Куди йшла стежка?

Мати бігла позаду, хапала чекістів за руки й не до­зволяла їм знущатися над батьком. І за це її також били. Але мама не лякалася побоїв. Вона називала чекістів слугами антихриста й різунами. Тоді її ударами прикладів повалили на дорогу й застрелили. А батька довго ще били під церквою, а потім зв'язаного вки­нули в храм і храм підпалили.

Я слухав дитину й сліпнув з жалю. Мені видава­лося, що я відчуваю кожен удар, кожну зневагу, що їх довелося зазнати моїм дорогим батькам. Моя душа кричала й мліла разом з мамою й горіла разом з бать­ком. Моє серце плакало кров'ю, але я хотів випити чашу до дна.

— І що ж, Христинко, каялися мої батьки? Про­сили милосердя? — спитав, ледве протискаючи слова через здавлене шаленим жалем горло.

— Ні! — потрясла енергійно голівкою мала опо­відачка. —— Отець усе голову вгору тримали й моли­лися. А кров із них текла, текла, текла... А пані­матка бігли і кричали: "Будь мужній, Малахію! Я не залишу тебе, я піду з тобою!.."

О, я так добре уявив собі всю страшну сцену, наче бачив її власними очима! Я настільки знав тата і маму, що навіть, здавалось би, і без оповідання Христинки розказав би те саме: про тата, задивленого в небо, на Того, Хто перший дав приклад витривалости задля спасіння людського роду, і маму — гідну доньку ко­зацького роду Рябошапок й вірну дружину своєму мужеві. Й у порівнянні до них оцей овечий гурт, що вмів лише ненавидіти своїх ближніх, видався мені огидною плісню.

Я кинув свій револьвер їм під ноги і сказав, що, коли вони вважають лише себе покривдженими і ра­хують лише свого "чуба", то можуть мене взяти й ви­дати в руки Жоржа. Запевняв їх, що за мене вони ку­плять собі трохи ласки в чекістів. Я сказав їм, що вва­жатиму честю для себе поділити долю лицарів, які полягли мученицькою смертю, і вважатиму ганьбою — ділити життя з боягузами і зрадниками. Я не щадив жорстоких слів, ганьблячи їх за те, що вони не по­клоняються правді, як належиться вільним людям, лише гнуться перед силою, як підлі раби. Я кпив з них, запевняючи, що вони не гідні кращої влади, тільки босяцько-московської, як і належиться нікчемам, що лише "свою душу спасають", що в момент, коли рішається доля держави, вміють тільки "смирно сидіти". Я казав їм, що вони навіть гірші від тієї чекістської босячні, що вирізала і спалила село, бо ті воюють і навіть умирають за своє бажання — панувати, а ці — віддають найцінніші скарби, які роблять життя життям, за можливість хробачого животіння. І я їм радив найнятися в найми до тієї розбійничої голоти і за юдин гріш виловлювати та видавати тих людей, які стають до боротьби проти чужої наволочі.

Наче оса, я запускав жало отрутних слів у душі цих людей, переконаний, що вони відплатяться мені жорстоко. Та я, власне, бажав цієї жорстокости, най­більшої і найстрашнішої, як доказу, наскільки глибоко моя отрута сягнула в їхні душі. То була найрозпучливіша хвилина в моєму житті, така розпучлива, що пе­ред нею замовкав навіть біль ран, спричинених полі­тичними ударами й злочинами. Бо ж ось як зустріли мене ті люди, для яких я хотів посвятити моє життя, для добра яких я був би радий умерти сотні разів! Так прийняли вони мене в годину нашої спільної жалоби, в годину смерти мого батька, що жив і вмер для них, і моєї дорогої матері, яка вклала стільки теплоти й турбот в їхні родини! І в той мент життя мені вида­лося таким огидним, нестерпним і безцільним, що я забажав умерти. Я хотів, щоб ці люди вбили мене, і за це згідний був навіть простити їм частину їхньої сліпої злоби й нікчемности.

