Каміння під косою

Їй відмовити Андрій уже не мав відваги і, понишпоривши по кутках, знайшов торбу з сушеними грушами. Набрав жменю і виніс. Вона подивилася на нього порожніми очима, мовчки прийняла груші й піш­ла, навіть не подякувавши. Чи не мала сили, чи може, навіть не розуміла, що робить. І саме тому Андрієві стало невимовно шкода її.

"Чи доживе вона, щоб ще дитину поховати, чи помре раніше?" — спитав сам себе і відчув, що серце його знову стає нестерпно важким від болю.

Та не мав часу багато роздумувати, бо майже вслід за жінкою прийшла дівчина, приблизно того самого віку, що й він. Висхла, наче кістяк, з землисто-сірим облич­чям, благально подивилася на хлопця величезними сірими очима і ледве пролебеділа:

— Подайте, Христа ради!..

Цій також годі було відмовити. Андрій зліз удруге в погріб, узяв дві морквини й ними обділив дівчину. Але, як вона лишень вийшла пішов і замкнув хвіртку на засув.

"Роздаю чуже добро, навіть дозволу не спитав­шись, — лаяв сам себе. — Мало того, що стару жінку об'їдаю, то ще й інших годую тим, що вона собі від рота відриває!"

Не мав права роздавати! Коли б Лідія Сергіївна отак господарила, то вже й сама з простягненою рукою ходила б. І в ту хвилину відчув, що й не давати не міг би. Чи своє, чи чуже, але зустрівши погляд, повний муки, благання і приниження — віддасть усе! Вчора і позавчора було йому краще, бо в нього ніхто нічого не просив, і його не гризло сумління.

Глянув на срібного кишенькового годинника, що висів на старому килимі над ліжком господині, і за­ходився розпалювати. Але хтось знову почав стукати у хвіртку. Андрій постановив не виходити, та стукіт повторювався так настирливою, мов би той, хто стукав, не мав наміру відходити. Це могла бути, врешті, й Лі­дія Сергіївна, і хлопець таки пішов одчинити. Однак, це не була господиня, а якийсь хлопчина і, звичайно, також прошак.

Лютий не так на гостя, як на самого себе, Андрій визвірився голосним криком:

— Нема нічого! Тікай звідси і не стукай!

— Та чого верещиш, як на пупа, холеро?! — з хо­лодною гідністю відповів хлопчина. — Шкода тобі якого недоїдка — то вдавися ним!

— Недоїдка?! — закипів ще більше Андрій. — Я останню крихту ще зранку віддав і сам голодний сиджу, а вас оце за останню годину, мов саранчі! Що я вам усім можу дати?!

Хлопчина підсьорбнув засопливленим носом, по­правив облізлу баранячу шапку, що з'їхала йому на очі, і сказав без ніякої злоби, наче й не бажав оце теперінечки Андрієві вдавитися:

— Та то, мабуть, усі з черги. Стояли ми ще від ночі, а хліб привезли щойно в обід. Кажуть, було п'ят­сот буханок, а народу зібралося три тисячі. Перші взяли, а решті — дулю! То ми постановили й далі чергу тримати і чекати до завтра. Але та зараза-міліція наскочила і розігнала. От люди й порозлазилися. Не достояли купованого хліба, то тепер сунуть за прошеним. Але й тут, як у черзі: хто перший вспів, то ще, може, щось і випросив, а спізнених женуть к чортам собачим, як оце й ти мене.

Хлопчина мав яких дванадцять років і якось зовсім не скидався на отупілих із голоду, прибитих голодуючих. Був, правда, такий худющий, що більше подобав на зроблену зі соломинок сміховинну іграшку-ляльку, але тримався бадьоро, а з зухвалих темних його очей так і бризкав безжурний гумор.

— Слухай, бра'[33], — сказав він несподівано, приди­вившись до Андрія, — а ти, либонь, також із наших будеш?

— З яких це "ваших"? — спантеличився Андрій.

