І не Єжов її зробив, а сам Сталін! Тепер більше Єжова непотрібно — і скинули його разом з кількома "Пацюками". Але одних викинули, а на їхнє місце посадять ще гірших. Коли б хотіли всіх повикидати, то не поставили б "Воші" на місце "Пацюка", бо "Воша" в сто разів гірший. То тільки про людське око все робиться!
— Але більше не арештують! — не вгавав учитель.
— Кажу тобі ще раз: не арештують, бо потреби нема. А як треба буде, то знову буде то само. Голод пам'ятаєш? Скільки мільйонів людей виморили? А відповідав хто за це? По цей день винуватців нема і навіть не згадує ніхто, що стільки людей невинно пропало. На цей раз буде так само! Ти своїх зубів і печінки вже назад на дістанеш, хоч і вийдеш. А вийшовши, будеш навіть боятися слово писнути про те, що тут з тобою робили! А ті, що в Сибіру, все одно мусять свій реченець підробити! А ті, що в землі вже?.. Думаєш пенсії їхнім родинам дадуть? Ех, ти, голово капустяна!..
І дядько сердито сплюнув.
Я, здається, був єдиним, що поділяв ці тверезі погляди простої, але розумної людини...
* * *
Через три дві мене з іншими в'язнями перевели до іншої келії.
Тут ми дізналися про цікаву історію: оце вночі вони повісили на ґратах вікна "Пацюка"!
— Розумієте, — захоплено розповідає нам якийсь бувший комсомолець, — приводять його до нас, а він уже йти не може, так побили його хлопці з "тридцятки". "Глухий" (так прозвали одного з тюремних дозорних каже: "Ви дивіться, не бийте його, бо будете відповідати!"
Чуєте? "будете відповідати"! А....! — і комсомолець вилаявся страшними словами. — А як він мені цілий рік легені відбивав, то відповідав? Та я б йому... Ух! Коли б мені його віддали в свобідні руки, та я б йому такі муки придумав, що пекло б злякалося! Я б його по куснику різав щодня і в рану гарячу смолу лив би! Я б...
Тільки вийшов "Глухий", а ми — на нього! Загорнули в коци і давай місити! Били-били! Били-били! Чуємо — вже ке рухається! Тоді — води!
Ожив!
"Хлопці, — каже, — мені життя нема! Дайте шнурок — повішуся!"
Хочеш шнурка? Дамо! Сорочок не пожаліємо для такої оказії! Порвали сорочки, скрутили шнурок: "Вішайся!"
А він в плач: "Не хочу, — каже, — боюсь!"
Е, голубе! Тепер без викрутів! Що ж ми сорочки надармо попсували?!
Вночі взяли гада, заткнули морду і до ґратів! Та сторожа почула і відібрала! — з жалем зітхає оповідчик.
— Нічого, — потішає інший. — Не вдалося нам, то вдасться іншим, але жити він, собака, не буде!
Той самий селянин, котрий ще перед кількома днями охолоджував радість наївного учителя і котрий опинився на цей раз зі мною, зітхнув і сказав:
— Ех, люди, люди! Звіри з вас поробилися! Ні, не звіри, а чортівські виродки!
— Що?! Як?! — посипалося па нього з усіх боків. — Тобі шкода його?!
— І його шкода, але вас, дураків, найбільше! "Пацюка" вже не треба бити, бо його доля сама побила. А от ви! Що з вас буде?! Викликали з вашої душі звіря лютого, отруту страшну, і вони будуть роздирати і пекти ваше нутро до самої смерти! Як же вас тепер на волю випускати, коли ви поробилися ще страшніші всіх "Пацюків" і "Вошей"! Раніше люди хоч Бога боялися, то і світ був інакший. А тепер — що? Тепер ви тільки палиці гумової і кулі боїтесь! А дати вам ту саму пістолю чи палицю в руки, то... Ех! Не хочу навіть говорити.
