Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

І тому, коли вийшов надвір, в першій хвилині мусів примружити очі й затри­матися за одвірок, бо від блиску сонця у нього закрутилася голова і сперся віддих. Та за кіль­ка секунд це минуло, і він, міцно тримаючись за руку о. Вісенте, вийшов на вулицю, з ціка­вістю розглядаючись довкола.

Погода дійсно була гарна. Санто Антоніо грі­лося, аж парувало, під гарячим промінням сон­ця. Було це ні містечко, ні село в європейсько­му розумінні, а звичайне селище, що назива­лося по-бразилійськи кольонією. Чотири, або п'ять десятків дерев'яних будинків, критих ґонтами[22] і довільно розкиданих по великій рів­нині, обгороджених, або й не обгороджених пар­канами — оце й було Санто Антоніо. Коло до­мів росли банани, помаранчі, пальми і ще якісь дерева, котрих Данко не знав. Майже у кожно­му дворі зеленіли грядки з городиною, серед котрої Данко пізнавав буряки, салату, редиску і цибулю. Поза огорожами ходили кури, качки і пати* — дивні птахи з тулубами качок і головами індиків, а по-під парканами густо рос­ли широколисті лопухи, лобода, жовтіли, як порозкидані золоті дукати, кружечки кульба­би, усміхаючись своїми веселими личками до соромливих фіялок, що витягали лебедині го­ловки з рясних зелених підковок листя. Данко так зрадів, побачивши знайомі рослини, що аж усміхнувся і показав на них отцеві Вісенте:

— Европа... бастанте!..[23]

Священик зрозумів і хитнув головою.

Віконниці і навіть двері всіх домів стояли розкриті навстіж, а на підвіконниках і перилах балькончиків провітрювались розложені подушки, перини і коци. На травниках проти сон­ця білилася білизна, якої в Бразилії не вива­рюють, а тільки злегка перуть, намилюють і розкладають на землі, залишаючи дальшу ро­боту сонцеві.

З коминів здіймався вгору легенький димок і танув у повітрі. Ці комини, вибудувані знад­вору кожної хати і сперті на дерев'яні стовпчики, видавалися Данкові особливо смішними і забавними.

В городцях працювали жінки у ширококри­сих солом'яних капелюхах, що хоронили голо­ви від гарячого сонця.

Розмішене червоне болото липло до ніг і в деяких місцях творило зрадливі сковзанки, а широкі баюри змушували робити круті зиґзаґи то в один, то в другий бік.

Посуваючись обережно вперед, наші знайо­мі зустрічали і місцевих чоловіків, що з фойсами[24], або мотиками на плечах поволі тяг­нули в поле. Вони також мали на головах ве­ликі капелюхи, а на ногах — капці з дерев'яни­ми, або шкіряними підошвами, які, замість вер­ха, мали єдиний ремінець. Треба було неабия­кої вправи з цим взуттям, щоб втримати його на нозі і не загубити в клейкому болоті, або, виходячи на слизький горбок, чи, сходячи з нього, не впасти простісенько в густу болотяну кашу. Чоловіки носили штани низько, на самих бедрах, тісно стягнувшись пояском.

— Бом діа[25]! — казали вони, скидаючи з пошаною капелюхи і з цікавістю приглядаючись до Данка.

— Бом діа! — відповідав священик, пі­діймаючи й свого капелюха.

Босонога дітвора ганяла по рідкому болоті, розбризкуючи голими п'ятами цілі водограї, або, закачавши штанці, лазила по найглибших калабанях.

— Слава Ісусу Христу! — кричали діти, зау­важивши священика, і підбігали до нього, та­кож цікаво поглядаючи на Данка.

— Слава навіки! — ласкаво відповідав отець Вісенте, зупинявся, витягав з кишені "сантіні" — маленькі святі образочки — і роздавав дітям.

Діти дякували, з побожністю цілували обра­зочки і, вдоволені, відходили, показуючи одні другим, що вони від священика дістали.

Так, вітаючись зі старшими і з дітьми, та об­мінюючись подекуди кількома словами, отець Вісенте з Данком опинилися перед відкритими дверима якогось дому, де коло порога зібрало­ся кілька чоловіків. Вони, видно, також ішли до роботи, бо під стіною стояли фойси, мо­тики і сокира, а на землі — чайник. Кинувши оком через двері, Данко зауважив за ними не­величку кравецьку робітню, власником якої був, як можна було догадатися, той низенький, сухорлявий чоловічок, котрий стояв на порозі з перевішеним через шию сантиметром.

— А, падре!.. Комо вай? — привітався кравець.

— Муньто обріґадо, во бень. Ко­мо вай о сеньор?[26] — відповів священик і зупинився.

Всі присутні обмінялися з о. Вісенте легки­ми обіймами і взаємним поплескуванням по плечах, а тоді один з чоловіків підняв чайник, ділляв кую, котру тримав у руках, і подав її мовчки священикові. Той подякував і став пити шімарон. Так постояли з десять хви­лин, поки о. Вісенте випив кую, поговорили про щось, очевидно, про Данка і його батька, бо священик кілька разів казав: "сеньор Алфредо", "сеньор Іван", "Данко", а потім роз­прощалися і всі розійшлися в різні сторони.

Пішли далі, поки не дійшли до склепу Саміра, і там знову повторилася історія з шімароном і з оповіданнями про Соколів і Ґроссбаха. Видно було, що тут ніхто нікуди не спі­шив і радо приставав до балачок, особливо ко­ли вони велися при гарячому шімароні.

Нарешті прийшли на будову.

