Ціле провалля нагадувало своєю формою величезний морквяний листок і мало стільки розгалужень, що в них не можна було не заблудити. І хоч Данко добре знав, де є схід і захід, а де північ і південь, то все ж мав таке враження, що опинився в зачарованому зеленому лябіринті, і надарма шукав дороги назад, до того місця, де його викинув підземний потік.
Він би напевне вже давно загинув, коли б не мав зі собою такого могутнього опікуна і приятеля, яким був тепер для нього вогонь. Тому Данко не розставався зі своїм обмазаним глиною кошичком, дбав про нього більше, як про самого себе, і все дякував Богові й невідомим людям за таке велике благодійство. ,
Кожного дня перед вечором він вибирав якусь вигідну галявину, розкладав велике вогнище, а потім широко розгортав жар і підкидав на нього якнайбільше гілляк. І щойно тоді, коли на вибраному місці вигоряла вся рослинність, а земля ставала гаряча, як під напаленої печі, він міг бути певним, що ні гадюки, ні тарантули, ні скорпіони, ні отрутні гусениці йому не загрожують. Так пропаливши галявину, хлопець потім вимітав жар і попіл з середини і насипав з них кільце довкола свого нічліжного місця. На останок розводив в різних кутках три, або чотири вогнища і щойно тоді лягав спати. Правда, кожної ночі йому доводилося по кілька разів зриватися з місця, коли пустотливі подуви вітру обсипали його іскрами чи попелом, або навалювали на нього клуби їдкого диму. Тоді він кашляв, чхав і гасив ударами долонь тліючу одежу. Ця одежа, пірвана й брудна, на додаток прикрасилася ще й численними пропаленими дірками різного розміру. На всьому тілі біля старих ран з'явилися ще й пухирі. А взагалі своїм зовнішнім виглядом Данко був подібний до грішника, що чудом вирвався з дна пекла. Попіл і бруд в'їлися в шкіру й тканину, так що годі їх було відіпрати, чи відмити в холодній воді без мила.
За цих останніх три дні Данко піймав і вбив уже багато гадюк і не тільки не обминав їх на своїй дорозі, а, навпаки, нищив, де лиш бачив, набравши скоро великої вправи в цьому спорті. Зате, не маючи ніякої іншої зброї, крім свого примітивного списа, не вполював ніякої їстівної звірини, хоч її було скрізь подостатком. Харчувався він переважно рибою та овочами, але через брак соли почував себе завжди голодним і ослабленим.
Взагалі обставини життя складалися так, що він не мав можливости думати про щось інше, крім охорони власного життя, і день за днем все більше тратив надію і ясність мети, до якої мусів стреміти. Інколи його нападав такий розпач, що він готовий був дертися наосліп через ліс і гори, в сторону сходу сонця, і, або досягти Парани, або загинути. Але він зусиллями волі перемагав ті одчайдушні й нерозумні бажання і натомість старався робити так, як належало розумному й зрівноваженому юнакові.
— Терпеливости, Данку, терпеливости треба вчитися!.. Загинути в цьому лісі кожен дурень потрапить, коли тільки згубить голову. А от вийти звідси живим і цілим — це дійсно штука!
Так потішав себе Данко сам. Бо й хто ж інший міг його потішити, коли довкола не було ні лялечки, ні живої душі?..
Зрештою, третього дня зранку, — коли числити від його повороту назад в провалля, — мав він досить цікаву й комічну зустріч...
Озброївшись на всякий випадок горючою смолистою галузкою, Данко підійшов до густої стіни лісу в надії зібрати собі на сніданок трохи овочів. І тут помітив, що на вершку дерева сидить мавпа з мавпенятком і уважно дивиться на нього. Мавп тут було багато, і Данко не звертав навіть на них уваги, але ця чомусь видалася йому особливо цікавою. І тому Данко, не випускаючи з однієї руки запаленої гилки, а другою зрізуючи банани, все поглядав на мавпу. Мавпа ж, зі свого боку, не зводила очей з хлопця, і коли йому впало гроно бананів на ліву руку і вибило з неї вогонь, — почала верещати й скакати з великої втіхи. Що їй в тому видалося таким втішним — невідомо, але вона почала шкрябати себе поза вухами і, широко відкривши рота, реготала беззвучним сміхом. Мавпеня, скориставши з того, що мати зайнята чим іншим, задерло хвостик і почимчикувало собі на всіх чотирьох руках по гіллячці геть. Але не зайшло далеко, бо мати зараз же опам'яталась, вхопила нерозважну дитину за хвіст, притягнула до себе і міцно притиснула його до своїх грудей.
Данко позбирав банани, притоптав ногою порозкиданий жар, щоб не викликати пожежі, і повертаючись назад, показав мавпі язика. Мавпа у відповідь негайно висолопила свого, потім заверещала і нарешті, зачепившись хвостом, повисла вниз головою, немов би кажучи: "Те, що ти зробив — зробила і я. А от тепер ти спробуй зробити, так, як я!"