— То що ж, діду, по-твоєму, коли мене "Пацюки" будуть стріляти, то дякувати їм за це, чи як?
Селянин хвильку помовчав, а потім з глибоким сумом у голосі відповів:
— Знаєш, хлопче, я маю тільки одного однісінького сина, і коли б він мене спитав так, як оце ти тепер, то я б йому відповів: "Сину, коло ти зі своїх страждання і поневіряння у в'язниці не винесеш нічого, окрім оскверненої душі і чорного від злоби серця, то просись, щоб тебе застрілили! Я волію молитися за тебе, як за мученика, що впав жертвою пекельних сил, аніж бачити тебе тим самим слугою антихриста!
Цікаву розмову перервав сторож, котрий прийшов покликати мене до бюра.
Там чекав на мене якийсь немолодий уже панок, що назвав себе моїм оборонцем, найнятим моєю мамою.
— Як, — спитав я, — уже є оборонці?!
— Так, — відповів той, — уже є знову суди і оборонці, І ваша справа буде розглянена на виїзній сесії обласного суду.
Спочатку я втішився і почав докладно розповідати адвокатові історію свого безпідставного арешту, мордування стоянням і безсонницею, але раптом зупинився, бо помітив, що вік налякано зиркає в сторону присутнього енкаведиста і нервово крутить в пальцях свої окуляри.
— Гм! — використав він мою зупинку. — Це... це ви розкажете на суді. А я хотів би знати, які ви маєте тепер погляди на вашу колишню діяльність в організації Української Автокефальної Православної Церкви?
— Як "які погляди? — здивувався я. — Жодних! Це фальшиво самообвинувачення було в мене вимушене тортурами і погрозами арешту моєї жінки!
— Гм! Гм! — зам'явся знову адвокат. — Я думаю, що вам ліпше буде, коли ви замість голослівного заперечення своєї провини. щиро покаєтесь і виясните судові причини, які штовхнули вас на злочин, як також і пізніші причини — добробут і свобода життя в нашій державі, — котрі примусили вас переглянути свої погляди і радикально їх змінити. Так буде краще для вас...
Я остовпів.
— Громадянине адвокат! Ви вірите, що я дійсно був у цій організації?
— Ви ж самі про це написали! Як же я можу не вірити?
— В такому разі, — увірвав я розмову, — нам нема більше про що говорити, і я буду сам себе боронити на суді! Вартовий! Прошу мене відвести до келії.
Виходячи, чув, як енкаведист говорив до адвоката:
— Бачите, як тепер ця вся сволоч підняла голови? Вони думають...
Дальших слів я не чув.
Опинившись в келії, я ліг на ліжко і почав думати. Не було сумніву, що і при змінах, які наступили в НКВД, мої вигляди на звільнення не покращали. Зі слів адвоката ясно, що реабілітація перед виїзною сесією обласного сулу мені не вдасться, бо навіть сам оборонець боїться відкинути моє смішне самообвинувачення. Добре було, принаймні, що я в напливі одвертости не зрадився, бо тоді все пропало б!.. Так маю ще єдину надію на ракурс до Вищою Суду Республики в Києві. Але і це не було певне,
Найгірше ж було те, що я взагалі не уявляв собі техніки теперішнього судівництва і не знав, за що мене властиво мають судити: чи за наклеп в участі в "збройній контрреволюційній організації" в місті 3., чи за видуману мною діяльність в Українській Автокефальній Православній Церкві?
Нарешті, прийшов до висновку, що побачу це на процесі, і там зорієнтуюся, що маю робити.
СУДОВИЙ ПРОЦЕС
Аж наступив і довго очікуваний день судової розправи.
Засідання суду відбувається при закритих дверях. Є тільки судді, прокуратор, оборонець і один свідок, присутність котрого для мене абсолютно несподівана і незрозуміла.
Акт оскарження цілком змінений і не подібний до того, який мені давали читати у в'язниці. Пункт обвинувачення, що виник в З. і був безпосередньою причиною мого арешту, пропущений цілком, а на його місце висунено три нові;
1. Участь і керівництво в організації "Українська Автокефальна Православна Церква".
