпочинку.
Якось мені зателефонував приятель і похвалився, що його призначили директором будинку відпочинку.
– О, я тебе вітаю! – щиро кажу. – Коли й далі так піде, то незабаром станеш міністром, а я матиму першого міністра, з яким на "ти".
Він сердечно подякував. Бо про себе був ще зі школи високої думки, і побажання стати міністром сприймав як цілком реальне майбутнє, котре на нього чекало. Я на той час теж ходив майже в міністрах. І приятель знав: щоб зміцнити нові рубежі, не завадить закріпити давні тили.
Хоч як там було, а в гості по телефону мене запросив.
– Приїзди! – сказав.
– Ловлю тебе на слові. Я готовий. Ти ж мені, звичайно, влаштуєш люкс.
– Неодмінно. Хоч завтра, – розсипався він у виявах приязні, і це мене навело на думку, що я йому не байдужий, як до одруження – своїй дружині.
– Ну, завтра, Михайле Івановичу, я, певно, не зможу. А от через тиждень – вважай, що я твій натуральний гість власною персоною.
Після цих слів мені здалося, що його оптимізм опустився до позначки "нуль". Досвіду чоловік не мав, тож тепер подумав, що цей дзвінок йому обійшовся дорого.
– Де ти там? – гукаю. – Спазми горло затисли? Чи раптом язика надкусив? Чи, може, чекаєш від мене фрази: "Вибач, старий, я пожартував". Її не буде. Бо давно мрію знайти затишний куточок, щоб врешті-решт закінчити свою дисертацію. Отже, твій телефон, адреса? – Щоб трохи заспокоїти його, додав: – І вартість путівки. Не думай тільки захворіти, бо це може серйозно відбитися на твоїй кар'єрі, так успішно розпочатій.
Михайло Іванович справді зустрів мене, як доброго приятеля,
Страху, принаймні в очах, я не помітив. Він уже декому встиг похвалитися, що до нього приїде великий вчений. (Я тоді якраз працював над виведенням рідкісного птаха, котрий їстиме тільки колорадського жука. І цей птах, як і мій винахід, буде безсмертний, доки житимуть на нашій землі колорадські жуки).