Куди йшла стежка?

Жорж Крюк, ставши з пові­тового губерніальним комісаром ЧеКа, через нас про­водив безсонні ночі, а й удень без охорони не виходив на вулицю. В його розпорядимости були значні вій­ськові сили, призначені спеціяльно на боротьбу з пар­тизанами. Двічі ми ті сили винищили скандально і мало не впіймали при тому самого Жоржа, але він вислизнув нам з рук. Взагалі ми з ним не мали ніколи щастя, хоч полювали невтомно і послідовно, настав­ляючи йому найхитріші пастки, але кожного разу якась несподіванка, чи дивний збіг обставин, псували всі наші плани, і Крюк виходив з пригоди живим. Те самісіньке можна було сказати і про Крюка: він полю­вав за нами ще з більшим завзяттям, ніж ми за ним, але висліди всіх його заходів були попросту ніякі. Один лише раз його відділ упіймав 11 наших товари­шів і завіз д' губерніяльного міста. Бідні хлопці були піддані першому етапові чекістських тортур, але від другого етапу ми їх звільнили чисто божевільним на­падом, при якому вилущили всіх чекістів (тоді, власне, Жорж якимсь чудом-дивом врятувався), порозганяли військо й більшовицьку владу й випорожнили в'язницю, випустивши на волю понад триста людей. Звіль­нені товариші переказали мені слова Крюка, який і далі плекав у душі надію на те, що врешті його ка­бінет буде прикрашувати сплювачка, зроблена з мого черепа. І, правду сказавши, небагато бракувало, щоб цим і скінчилося. Раз я майже упіймався в місті, куди вийшов особисто на розвідку; другий раз мене, вже непритомного від рани, вірні товариші дослівно ви­дерли з рук чекістів; а втретє, коли нас зрадила любка одного побратима, Жорж пройшов зі своїми посіпа­ками так близько, що черкнувся об мене рукавом, але не впізнав. Це все було якесь дивне, навіть неправдо­подібне, і скидалося на гру, в яку вмішалася незбагнена третя сила, що для неї і я і Крюк були лишень звичайними ляльками.

Боротьба точилася без угаву, але вже видно було всі познаки її сумного кінця. Не знаю, як інші, але я відчував, що поступово втрачаю мету, на дорозі до якої очолював мій партизанський загін "Поповичів". Бо ж не можна було вважати метою — полювання за Жоржем, перевертання поїздів і наскоки, які в оста­точному висліді нічого не міняли. Ціла Україна проте­стувала й кипіла виступами проти нової влади, сума партизанських сил нараховувала, як казали, до двадця­ти тисяч людей, а все ж більшовики закріплювали своє панування з кожним днем міцніше. Партизанам браку­вало одного спільного керівництва, яке б могло об'єднати всіх і повести до спільної мети.

А все ж одного вечора на наш тимчасовий постій прибув чоловік, який назвався зв'язковим від УВО[28], пояснив нам історію її виникнення, ознайомив з її зав­данням, повідомив про прибуття з закордону уповно­важених і керівників — сотника Івана Андруха та по­ручника Миколи Опоки — та запропонував нам увійти під провід спільного командування.

З радости ми мало не задушили заявкового в обій­мах, довго підкидували його під стелю і врешті спра­вили нечувано розкішний бенкет: випили по дві (аж по дві!) чарки горілки, з'їли повний чавунець кулешу, а на кінець — по кусочкові ковбаси і хліба — вволю. В тих дуже скрутних часах, за якими безпосередньо починався пам'ятний голод 1921-го року, ми собі дуже рідко дозволяли на те, щоб насититися. В бездіяльні дні жили впроголодь, і лишень перед якоюсь акцією підкріплювалися сильніше.

Отож зв'язковий повернувся назад, а ми гарячково прийнялися переключатися на нові рейки боротьби. Не входить у плян — оповідати, що і як ми робили. Досить того, що, хоч наш загін ніби назверх перестав існувати, та сили його й цілеспрямованість дії при під­тримці інших підпільних клітин УВО дали себе відчути більшовикам дошкульніше, ніж раніше.

Я мав роботи по горло і, хоча здебільшого робив щось таке, чого толком не розумів, то все ж відчував, що накази згори надаються планово і до чогось ве­дуть. Це додавало мені сил і охоти до праці, до вико­нання дуже небезпечних завдань і взагалі окрилювало радісними надіями.

У гарячковій підготовці до чогось важливого збіг непомітно майже весь 1921-ий рік, і лишень під кінець його я почав догадуватися, що готується якийсь вели­кий спільний наступ. Мені наказано — бути напоготові самому й тримати напоготові також усіх людей, щоб негайно включитися в акцію, як лише прийде наказ. Остаточні дані мав принести зв'язковий десь у кінці жовтня, і я очікував його з невимовною нетерплячкою.

Пам'ятаю вечір 27-го жовтня, коли в моїй підваль­ній кімнатчині зібралися найближчі друзі, що творили наш штаб. Були мої уродини й іменини водночас, то ж усі четверо з'явилися з подарунками: один приніс пляшку вишнівки, другий — два пшеничних калачі, третій — теплі рукавиці, а Василь — величезну миску квашених яблук, до яких я зроду мав велику слабість. Цю нашу п'ятичленну горстку в'язала не лишень спільна праця і спільна мета, а й глибока взаємна братерська любов. Ми були побратимами в кращому розумінні того слова, готовими з радістю віддати життя всі за одного, а кожен зокрема — за всіх. І нам було так добре від самої свідомости, що, ось, ми всі вкупі! В підвалі пахло сирістю, плісінню й щурами, зрадли­вий каганчик мружився і вмлівав зі страху від кожного подиху й необережного руху, а ми собі кпили з нього, хрупали яблука й жартували. І наші жарти були гострі та дотепні, наш сміх був щирий, але все ж відчувалося, що та радість була крихка і непевна, як позолотка на ялинкових горішках: досить було якогось звуку, чи слова в розмові, як з-під поверхової веселости визи­рала тривога, чорна й понура, як і стіни мого конспі­ративного мешкання, прозваного Мишачою Дірою.

