В кігтях НКВД

— Сиди тихо і не пе­решкоджай мені!.. Води подай!

Цей тон для вартового був зрозумілим, і він, скоріше інстинктивно, як свідомо, скорився йо­му: досить поквапно налив у шклянку води, по­дав мені, а потім сів і вже більше не обзивався.

Я несподівано відчув, як цей інцидент внут­рішньо мене випростав, скинувши геть з душі тягар упокорення. В мені розгорілася жадоба боротьби.

"Щоб я, людина інтелігентна і розумна, та не дав собі ради з тими кретинами?! Це була би ганьба! Вони мають фізичну силу і зброю. Але я також маю силу і зброю! Не таку, як вони, іншу, але маю! Поміряємося! Упокоренням і так нічого не виграю. Ліпше ж боротися! Пере­вага по їхньому боці, але тим цікавіша бороть­ба! Вони хотять неодмінно організації? Будуть мати! Аби тільки виграти час! Виграти час і ні­ кому не пошкодити!..

Що б тут видумати?..

Ех, голово моя, коли ти зараз нічого не ви­ думаєш, то ти нічого не варта, хіба кулі!..

Що б тут видумати?.. Що?.. Що?!"

І я думав з напруженою гарячковістю.

"Ага, маю! Вже маю!!"

І я пишу знову.

Починаю від признання в тому, що був керівником підпільної контрреволюційної органі­зації "Українська Автокефальна Православна Церква", котра, відколовшись від московського патріярха, мала ширити розкол на всі галузі національного, культурного, політичного, гос­подарського і адміністративного життя України, щоб нарешті цілком відірвати Україну від Росії.

Став керівником однієї з філій в 1918 році. По розгромі централі врятувався і мав намір вести далі започатковану роботу. Зверхниками моїми були найвидатніші діячі, знищені в попередніх процесах УАПЦ, а підлеглими X. У., — всі або померлі, або розстріляні, або заслані, або такі, що втекли за кордон. Назвав також двох Івано­вих, Сидоренка, Петренка, Ковальчука та ще кілька прізвищ, котрих на Україні нараховува­ли тисячами. "Ідіть шукайте!.." — думав собі.

За кілька годин "признання" було готове, і мене знову відвели до підвалу.

По двох днях стояв я знову перед начальни­ком, котрий, на щастя, був сам.

— Це все дуже добре, — сказав він, перегля­даючи папери, — але це не те, що нам потрібно...

З його тону і слів було ясно, що "признання" йому сподобалось і що йому було жаль чогось.

Я догадувався, що він жалів такої, на перший погляд, обґрунтованої справи. Піймався! На цьо­му треба було грати далі.

— Коли вам і це не подобається, — сказав я з удаваним жалем, — то я напишу вам щось інше, але, боюся, що воно вже не буде таким вартісним... Скажіть мені просто, чого вам по­трібно?

Моя "покірність" і бажання "йти назустріч" зробили на начальника добрий вплив і він про­говорився:

— Мені і цього досить. Але написали нам з... ну, все одно, звідки, що ти — голова організа­ції. А якої — чорт його знає! Я не знаю і на­віть не догадуюсь, як там справа виглядає. Тіль­ки одне для мене ясно: тут не в Автокефаль­ній Церкві діло...

— Ну, — розвів я руками, — коли ви не знаєте, то звідки ж тоді мені знати?

Начальник щось уперто думав і переглядав листи мого "признання", час до часу відмічуючи окремі місця олівцем. На його круглому, бли­скучому обличчі відбивалося явне вдоволення. — Те-е-е-кс! — підняв він нарешті очі від паперів. — Ну, і що ж ми зробимо?

Це було очевидне прохання моєї поради. Для задуманого мною підступу наступив рішаючий момент.

— Слухайте, начальнику, говорім по-добро­му, — почав я. — Не граймося в піжмурки, бо це нічого не дасть. І для мене і для вас справа ясна... Як в'язень, я не маю права думати над тим, для чого держава проводить певні міроприємства... Але, коли проводить, значить вони потрібні... Організації? Добре, хай будуть орга­нізації. Тільки давайте ж робити справу, як слід. Давайте внесемо трохи різноманітности в цю ділянку. Ці всі організації, про які я досі чув, це, вибачте, єрунда! Це така очевидна ви­думка, що світ буде з них сміятися. Ще для внутрішнього ринку сяк-так, але для експорту це непридатне, бо нікого не переконає.

Моя смілива відвертість цілком приголомши­ла і обеззброїла начальника, і він аж очі ви­тріщив, не знаючи, що сказати.

— Перепрошую, — сказав я. — Я, може, за­далеко зайшов у своїй сміливості, але одвертість все мусить бути смілива, і ви самі мене на щирість викликали. Отже, продовжую... Я, бачите, трохи артист і не люблю партацтва в мистецтві. Коли ви мене змушуєте грати ролю, то я хочу відіграти її в гарній, імпозантній, пе­реконливій імпрезі!.. Даю вам прекрасні факти в руки! Замість штучних, неіснуючих органі­зацій, я вам пропоную дійсну, яка фактично існувала, і про яку знає світ. Там були люди з ім'ям і політичною програмою. Маєте органі­зацію, існування якої ніхто не може заперечи­ти. Для чого ж вам видумувати блефи, коли маєте факт? Запевняю вас, що ніхто ніде по цілій Україні не винайде нічого, більше оригінального і загрозливого. Українська Автоке­фальна Православна Церква!! Чи ви чули, щоб тепер про це хтось згадував? Ні! Забули! А ви пригадайте. Та це ж — капітальна справа! Та її ж можна роздути до колосальних розмірів! І кому припаде честь? — Вам!