— Та не крути хвостом! — зухвало заатакував про­шак. — У тебе не лишень з одежі, а й по пиці видно, що ти з села. Маєш тут родину?

— Маю бабу... — непереконливо збрехав Андрій.

— Бабу?! От, щасливий, що вона тебе взяла. А в ме­не, братику, навиворіт: не мене баба, а я бабу зі села забрав, та й вожуся з нею, як дурень зі ступою.

— Як же ти її забрав і навіщо? — не зрозумів Андрій.

— Говори з дурним! — зневажливо скривився хлоп­чина. — "Навіщо!" А що ж було з нею робити? У селі, сам знаєш, як. З нашої цілої сім'ї тільки я та баба живі осталися. Порішив я йти геть, то й її мусів забрати.

— І що тепер робите?

— А нічого. Прийняв нас у повітку один п'яниця пришелепкуватий, що також прошеним хлібом живе, хоч ніби якусь пенсію і картки має. От і живемо в нього. Баба сидить у повітці, бо ходити не може, а я вже якось кручуся: то випрошу, то вкраду — ну, і дриґаємося по­трохи. Оце грошей назбирав, що міг і кілограм комерчеського дістати, коли б раніше у чергу став. Та, бач, не пощастило.

— То ви не приписані?

— Та вжеж, що ні. Який же чорт кого припише без документів! Попоганяли нас, наче собак бездомних, поки той п'яниця над нами змилосердився. Той і міліції і самого Сталіна не боїться. Мабуть тому, що завжди п'яний і море йому по-коліна. Ліжко нам віддав, перину і примуса до того. Каже, що йому, крім горілки, нічого не треба. П'яний, завжди з ліжка на підлогу падає, а з примусом може ще й хату спалити. Кажу тобі — чисто малахольний[34].

Знову підсунув облізлу шапку, шморгнув носом і закляв:

— Трясця їхній матері! Цілу ніч не спати, на­мерзнутися, як собаці, й з нічим додому повертатися! А там баба голодна чекає. Коли б був раніше знав, що хліба не дістану, то купив би на базарі хоч склянку пшона. Але думав собі, що кіло хліба все ж краще, ніж миска кулешу, і стояв. А тепер на базар пізно, і, виходить, ні хліба, ні кулешу. Мені, правда, оце якась учительша молода, спасибі їй, цілу мищину ва­реної сочевиці дала, то я собі й підрубав, — вдоволено поплескав себе по запалому животі, який ані трохи не погладшав од сочевиці. — Тепер лишень під перину — і спати. Але баби шкода.

Андрій відчув симпатію до цього задеркуватого хлопчини і до його бідної голодної баби.

— Кажеш, маєте на чому варити? — спитав, ва­гаючись.

— Маємо і на чому і в чому, тільки кат ма чого.

Андрій знову повернувся до хати, відчинив бля­шанку з ячмінними крупами, відсипав у шматок часо­пису дві жмені і виніс.

— Ну, бачиш, — підморгнув хлопець. — Я з тобою недаром розговори розговорював — одразу пізнав, що ти — муровий[35] хлопець. Виговорив таки бабі вечерю. Рости великий! Як у мене колись уродить, віддам тобі з процентом... А, поки що, пиши, не забувай!..

І, ще раз моргнувши, пострибав далі вулицею, веселий і жвавий, як горобець. Андрій захоплено по­дивився йому вслід: от чортеня! Такий тобі і в воді не потоне і в огні не згорить! Не лишень собі раду дає, а ще бабу утримує.

Однак, вернувшись у хату і взявшись наставляти картоплю, відчув, що на нього знову нападає злість, пригноблення і докори сумління. Чорти б узяли таку дурну голову і м'яке серце! Віддав дві картоплини, дві морквини, жменю сушених груш і дві жмені круп. Колись би сміявся з того, але тепер він інакше роз­цінював вартість кожної крихти, кожної крупини, кожної одробини, яку можна було покласти на зуби, розжувати і проковтнути. І його огортав страх, що стільки роздав. Головно, що роздав не свого, а чужого! Ні, не має права, не сміє більше нікому нічого давати!