Напередодні, перед тим, як заснути, я багато ду­мав про свою родину, а про батьків і Пшеничку — зокрема. Пригадував собі, як то святкувалося мої іме­нини такого, або такого року, і що тоді, чи тоді ста­лося. Звичайно душею кожних родинних свят була Пшеничка. Вона завжди найліпше знала, кому який подарунок зробити, але нікому не зраджувала, що да­руватиме сама. І, як закон, її подарунок кожного разу був найліпший. Така була хитренька наша люба, зо­лота Псенися Псеницка!

Пригадав я собі також, що минулого року ніхто мене не поздоровляв, ніхто мені нічого не подарував. Звичайно, коли я сам підо впливом трагедії з батьками та селом забув про цей день, то хто ж інший міг його пам'ятати?!

І, мабуть, тому, що я так багато думав, приснилася мені Пшеничка. Але якось так невиразно та плутано, що я того сну ніяк не міг би розказати. Снилася мені Бершадь і її околиці, такі, як вони були в день нашої пам'ятної прогулянки, потім чомусь була хуртовина і це все плуталося з Пшеничкою, Крюком і зв'язковим, якого ми чекали з хвилини на хвилину.

Я дуже глибоко задумався, і з цієї задуми мене вирвав тривожний рух: хтось із вулиці подавав умов­ний знак. Ми попідскакували на місцях і приготува­лися до всяких несподіванок, а Василь вийшов і неза­баром повернувся, ведучи зі собою жінку. Ми відразу впізнали в ній маму одного з наших полеглих товаришів, то ж обмін паролями був лишень звичайною формальністю.

— Матінко! Любов Андріївно! — закрутилися ми всі біля гості. — От несподіванка! Здорожені? Втоми­лися дуже? Сідайте, випийте чарочку вишнівки за здоров'я нашого отамана, а Василь зараз притащить гаря­чого чайку. Біжи, Василечку, в тебе ноги наймолодші!

Любов Андріївна мала великі сірі очі й безкровне бліде обличчя, яке від смерти одинокого сина втра­тило властивість відбивати біль, чи радість. Воно, здавалося, закаменіло, як і серце нещасної матері. "По­повичі" над могилою побратима присягнули — бути синами Любови Андріївної й називали її здебільша мамою.

Гостя кивнула мені пальцем і, коли я підійшов до неї, міцно мене поцілувала. Потім сіла на розстелений кожух, пригубила чарку й зідхнула.

— От, що, діти, — сказала, — зв'язкового, який ніс до вас наказ, переловлено, і, тому замість нього, післано до вас мене. Письмового наказу не маю, але звелено мені переказати вам таке: негайно зібратися і вирушити на захід. З Басарабії на початку листопада має перейти кордон відділ українського повстанського війська, і ваш загін є одним з тих, що мають приєдна­тися до нього...

Так дізналися ми про Другий Зимовий Похід і мали увійти в склад Басарабської Групи, очоленої генералом Гулим-Гуленком, якого я вже знав з попе­редніх років.

Звичайно, ми щиро пожалували за зв'язковим, але в тих умовинах смерть була надто природним явищем, щоб її довго оплакувати. Головне було, що суть на­казу до нас дійшла й оп'янила нас більше, ніж би спи­нила ціла пляшка вишнівки, випита кожним присутнім зокрема. І ми вже почали виявляти всі ознаки вели­кого вдоволення, коли Любов Андріївна піднесла вгору палець, прохаючи уваги. І те, що вона сказала, спра­вило на нас враження ківша холодної води, вилитої на розгарячені голови.

— Однак мусите прийняти до уваги, — говорила наша гостя, — що у вашому загоні є зрадники, які в рішучу хвилину перейдуть на бік ворога і, висловлю­ючись фігурально, встромлять вам ножа в спину...

Ми так беззастережно вірили всім своїм товари­шам по зброї, що вістка нас приголомшила, але Лю­бов Андріївна наводила нам безсумнівні докази зради, відкинути які не було можливости.

Це був поганий знак, але, не дивлячись на осто­рогу, ми все ж не змогли відмовитися від участи в по­ході. Вжили всіх заходів обережности й старалися вга­дати наперед всі можливості.

Довго було б описувати, як розгорнулися події. Вистачить лишень сказати, що все сталося навіть і не так чорно, як могло статися. Кількох зрадників ми навіть успіли викрити й покарати. Але все це дуже погано вплинуло на настрій друзів і значно зменшило сили загону.

Та найгірше чекало попереду: це була невдача походу Басарабської Групи. Мушу признатися в малодушности. Я був радий, що в останній день дістав кон­тузію в голову й не бачив сумного кінця...

І знову переховували мене незнайомі добрі люди, але, коли я прийшов до пам'яти, не могли мені нічого сказати. Я не знав, хто з моїх товаришів живе, хто по­пався в полон, хто поліг на полі бою, а хто перейшов румунський кордон. Навіть про Василя мені не могли сказати. І від того було мені так важко на душі, що, здавалося, бракувало повітря.