Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Обкривавлене й обдерте, воно ще жило і судорожно тріпалося хвостиком і всіми чотирма ручками, ніби старалося увільнитися зі списа.

Данка це так потрясло, що він зціпив зуби, аби не закричати з жалю, і мерщій кинувся до не­щасної тваринки. Серце його краялося і руки тремтіли, коли він стягав зі списа мавпенятко, котре вже було непритомне і тільки дрібно трі­потало, розстаючись з життям. Данка здавило щось за горло залізною рукою, на очі у нього ви­ступили сльози, і він сам собі не вірячи, дивився широко розплющеними очима то на мавпеня, то на свої обкривавлені руки і говорив глухим тремтячим голосом:

— Фрузенятко!.. Бідне, маленьке Фрузенятко!.. Я не хотів, Бог мені свідком, що не хотів!.. Я думав урятувати тебе... Але, бач, як воно вий­шло... . . і

Нараз, здригнувся з несподіванки: Фрузя не­помітно підкралася до нього, спритним і скорим рухом вибила у нього з рук свою дитину, відско­чила на кілька кроків далі й сіла на землі. Вона почала пильно перебирати шерсть на немовляті, нюхала його, облизувала, потім хапала за хвіст, або за лапку, стріпувала ним з цілої сили і тоді пригортала до грудей. Видно, в голові бідної ма­тері ніяк не могла зміститися думка, що її дитин­ка вже мертва. Але, коли вона це зрозуміла, то запищала жалібно, скривилася, і з очей у неї потекли рясні сльози. Прикладаючи свою ручку до рани, нанесеної списом, Фрузя зиркала на свою долоню, потім показувала її Данкові й при тому розпучливо щось белькотіла, ніби хотіла сказати: "Бачиш? Кров!.. Це ти убив мою ди­тину! Нащо ти це зробив?" І, облизавши з долоні кров, наново прикладала свою руку до рани і знову, показувала її хлопцеві. В її сльозах, в ру­хах, у виразі мордочки було щось таке моторо­шне, що Данко не витримав: вхопив свого списа і бігом побіг з лісу, відчуваючи на плечах тягар великого злочину.

Ледве-не-ледве примусив себе назбирати трохи ріща[44] і розпалити багаття. Вже не пропалював землі, як це робив перед тим, не схотів навіть думати про вечерю і сів коло вогнища, схиливши голову на коліна.

Але Фрузя не давала йому спокою. Вона то вискакувала на дерево, то злізала на землю й підходила зовсім близько до Данка, потрясала перед його очима своєю мертвою дитиною і все прикладала дрібну долоньку до кривавої рани та показувала її зі сльозами в очах.

Вночі мавпа щезла, і Данко навіть трохи за­дрімав. Правда, сон його був дуже неспокійний, бо докучав йому голод, непокоїла відсутність безпеки, а на додаток ще й мучило сумління.

Та на другий день, ледве лиш заблисло сонце, Фрузя з'явилася поблизу нього на дереві. Мав­пеняти вже не було, але Фрузя, видно, ще його добре пам'ятала, бо, коли тільки Данко кидав поглядом в її бік, вона щось докірливо й сердито пищала і вертіла своєю розумною, маленькою голівкою.

Годі сказати, що саме прив'язало мавпу до хлопця, але навіть і тепер, після смерти малятка, вона не відставала від нього і йшла за ним крок-в-крок, як тінь, як живий докір доконаного зло­чину.

Дванадцять років назад

— Слухай ти, ботокуде! Запам'ятай, що день моєї смерти є рівночасно днем і твоєї смерти. Так сказали духи. І коли твої піяґи[45] не підтвердять цього пророцтва — можеш спекти з них пече­ню! — так сказав старий Ітапіра до Убіражари в день пам'ятного погрому ґваянської оселі.

Убіражара злякався і зробив знак, затримую­чи своїх вояків.