Двір уже був обгороджений високим парка­ном, а в дворі лежали стоси дощок, стовбів і ґонти. Хата виглядала покищо, як кістяк: були закопані вже всі стовби, прибиті всі поперечки і зведені крокви. На вершку ще непокритого даху стреміла прибита зелена гилляка, а робіт­ники, ніби скінчивши роботу, сиділи і курили.

Падре Вісенте привітався і спитав:

— Вже?

— Сі, сеньор, вже, — відповіли робітники. — Чекаємо шураски*.

— Я вже замовив учора. Підіть принесіть все, що потрібно. А ось тут маєте сина госпо­даря. Він заступатиме свого батька.

Робітники підходили до Данка, обіймали його і плескали по плечах і питали щось про Бра­зилію. Хлопець був у клопоті: він і мало розу­мів з того, що говорили, і дивувався, що робіт­ники мали такий вигляд, ніби вже скінчили ро­боту, а в той самий час хата зовсім не придава­лася на те, щоб тут жити. Він запитливо поди­вився на священика.

Падре Вісенте довго йому пояснював словами і жестами, поки нарешті Данко зрозумів: у Бра­зилії є такий звичай при кожному будівництві, що, коли зведуть крокви, прибивають нагорі зелену гилляку. Тоді господар є зобов'язаний улаштувати для робітників прийняття — шураскаду* з пивом. Шураско — це печене на вогні м'ясо, яке напередодні заправляється оцтом, сіллю, цибулею, часником і перцем.

Діставши дозвіл, частина робітників пішла принести все, що потрібне, а друга заходилася розкладати вогонь.

Віддавши розпорядження, падре Вісенте взяв Данка за руку і повів його в глибину двору, де стояла знайома вже нам з першого розділу хи­жа. Перед входом священик заплескав у долоні. На цей виклик з хижі висунувся босий старий чоловік в коротенькій спідничці і в кожушку, накинутим на голі плечі. Довге волосся, рівне і чорне, підрізане над бровами, ззаду було зв'я­зане в "кінський хвіст". Темна, землисто-мато­ва шкіра його обличчя пооралася глибокими зморшками, хоч очі старого, темні, блискучі, видавалися цілком молодечими. Руки і ноги діда вкривали численні шрами, що лишилися по давно загоєних ранах, а на грудях був витатуюваний знак, подібний до сонця: кружечок і промені довкола нього.

Привітавшись зі старим, священик Звернувся до Данка:

— Це індіянин, Коарасіаба — Соняшний Волос, Данку. Зрозумів?

— Сі, сеньор.

— О! А це другий індіянин — Арасі — Сві­танок, — показав священик на такого самого смаглявого хлопця, але вже вбраного в штани і сорочку, що виріс між ними, невідомо звідки, мов з-під землі.

Арасі при тій рекомендації сердито зморщив брови і сказав гордо:

— Я — бразилієць!

— Ти — дурень! — зневажливо поправив його дід. — Справжніми бразилійцями є саме індіяни!

Падре Вісенте ледве помітно всміхнувся і за­говорив:

— Ти, Коарасіабо, вже бачив того доброго пана, для якого будують хату. А ось це — його син. Сеньор Іван не схотів вам робити кривди і не дозволив вас виганяти зі свого подвір'я, а Данко вже багато чув про індіян від сеньора Алфредо і дуже бажав з ними познайомитися. Отже, живіть дружно.

Потім священик розказав про те, що Соколи мусіли тікати з рідного краю, який завоювали вороги, і що на "великій воді" померла мати хлопця.

Старий смоктав люльку, зрідка кидаючи на Данка допитливі погляди, і хитав головою. По­тім пішов до оки, виніс звідти якісь жовті овочі, подібні до цитрин, і подав Данкові.

— Маракужя*[27], — сказав роздільно. — Їж.

Данко спробував подану маракужю істи, але не знав, як. Шкірка її була тверда і гірка. На допомогу йому прийшов Арасі. Він наддер шкірку і показав, що треба висмоктувати лише саму середину. В середині були чорні, завбіль­шки в пшоно зернятка, сховані в таких мішеч­ках, як клітини помаранчі. Оці мішечки, повні соку, були дуже смачні, винно-солодкі й ніжні на смак.

Хлопці почали знайомитись. Взаємно один одного цікавили, бо походили з цілком різних світів, взаємно хотіли розговоритися. І хоч на перешкоді стояв брак знання спільної мови, але юнаки зуміли його обминути. Арасі почав з того, що закликав Данка рукою йти до халупи, і Данко пішов.

З помітним схвилюванням зайшов до середи­ни і розглянувся довкола. Дошка сперта на двох пеньках і шкіри з убитих звірів по-під стінами складали єдину обстанову оки. На тростинових стінах висіли пучки висушеного коріння і різних зел, а на видному місці — колчани зі стрі­лами і два луки зі спущеними тятивами. В кут­ку стояло кілька списів. Посеред оки в ямі дотлівав жар вогнища. Все було прокурене і пахло застарілим димом.

Данко з забобонним почуттям дивився на убогу обстанову, і вона видалась йому казково-гарною. Він навіть пожалував, що тато, замість тієї хати, яку він тепер бачив, правда, ще незакінченою, не наказав вибудувати собі отакої хатини. Особливо ж його увагу притягли справ­жні луки і стріли, про які він стільки намріяв­ся в Европі.

Арасі тим часом показував йому власного кривого ножа в піхвах, шкірки з убитих гадюк і скляні кульки — боліні*, що є предметом улюбленої гри всіх бразильських хлопців. По­казуючи ту, чи іншу річ, Арасі виразно називав її по-портуґальськи і змушував Данка повторю­вати. Нарешті, поліз в кут, застромив руку в тростяну стіну і витягнув, звідти ще якусь річ.

— Пітека*, — пояснив Данкові.