Мої переконування спокушали начальника, і я відчував, що він піддається.]

— Гм!.. — задумався начальник. — Щось мені підозріло, що ти так за мене дбаєш...

Я вдав одвертого.

— Начальнику, я буду з нами одвертим до кінця. Не скрию, що в тому я маю також і свою вигоду. Отже, по-перше, я не маю дару ясновидіння і не можу догадатися якої, до чорта, там організації комусь потрібно. А, по-друге, скажу вам щиру правду, що я ще хочу жити. За голівство в активно діючій контрреволюційній організації стріляють. А як це було в минулому, то, може, дістану якусь полегшу вироку, тим більше, що я в останні роки працював добросовісно і не мав жодних закидів. Говорю з вами щиро, як з батьком, бо бачу, що ви — людина добра, але мусите бути тверді, як цього вимагають умовами вашої праці... Адже тепер ще гірше, як на війні... І ще одне: віддаючи свою долю у ваші руки, я би дуже вас просив, щоб ви закінчили мою справу самі і не відсилали мене до того міста, звідки прийшло моє обвинувачення і яке ви не хотіли згадувати. Маю до вас довір'я і переконаний, що не пожалую за нього, як ви мені що на першому допиті сказали. Так?

Видно, що така надзвичайна розмова вибила начальника остаточно з позиції. Він зм'як і наказав вартовому принести мені хліба з ковбасою, а потім перевезти до в'язниці. Це означало, що попереднє слідство є закінчене...

У В'ЯЗНИЦІ

Відтоді, як я переступив в'язничний поріг, за мене, здавалося, забули. Ніхто мене нікуди не викликав, ніхто мною більше не цікавився, і мої товариші в нещастю, котрих щокілька днів брали па допит і приводили побитих і покалічених, заздрили мені.

Але і я переходив тортури. Поминаючи тісноту, голод, грубіянське положення сторожі й всі інші терпіння в'язничного життя, невимовно томився тою безконечною непевністю і чеканням.

Багато в'язнів перейшло через нашу келію. Приходили з волі нові, приносячи нам новини. Багато вже вимандрували з транспортами на каторжні роботи, багато виходили "з усіма речами" і більше не поверталися.

А я сидів і сидів.

Було, щоправда, ще кілька таких, котрі вже сиділи по рокові й більше і так само не знали, що їх чекало, бо від останніх допитів минуло вже кілька місяців.

Аж по п'ятьох місяцях справа моя, як видно, зрушилася з місця. Насамперед, в грудні возили мене і ще кількох в'язнів до обласного міста. Чого мене возили — не знаю досі. Інших моїх товаришів викликали на переслухання, при чому, як звичайно, не обійшлося без побоїв. Мене ж повезли, потримали два дні і привезли назад, нікуди не викликаючи.

По кількох днях після тієї подорожі викликали мене до в'язничного бюра і дали вперше прочитати акт оскарження, з котрого я лишень доперва довідався про своє початкове обвинувачення, котре вийшло з міста З. і котрому завдячував своєму приятелеві.

Цікаво було лишень, що вийде з того всього, бо моє обвинувачення, в котрому я "признався", пішло по іншій лінії і не мало нічого спільного з причиною мого арешту.

Я одумував справу на всі боки і готувався до "бою", як раптом одного дня у в'язниці почався помітний неспокій. Вся сторожа була непевна і поденервована. Людей почало масово брати на переслухання і — о диво! — не били! Багато, особливо з недавноприбулпх, звільнили.

Повіяло новим вітром, і в'язні раптом повеселіли.

Щось є! Щось сталося!

Але — що?

Нових заарештованих більше не прибувало, а в'язничні мури ревно хоронили обгороджений собою простір від зовнішнього світу, і ми губилися в догадках.

Але новина таки просякла!

Коли одного ранку в'язнів виводили до убікації, невідомо звідки, блискавкою рознеслася чутка: Єжова скинули! Начальник нашого НКВД "Пацюк" заарештований і сидить в келії № 30!!

Новина була така потрясаюча, що ми боялися їй вірити. Та все промовляло за те, що вона правдива.

В келіях тільки про те говорили і коментували причину такої несподіванки в різні способи. Радощам і обіймам не було кінця. Обіймалися і цілувалися навіть найзапекліші вороги, котрих стало витворює в'язничне оточення.

— Ми вільні! Ми врятовані! — в захопленню вигукував один молодий учитель, котрий вже стратив на допитах всі зуби і половину печінок. — Побачите, що тепер буде!

— Ну, що ж буде? — спокійно спитав вусатий селянин, котрого обвинувачували в розвалюванні колгоспу.

— Буде те, що тепер всі енкаведисти, від Єжова починаючи, будуть сидіти на наших місяцях по в'язницях!

Селянин хвильку подивився на учителя і здвигнув плечима.

— Не дивувався б я, — сказав він, — коли б отакі слова та говорив якийсь темний чоловік! А ти от вчений і більше двадцяти років під совєтськпм режимом прожив, а не розумієш в ньому нічогісінько! Ти думаєш що як Єжова викинули, а "Пацюка" посадили, то совєтська власть змінилася? Чи ти думаєш, що Сталінові тебе, дурака, жаль стало? Ні! Тут політика! Треба було людей налякати і приголомшити, треба було в Сибіру робітників у таких місцях, куди ніхто ні за які гроші не хотів їхати — от і зробило єжовщину.