— Почекайте, ще не вбивайте його!.. А ви, піяґи, чули, що сказав цей старий ґваянець?.. Отож, ідіть, поговоріть з духами і спитайте їх, чи дійсно воно так є...

Розгублені жреці ботокудського племени вкло­нилися і поспішно віддалились на розмову з ду­хами.

Коли вернулися по якомусь часі, сказали:

— Кам'яна Риба говорить правду, Боже Вог­ню: Мараґіґана вас обох навістить в один і той самий день...

— Коли так, — нахмурився Убіражара, — то пустіть Кам'яну Рибу! Ніхто не сміє його зачіпа­ти, а всі повинні пильнувати, щоб з ним нічого поганого не сталося...

Це все відбувалося тоді, коли Коарасіабу й Арасі скидали зі Скелі Невороття, а Іботіра хоробро билася перед печерою з цілою навалою ботокудів.

Нарешті, коли її піймали на аркан і разом з дитиною привели до Убіражари, той сказав:

— Віднині ти, Квітко, будеш моєю четвертою жінкою.

В Іботіри лихо засвітилися очі, й вона плюнула на Убіражару.

— Віднині, ботокуде, ти не маєш страшнішого для себе ворога, як я! Затям!..

— Брат твого чоловіка забитий, і тепер я маю право на тебе!

— Мав би його, коли б на те була моя воля. Але я не хочу!

— Захочеш! Мусиш захотіти! Я тебе не пи­таю!..

— Нехай лише мене розв'яжуть — тоді поба­чиш, чи можна мене не питати!..

— Квітко! — крикнув Убіражара, зриваючись на ноги і стискаючи кулаки. — Або ти зараз же підеш до моєї оки, або я накажу розбити голо­ву твоїй дитині!..

Маленький Коема, ніби почувши, що рішаєть­ся його доля, голосно заплакав. Іботіра здригну­лася і спустила свою гордо підняту досі голову: вона не могла жертвувати сином. Не тому, що вважала смерть чимсь таким страшним, а тому, що Коема був тепер останнім пагінцем Соняшної Династії.

— Віддайте мені дитину, — голосом перемо­женої похмуро обізвалася вона.

— Розв'яжіть її й віддайте їй дитину! — на­казав Убіражара і звертаючись до Іботіри, додав: — Іди до своєї оки і приготуй мені їду!

— Моя ока згоріла, а їди ми вже не маємо давно. Ти ж знаєш, що тепер голод...

— Тепер нема голоду, — засміявся Убіражара і показав рукою на трупи і ранених, що лежали довкола. — Тепер не буде голоду... Але ти на­певне маєш якийсь напій. Я чув, що ніхто не вміє робити кращих напоїв, як Квітка...

Якийсь страшний вогник блиснув у глибині Іботіриних очей, але зараз же погас.

— Так, — відповіла тихо, — я маю ще трохи старого кажю-ї[46].

Це була правда, що Іботіра мала трохи напою з кажю[47], прихованого на всякий випадок в бочівці під землею, як була правда і те, що ніхто з жінок племени не вмів приготовити кращих на­поїв, як Іботіра. Вона знала якісь особливі сек­рети, і в неї однаково добре виходили кажю-ї з овочів кажю, як і з крохмалистих коренів айпі, чи з овочів женіпапо, чи то з бананів. Але рів­но ж доброю майстерницею була Іботіра у виготовленню ліків і отрут, а того, власне, Убіражара ще не знав.

— Ну, йди, — наказав Іботірі, — принось кажю-ї, а ми зараз приготуємо їжу...

Іботіра притиснула до себе дитину і побігла до того місця, де стояла недавно її ока. З обридженням і ненавистю зиркала вона на втішених ботокудів, що шматували вбитих, добивали ра­нених і розкладали вогнище, готуючись до бен­кету.