Але мої слова урвала якась метушня, і я, відір­вавши увагу, скупчену біля мого болю, звернув її на оточення, яке досі ввижалося мені однією нерозбірли­вою плямою, що світила на мене повними ворожосте очима. Та тепер я побачив, що кілька чоловіків борикається з Василем, намагаючись видерти від нього мого револьвера. Коли ж врешті видерли, Василь сів нерухомо, понуро схиливши голову.

— Дайте йому зброю! — наказав я. — Може мене вбити — і це буде людяніше, ніж віддати в руки Крюка.

Відповіддю на мої слова була гробова мовчанка, лише Мирон Ледь подав мені відібраного у Василя револьвера, а я зі здивуванням зауважив, що всі, на­віть і чоловіки, мають червоні від сліз очі. Та, не зро­зумівши ще як слід своїх односельчан, я подав револь­вера Василеві. Він відвернувся, упав обличчям на землю й заридав, рвучи на собі волосся, а цілий гурт, який сидів мовчки, раптом заговорив:

— То не на вас, паничу, — то він себе хотів рішити!..

— У нього ціла сім'я загинула — він сам, як па­лець, остався!..

І тоді закричали всі разом, заплакали, заголосили. Деякі підповзали на колінах, обіймали мене за ноги й намагалися цілувати мої руки.

— Ой, паниченьку, та коли б же ви бачили, що тут діялося!..

— Страшний суд був!..

— Не гнівіться на нас, бо ми обезуміли чисто!..

— Та ви ж знаєте, як отарі без пастиря!..

— Ой, синку, синку, знаємо ми тепер добре тих большаків, бодай їх свята земля не прийняла!.. — го­лосила баба Лисавета. — Та то ж люципери, гірші від Турків страшніші від Татар, що то про них ще мій покійний прадід оповідали!..

Ні, це не були мої вороги — це були попросту нерозумні діти, що заблукали серед незрозумілих об­ставин. І, як недавно побачили в мені винуватця їхньої недолі, так тепер побачили в мені свою опору і свого рятівника. Скаржилися мені, оповідали про свої втра­ти, про свої болі, переживання і питали поради. Ві­рили, що я зможу їм допомогти, бо ж звикли на про­тязі стількох літ знаходити пораду и поміч у приходстві й у дворі паніматки.

Тим часом, я їм не міг нічого порадити, а тим менше — помогти. Навпаки, міг сказати майже з пев­ністю, що це — лишень початок лиха, яке несла зі собою нова влада. І я їм це сказав, не криючи нічого, не подаючи ніяких дешевих надій і нічого не обіцяючи.

Та, здається, мої односельчани й тим були задоволені. Вони зрозуміли, що лихо, яке звалилося на їхні голови, звалилося не на них одних, а звалилося на всіх. Ба, навіть більше: вони побачили, що інші опинилися ще в гіршому положенні, ніж вони. І з тих "інших" першим був я.

Ми пробули цілий день разом, наче одна родина. У нас було спільне горе, нас в'язало спільне минуле і непевне майбутнє. Я оповідав їм дещо про свої при­годи, а, коли почало темніти, сказав, що треба піти на згарища села. Трупи вже були поховані у спільній могилі, і я хотів помолитися.

Василь цілий день пролежав лицем до землі й не реагував ні на чиї слова, ні на чиї штовхання. Але, коли ввечері я лишень торкнувся його плеча й обіз­вався до нього, — відразу зірвався на рівні ноги.

— Іди, Василю, пошукай якогось зайняття, розум­нішого від лежання на землі, — сказав я йому. — Тут не вилежиш нічого.

— Паничу, — крикнув трохи театрально Василь, — я знаю, що я — собака! Але скажіть мені тепер усе, що хочете, — зроблю! Хочете — піду на самого Крю­ка! Або я його, або він мене!..

Не вважаючи на позу, видно було, що говорив щиро й справді був готовий з голими руками не ли­шень на Крюка — на самого нечистого кинутися.

