Каміння під косою

Такого, як оце ви для мене зробили й хочете робити, ніхто за плату не робить... Але ж і я...

— Добре, добре, — сказала вона з тінню ледве по­мітної нетерплячки. — Ти мені також у притоці станеш. Я — тобі, а ти мені, отак і спробуємо жити разом. А поки що, сиди у хаті і десь так о четвертій годині розпалиш, полізеш у погріб, — ляда до нього в сінях, — набереш картоплі і поставиш зварити. На обід лишаю тобі скибку хліба.

— А ви ж?..

— Я собі свіжого з'їм. Обіцяли сьогодні за два дні привезти. І... слухай, Андрію, ти мене клич бабою, зрозумів? Спробую тебе зробити своїм онуком від моєї доньки Тетяни, тож краще відразу привикай. А я йду, щоб даром часу не тратити. Ти в школі вчився? Скінчив шість кляс? Добре, це я мушу знати.

Поки кінчала говорити, натягнула старомодне паль­то, взяла на голову чорний капелюшок, кивнула Ан­дрієві рукою і пішла.

Хлопець лишився вкрай збентежений. Якось ніяк не міг собі уявити, щоб таку горду паню міг кликати так просто по-сільському: "баба". Вже хай би хоч по-місь­кому "баб ушка", чи що, то все ж воно поштивніше зву­чало б. А то — "баба"! Яка ж з Лідії Сергіївни баба? Слово "баба" мало різні значення, і Лідія Сергіївна ні одному з них не відповідала. Бабами звали й зовсім молодих жінок, які своєю поганою вдачею не викли­кали пошани: "От, пекельна баба!" "От, язиката баба!" "От, нехарна[30] баба!" Або, навпаки, цим словом виявляли пошану до сивого волосу і згорбленої у важкій селянській праці спині: "Дай Боже, здоровлячко, бабо Іванихо!" "Помагай Біг, бабо Дмитрихо!" — це до чужих старих жінок. А вже зовсім інакше значення мало це слово, коли мова йшла про рідну бабу. Баба співала пісеньки, баба оповідала казочки, баба доглядала, баба прикладала подорожникове листя до збитих пальців, баба обороняла перед батьківським гнівом, баба замов­чувала перед матір'ю про різні дитячі псоти[31], баба не лінувалася спекти підпалка[32] з хлібного тіста, баба зав­жди приносила гостинця з торгу, баба завжди вміла потішити в горю — баба була добра, як медяник, і ла­скава, наче весняне сонце. Та баба була словом із що­денної молитви, рідною, незаступимою! І такою другою бабою ніхто інший не міг бути, навіть ця Андрієва спасителька і добродійка. Не буде її так звати! Вийде недоречно і нещиро. Але тоді — як? По імені й по-батькові? Так лишень величали вчителів у школі, а в да­ному випадку воно було б також дивно.

Заклопотаний і роздратований, Андрій вкінці вхо­пив мітлу і пішов промітати сніг. Домівши до хвіртки, вій зауважив, що вона обірвана і ледве тримається стовпа. Андрій вернувся до хати, розшукав потрібне знаряддя і заходився переставляти завіси.

Сонце світило ясно, але день був холодний, і мороз щипав за пальці. Хлопець розтирав руки снігом, бив ними об поли і далі брався до роботи. І саме тоді, коли вже скінчив і випробував завіси, рипаючи хвірткою взад і вперед, до нього підбігла років шести дівчинка і наста­вила руку.

— Дядечку, дайте їсти! — ледве прожебоніла по­синілими устами і вп'ялася в Андрія благальним по­глядом ясних оченят.

Андрій аж розгубився з несподіванки і здивування. Спантеличило його оте "дядечку", вперше почуте на п'ятнадцятому році життя, й видалося йому зовсім ней­мовірним, що у нього, — у нього! — просили ми­лостині.