І в цій постанові він витримав двічі, бігаючи від­чиняти хвіртку ще двом жінкам. Відмовляв їм різко, рішуче і навіть злісно. Внутрі корчився від сорому і жалю, а був такий лютий, що ледве стримався від прокльонів. Лихий перш усього, на себе, що не мав права давати, бо не мав свого. Лихий був і на них, що не знали правди і не розуміли його. Був лихий навіть на чорний чавунець, що вже кипів, спльовував на гарячу бляху піною і наповняв хату їдким запахом картопляної лушпини. Краще б його не було! Хай би не було ані круп у бляшанці, ані сушених груш у тор­бі, ані картоплі, ані моркви! Тоді б не мучила б совість, не було б жалю, і того гнітючого питання без розв'язки: давати, чи не давати?

Поновний стукіт у браму зв'ялив йому ноги. Не хтів навіть підвестися. Але застукотіло ще раз і ще раз. Мусів перемогти себе, встати й вийти, але вже по дорозі з розпачем обдумував слова відмови: перепрошувати, оправдуватися чи, вдавши безсердечного, прогнати?

Але яка ж була його радість, яка втіха, коли, від­чинивши різко хвіртку, раптом побачив Лідію Сергіїв­ну, про яку чомусь забув і думати. І тоді звертання, що бентежило його ранком і видавалося таким невід­повідним, вирвалося щиро і природно:

— Бабо! Це ви?! А я думав — знову голодуючий який!

Звільнений з відповідальности перед прошаками, був такий щасливий, що готов був цілувати господині руки й ноги. Шанобливо увів жінку до хати, допоміг їй роздягнутися, скинув з неї мокре взуття, подав старі капці, посадив на стілець і прикрив їй плечі теплою хусткою. Бачив, що вона перемерзла і перевтомлена, тому нічого не дозволив робити.

— Ви лишень кажіть, а я сам усе зроблю, — го­ворив.

Лідія Сергіївна принесла надломану пайку хліба, шість батонів, дві цибулини і два оселедці з повідкруваними головами і хвостами.

Попоїли картоплі з оселедцями та цибулею, запи­ли жолудевою "кавою" й закусили батонами. Тоді Андрій набрався відваги.

— Бабо, — опитав обережно, — а ви завтра знову підете?

— Піду, Андрію. Ще сьогодні звечора треба буде зайняти чергу по комерційний хліб, а потім знову хо­дити по установах до вечора.

— В чергу я піду, бо ви ж натомилися. Але завтра, як виходитимете, то замкніть хвіртку на ключ.

— Не замикається вона — осіла. Замкнешся на за­сув, як і сьогодні

— Я вже направив. Коли маєте ключ...

— Уже й направив? Молодець! Я все потерпала, коли з дому виходила,а хвіртку незамкненою лишала. Десь був навіть і другий ключ. Як знайду — дам тобі, щоб ми одне від другого не залежали, коли треба вийти.

— Мені не треба! — наставив руку, немов для обо­рони. — Замикайте мене, щоб я не міг вийти.

— Щоб ти не міг вийти? Що це тобі в голову прийшло?

Андрій зніяковів.

— Та бо тут тих голодуючих... — почав, затикуючись. — Стукають і стукають... А я не можу...

І він, винувато спустивши голову, признався, скіль­ки, кому й чого пороздавав. Сподівався докорів і був готовий смиренно їх прийняти. Але почув зовсім щось інше.

— Ти, Андрію, можеш давати, або можеш не да­вати, але ховатися, та ще й так, щоб тебе хтось інший замкнув, — соромно! Правді треба завжди в очі ди­витися, а ти поводишся, як струс, що ховає голову в пісок.

Дивилася на нього гострим поглядом, суворо звів­ши до купи брови, і хлопець під тим поглядом і підо впливом холодного тону голосу, спаленів і почув себе жалюгідним.

— Але ж, бабо! — зойкнув.