Розгрібши гарячий попіл, Іботіра почала ко­пати в одному місці яму, скоро видобула з неї невеличку дерев'яну бочівку і виставила її на­гору. Потім видобула з ями ще дві тикви з засу­шених гарбузів і, відіткавши одну з них, скоро вилляла з неї щось до бочівки з женіпа-ї, а по­рожню тикву кинула далеко в тліючий жар. На тому місці відразу схопився чорний димок і з вітром поплив до ріки. В його смугу попала ху­да, кошлата собака, заскавчала і відразу пере­кинулася на землю. Іботіра тільки посміхнулася, зручним і сильним рухом поставила бочівку на плече і спішним кроком пішла до Убіражари. Там поставила бочівку на землю і, не промовив­ши ні слова, вернулася до дитини, котру лишила оподалік під корчем.

Індіянський звичай не велить жінкам їсти спільно на бенкетах з мужами. Вони доїдають тільки рештки, які лишаються по бенкетах чо­ловіків. Отож, нікому в голову не прийшло за­тримати Іботіру, хоч вона тепер вважалася дру­жиною морубішаби.

Ґваянці, збившись, як вівці, в купу, тільки розгублено приглядалися до того, що діялося довкола, і в їхніх очах малювався жах. Перший переляк минув, вони вже отямилися, вони вже бачили наслідки своєї глупоти й розсварености, але не знали, що треба робити. Звиклі до того, що племенем рядить морубішаба Соняшної Ди­настії, вони почували себе тепер обезголовлени­ми. Не бракувало їм тепер відваги й сили, але бракувало головного — проводу. — Бракувало вождя зі знаком сонця на грудях. Коли б так несподівано з'явився Коарасіаба, чи Ґварасе і крикнув: "Бийте!" — вони б били. Ох, як вони тепер били б тих ботокудів!.. Напевне ні один не вийшов би звідси живим, дарма, що їх було втроє більше, дарма, що їхній морубішаба мав зі собою небесний вогонь!.. Але вся річ в тому, що не було кому того чарівного слова крикнути. Навіть звільнений Ітапіра нічого не сказав, тіль­ки подивився на збиту юрбу з виразом скрайнього гніву й призирства і пошкандибав до печери, де недавно билася Іботіра.

Піяґи ніхто не наважився зачіпати — ні свої, ні ботокуди — і він незабаром зник в темному отворі скали.

По долині тим часом рознісся сморід горілого м'яса, що мішався зі специфічним смородом, який принесли з собою ботокуди, і давив у горлі.

Іботіра сиділа під корчем і тільки з-під лоба дивилася на той гурт найчільніших ботокудів, що оточував Убіражару. Їм першим піднесли настромлені на вертелах величезні кусні огид­ної печені, і вони почали її запопадливо жерти.

Звичайно на святкових бенкетах індіяни мало їдять, але багато п'ють. Та на цей раз всі перше накинулись на їду, бо голод таки давався добре в знаки. Окрім того, напої, виготовлені за індіянськими рецептами, мають ту особливу власти­вість, що оп'яняють людину на кілька днів. До­сить лише на другий, або й третій день випити звичайної води, — як дурман з новою силою вступає в голову. І тому Убіражара зі своїми найчільнішими прибічниками відложили пиття кажю-ї на самий кінець бенкету.

Коли ж переповнені шлунки більше не схоті­ли приймати їжі — всі притьмом кинулися до бочівки. Набирали напій дерев'яними черпаками, збанками, кокосовими шкаралупинами, чи й про­сто брудними руками, так що скоро порожня бочівка покотилася по землі.

Тоді Іботіра встала зі свого місця і пішла з ди­тиною вслід за Ітапірою до печери оплакувати свого померлого чоловіка.

Ітапіра за той час уже справився: тіло Ґвапі, щоправда, бідно прибране й скупо розмальоване самою червоною й білою глиною, лежало вже за­горнене в шкіри й обв'язане шнурками.

Іботіра хотіла заголосити, але якийсь камінь наліг на її душу, приваливши своїм тягарем дже­рело сліз.