Стояв, зчудований, і дивився на малу прохачку. А вона, видимо, звикла до відмов, не покладала великих надій на успіх, бо не чекала довго, а зараз же піш­ла далі.

— Чекай, мала! — отямився Андрій. — Підожди, я зараз дам.

Побіг до хати і виніс їй скибочку хліба, залишену йому господинею на обід. Ніколи не чув про Креза, але коли б і чув, то в ту хвилину лідійський цар з усіми його легендарними багатствами видався б йому зви­чайним злидарем. Окраєць хліба, який простягнув дів­чинці, був не лишень для неї, а й для нього самого правдивим скарбом. Адже й Андрієві хтілося їсти, Боже, як хтілося! Але саме тому пожертва набирала значення лицарського вчинку, і хлопець був щасливий, що може її принести.

Та сталося щось несподіване: на дівчинку налетів хлопчик, майже того самого віку, вчепився в окраєць і був би його видер, коли б не Андрій. Перше ніж по­думав, скочив до хлопця і відіпхнув його з усієї сили.

Хлопчина полетів навзнак, потягнувши за собою й дів­чинку. Діти зчепилися в лютій боротьбі, змагаючись за злиденну скибочку, що тим часом кришилася і роз­літалася довкола. Андрій кинувся їх розбороняти, але його самого відіпхнула нужденна жіноча постать з по­обмотуваними ганчір'ям, спухлими ногами. Вона розір­вала брудні рученята, корчово зчіплені над знівеченою скибочкою, попідводила дітей, і розломивши решту шкурки надвоє, дала одному і другому.

— Мені! Мені! — кричав хлопчик, люто тупаючи ногами. — Вона вчора цілий шматок сама з'їла! А цей шматок мій! Увесь мій!

— Не твій — рвалася до нього дівчинка. — Я собі ви­просила! Навіщо ви йому дали, мамо? Хай віддасть мою половину!

— Цитьте! — пригрозила мати. — Бо відберу і сама з'їм!

А тоді несподівано напалася на Андрія:

— Ти, хлопче, як уже даєш, то давай обидвом! Тадже вони обидвоє однаково голодні!

Потім, наче передумавши, додала безнадійно-сум­ним голосом:

— А найкраще було б узагалі не давати. Хай би вже скоріше повмирали, бо нема більше сили на їхні муки дивитися! До дітей люди все більше милосердя мають. Один дасть, другий дасть, а мені — нічого.

Жінка безсило опустилася на землю і зайшлася гіркими сльозами.

— І ніхто не подумає, що шкоринкою їм життя не врятує, тільки муку на довше розтягне й сиротами зоставить. Я ж ось-ось ноги простягну, та й на тому світі спокою не матиму. Бо хто ж їх, сиротят, в остан­ню хвилину до лона пригорне? Хто їм очі замкне? Хто їм руки на грудях зложить? Хто їх земелькою притрусить?..

Жінка плакала й голосила, а діти, вмить про­ковтнувши шматочки розділеного окрайчика, вже знову штовхалися й сварилися за розкиданими по хіднику крихтами.

Андрій не міг більше ані дивитися ані слухати і поспішив у хату. Спер голову на руки і занімів. Уже не почував себе ані багатим ані щасливим. Навпа­ки, зрозумів, яким безпомічним, яким нікчемним нуждарем він був. Давши дитині скибочку хліба, яку ві­дірвав од власних уст, думав, що робить добро. А що зробив насправді? Навіть маючи мільйони таких ски­бок і роздавши їх мільйонам голодуючих, міг би бути вдоволеним? Правда, одному чи другому, може, якраз тієї скибочки і забракувало б, щоб не вмерти голодо­вою смертю, але решті вона продовжила б тільки муку на день чи два. Стала б тупим ножем, під яким жертва конає повільніше, ніж під гострим. Що за божевільний час, в який милосердя стає жорстокістю, а матері з великої любови благають у Бога смерти для своїх дітей!