— Скорий ти, парубче, до бійки, — сказав я йому. — Але битися треба уміючи й знаючи, за що. Лише бик нерозумний бере на роги будь-кого без розбору.

... Прощаючись, я нікого не кликав зі собою, а тих, які самі визвалися йти, попередив, що моя дорога ле­жить туди, звідки важко повернутись живому. Сказав також, і про те, що виглядів на перемогу нема і що зі мною можуть іти хіба такі, які хочуть умерти, та ще й важкою смертю. Не обіцяв нікому ані легкого життя, ані грошей, ані слави — нічого, крім невигід, гіркого труду й небезпеки.

І все ж зі мною пішли Юхим Орчик, Степан Ки­слий, Калістрат Постолик, Яків Кряж, Мирон Ледь, Василь Хрущ і навіть баба Лисавета.

— Не смійтеся з мене, — просила вона, — візь­міть, а не пожалуєте. Я вам кулешику гарячого на­варю, сорочки полатаю, онучки поперу. І біля хворого та раненого краще походжу, як котрий із вас. А й на розвідку ходитиму. Ви ж самі знаєте, що стара баба скоріше пролізе туди, де молодому чоловікові всі ходи замкнені...

— Не жартуйте, ненько, — відмовляли ми її. — Війна — не жіноче діло, а ви ж уже й не молоді.

— То ж то й є, що стара, та й нікому не по­трібна, — не здавалася баба Лисавета. — Подумайте ж самі: як мої сини молоді не жалували голови покласти, то я, стара, буду свою берегти?! Візьміть мене, паничу, не покидайте на призволяще!..

Аж плакала, так просилася. І ми взяли її. Взяли й ніколи не пожалували. Була нам Лисавета Моргун за рідну маму і робила совісно все, як обіцяла, нераз викликаючи в нас подив, що в неї на все сили виста­чало. Ми вибрали добре скрите місце, викопали зем­лянку, забезпечили її, як могли, і поселили в ній бабу Лисавету. Це був наш штаб, наша лікарня, наша хата, де можна було вилизатися з ран, виспатися, з'їсти га­рячого кулешу і взяти чисту сорочку. І вмерла наша названа мама геройською смертю серед мук допиту, бо попалася на розвідці. Але не видала нікого й ні­чого, хоч знала дуже багато. Не виказала навіть зем­лянки, і ми нею користувалися далі.

І з Василя Хруща виробився прикладний та від­важний вояк. Він тримався мого боку невідлучно. Був моїм охоронцем, джурою і вірним товаришем до са­мого кінця нашої партизанської тулячки.

Півтора року наш загін, як його прозвали, — "Поповичі" — рейдував по Правобережжі, міряючи про­стори від берегів Чорного моря до залізничної лінії Київ-Волочиська. Ми нараховували спочатку 40 чоло­віка, потім — 80, а накінець — аж 200. Об'єднавшись з іншими партизанськими загонами, яких було повно по Україні, ми були спроможні зачепитися з п'ятикратно переважаючим ворогом і завжди виходили зі зачіпок переможно. Але безпечніше й краще було оперувати невеликими загонами, наскакувати несподівано в кількох місцях відразу, робити блискавичну роз­праву й щезати. Коли ж ситуація ставала занадто несприятливою і небезпечною, ми взагалі розчинялися, розлазячись хто куди: одні до нашої землянки, інші — до матерів, чи взагалі рідні, а ще інші — до вірних побратимів, чи любок. Вичікували небезпечний час, а тоді сходилися в умовленому місці й продовжували гру зі смертю: наскакували на станиці ЧеКа й в'язниці, винищували більшовицькі "ради" з їхніми посіпаками, підкладали міни під поїзди, що везли в Московщину пограбоване в Україні збіжжя, і допомагали нашим хліборобам у їхній боротьбі проти комісарів "червоної мітли", що викачували по селах "контрразвьорстку"[27].

Оскільки основний склад нашого загону походив з того самого повіту, що і його отаман, себто я, то зайве, звичайно, говорити, що головну увагу ми при­свячували рідній околиці.