2. Агітація проти "великого братнього російського народу".
3. Приязнь з "ворогами народу" в особі Володимира Затонського.
Мою заяву, що в другому пункті проти мене свідчить мій колишній колега професор М., а третій пункт — знайомство з "ворогом народу" Затонським я сам далі визнаю і перед судом.
З ходу розправи для мене стало цілком ясно, що ці два останні, на перший погляд дрібничкові, пункти можуть стати причиною засуду, від котрого мене не оборонить і рекурс до вищої інстанції, бо вони мають за собою реальні підстави. Отже, мені треба було їх збити негайно, тут таки, на цьому суді! Треба було конечне повести справу так, щоб основою неминучого засуду став пункт перший, бо я в ньому закинув гачок, на котрий сподівався спіймати безграмотних суддів з обласного суду. І тому проти цього найтяжчого обвинувачення боронився навмисне дуже слабо:
— В мене вимусили це обвинувачення. Це — неправда! Я ніколи до організації Української Автокефальної Православної Церкви не належав. Я не міг бути її керівником. — Це все, що я сказав в обороні щодо пункту першого і, звичайно, в очах суду не оборонився, тим більше, що згадані мною члени організації фактично вже були давно засуджені.
Зате два останніх пункти я збив, бо і суд, маючи вже підставу засуду, не дуже на них звертав увагу.
Другий пункт обвинувачення звучав так:
"Підсудний Олександер Мак, перебуваючи зо свідком професором М. в місті Конотопі, сказав: "Тут колись мусить бути збудований великий пам'ятник на згадку величезної події. Само тут, під Конотопом, 8-го липня 1659 року наше славетне українське військо під проводом гетьмана Виговського ПЕРШИЙ РАЗ В ІСТОРІЇ розбило проклятих москалів".
Запитаний щодо цього пункту, я відповів:
— Такої безграмотної дурниці я сказати не міг! Щоправда, в історії такий факт був, але далеко не перший! Не відхиляючись дуже в глибину історії я можу вам, шановні судді, з того самого сімнадцятого віку навести подібні факти: так, наприклад, 1618 р. під проводом Сагайдачного 20.000 українського війська зробило похід у саму середину московської держави і осягло численних перемог, одна з котрих була під містом Путивлем. Пізніше в 1633 ропі українське військо піл проводом гетьмана Тимоша Орендаренка також виправились на допомогу польським військам, котрі воювали проти Москви, і також осягло побід. Я міг би назвати ще кілька випадків, але вважаю, що і них досить.
Як бачите, а історію знаю добре, і не вивчив її тепер у в'язниці, лиш перед в'язницею. Очевидно, знав і про факт, про який згадує свідок М., а тому не міг сказати, що це було перший раз в історії.
— Не є важно, — перебив мене трохи спішений суддя,— чи це було перший раз в історії! Головне те, що ви раділи ворожнечею між двома братніми народами — українським і російським — а це є злочин!
— Власно, що не радів! Я думаю, що коли б дійсно висловив таку злочинну радість, то свідок М. повинен був би відразу на мене донести відповідним органам, а не чекати півтора року! Інакше він ставав співучасником злочину...
Погроза досягла мети, а тому запитаний свідок починає вияснювати, що він не може ствердити моєї особливої втіхи з приводу згаданої події, що про якийсь пам'ятник мови також не було і що взагалі вся розмова велася в спокійному, чисто науковому тоні.
Таким чином пункт обвинувачення розпався.
Прокуратор береться за третій, останній, пункт і формулює його, приблизно в такий спосіб:
— Товариші судді! Що цей керівник націоналістичної організації Української Автокефальної Православної Церкви ніколи не залишав намірів і далі вести свою підривну роботу, що він шукав і знаходив собі приятелів в контрреволюційному окруженню, видно з того, що він був приятелем ворога народу Затонського.