Думки його перескочили на власну родину; як то вони там умирали? Чи брати пережили матір, чи мати братів? Коли Явдошка пішла з дому? Чи ще коли реш­та жила, чи вже після смерти всіх? Аж тепер зрозумів, яке це величезне значення мало, бо тоді, коли товариші оповіли йому про трагедію, не подумав над тим. Явдошці було шістнадцять літ, Семенові, — сім, а Панькові — лишень два. Мати напевне вмерла першою, бо ж сама не їла, а все віддавала дітям. "Ви ростете — вам більше треба", — казала. Не розуміла, сердега, що в теперішні часи любов інакше мусить виглядати. Ще не дожила до самого краю, як ота нещасна молодиця з обмотаним ганчір'ям, опухлими ногами. І через те, що не могла зрозуміти, своєю самовідреченістю зробила велике зло тим, яких любила більше від себе. Най­більше, мабуть, мізинчикові Панькові. Таке воно втішне було, таке любе, те хлоп'ятко! Мати над ним найдужче розпадалася. Останню жменьку муки, остан­ню пригоршню круп, а потім уже останню мищину висівок — усе берегла для Панька. Семен часто сердився і нарікав, але мати казала: "Цить Семенку, цить! Ось я й тобі трошки дам, а Панькові треба більше. Він же маленький. Коли ти таким був, то й молочко пив і кашку молошну їв. А він, бідненький, вже й не па­м'ятає молочка". Ох, напевне та дитина заплатила за материну дбайливість надто дорогою ціною!

В уяві хлопця почали настирливо вимальовуватися моторошні образи, один страшніший від другого. І все з наймолодшим братом: то Панько плаче десь уночі під осіннім дощем поміж посохлими бур'янами; то Панько квилить, самотній уночі в порожній хаті; то Панько припадає до холодного материного трупа і кличе: "Ма­мо, мамо!.."

Довго сидів, похилившись на стіл, але вкінці з вели­ким зусиллям звівся на ноги. Мусів зайнятися чимсь, щоб відігнати роздираючі серце марева, які грозили бо­жевіллям. З люттю накинувся на розхитаний стілець і почав його направляти. Робота не йшла, мабуть, тому, що видавалася безглуздою. Але Андрій зціпив, зуби, відкручував і закручував шруби, стукав молотком, вивірчував нові діри і таки скінчив. Скінчивши з одним стільцем, узявся до другого, направив і того, приладив до стола зламану ногу і вже поглядав на продавлену канапу, коли рипнула брама. Крізь вікно Андрій побачив якогось чоловіка і пішов одчинити двері.

Перед ґаночком стояв нестарий іще, але худющий зарослий селянин і простягав руку по милостиню.

— Не маю нічого, дядьку, — постарався твердо ска­зати хлопець. — Ідіть з Богом.

— Може, хоч лушпинку з картоплі, може, хоч помийців, — благав чоловік і мало не плакав.

Андрієва твердість зломилася.

— Почекайте, — сказав і пішов у хату, сам не знаючи, що знайде.

Але пригадав собі, що Лідія Сергіївна наказала зварити картоплі. Тож ізліз у погріб, узяв дві картоп­лини і виніс.

— Вибачайте, — сказав чоловікові, — що сиру даю. Вареної ще не маю.

— Спасибі, спасибі! — загріб той картоплю трем­тячими руками. — Хай Бог заплатить!

Відвернувся і відразу ж відкусив картоплину, не потрудившись навіть її обтерти чи бодай обчистити від землі. Біля брами подякував іще раз, але Андрій, здри­гаючись, поспішив замкнути за собою двері. Та навіть і в хаті йому ще вчувався хрускіт сирої картоплини, трощеної зубами разом із землею.

Не минуло й десяти хвилин, як історія повторилася, тільки цим разом прийшла молода жінка з немовлям на руках.