Данкові стало смішно. Він пригадав собі Франкового "Лиса Микиту" і його героїню мавпу Фрузю і розсміявся вголос.
— Ех, ти, Фрузя! — крикнув він до мавпи.
Хвостата кокетка, почувши це ім'я, зовсім стратила голову від радости, таким, певне, чудовим воно їй видалося. Впродовж кількох секунд вона вспіла з десять разів показати Данкові язика, зморщити і розтягнути свою мордочку надзвичайно комічними гримасами, чотири рази перестрибнути з гілки на гілку і нарешті знову повиснути на хвості.
Однак, хоч як це не було цікаво, Данко не мав часу бавитися з мавпою. Він скоро пішов на попелище, де ночував, поснідав бананами, навибирав до кошичка вугля, а решту вогню згорнув на купу і присипав попелом. Скінчивши з тим всім, він подався в дальшу дорогу.
Тепер уже не йшов уперед, не шукав нових шляхів, лиш, навпаки, хотів натрапити назад на той потік, який привів його сюди. Був глибоко переконаний, що на самому початку зробив велику помилку.
— Коли б я, — думав він, — пішов не вгору, а вниз, то досі вже був би дома. Адже, ясна річ, що той потік мусів десь впадати в Парану. А я пішов "навпростець" до Санто Антоніо. От і вийшло, що, "хто ходить напростець — той дома не ночує".
Уважно приглядаючись до місцевости, Данко старався вгадати, кудою найкраще буде йти, щоб дійти до тих каменів, де він убив сукурі. Звідтам уже вернувся б і з зав'язаними очима, як казав колись Коарасіаба. Але, на жаль, все було таке незнайоме, що він з трудом пізнавав навіть ті сліди, які зробив учора пополудні. Хлопця це дратувало, а одночасно він мугикав:
"Я від баби утік, .
Я від діда утік,
Я від зайчика втік"...
— Тьфу! — вилаявся вголос. — Що це ця дурна пісня переслідує мене й переслідує?! Та так збожеволіти можна!.. Господи, хоч би яка жива душа при мені була! Хоч би собака, чи кіт, то й то веселіше було б!..
При тих словах кинув поглядом на дерево і побачив знову мавпу.
— Фрузя! — зрадів хлопець. — То ти йдеш за мною і підглядаєш?!
Мавпа, здавалося, тільки того й чекала. Вона завищала, показала язика і почала виробляти такі карколомні акробатичні штуки, що Данкові стало страшно за її дитину.
Щоб перевірити, чи мавпа, показуючи язика робить це свідомо, чи ні, Данко виломав галузку і вдарив себе кілька разів по нозі.
— Ану, Фрузя, зроби й ти так, — сказав до неї.
Мавпа перехилила голову, уважно слідкуючи за тим, що робить Данко, але зараз же й собі виламала галузку і стала нею шмагати себе по задніх руках. Данко кинув галузку геть — і мавпа зробила точнісінько так саме. Нарешті Данко показав язика — і Фрузя, ніби люстро, повторила те саме. Хлопець не витримав і зареготав на цілі груди — мавпа, не гаючись, почала і собі реготати. Щоправда, регіт її був беззвучий, але по всьому було видно, що їй ні трохи не менше смішно, як Данкові.
Мавпенятко, натомість, сиділо смирно і, видимо, було страшно засоромлене легковажною поведінкою матері, котра вступила в такі відважні жарти з незнайомою мавпоподібною потворою.
Насміявшись до болю в боках, Данко махнув рукою і пішов далі. Фрузя також махнула рукою і перескочила вперед на сусіднє дерево.
Цілий день мавпа йшла поруч Данка по верхів'ях дерев і смішила та розраджувала його своїми смішними штуками. Інколи вона десь зникла. Але досить було хлопцеві гукнути: "Фрузя!" — як вона з'являлася і показувала йому язика. Коли хлопець зупинявся, щоб напитися води, чи перев'язати відірвану підошву чобота, — Фрузя появлялася на найближчому коло нього дереві і уважно дивилася на хлопця, перехиливши набік свою кумедну головку. Трохи, правда, налякало її розложене в обід вогнище, на якому Данко пік зловлену на спис рибу. Але й це тривало недовго: Фрузя так насмілилася, що підійшла зовсім близько, зручно вмостилася на гілляці високого дерева і з крайнім зачудованням та страхом придивлялася до вогню.
Цей день, як і попередні, скінчився нічим. Сонце почало хилитися до заходу, і розчарований та пригноблений Данко почав готуватися до ночі. Пропалювання землі і заготівля палива на всю ніч вимагали багато праці, і до них треба було братися завчасу. Отож Данко, вибравши відповідне місце, поставив кошичок з вогнем, а сам зі списом в руці пішов до лісу по сушняк.
Якраз в тому місці ліс скраю не був густий, не росли поміж ним корчі, й не валялися по землі гілляки, як це звичайно бувало. Тому Данкові довелося в пошуках палива заглибитися на пару десятків кроків вглиб. Він ішов, пильно приглядаючись довкруги і стараючись не робити найменшого шуму, аж поки не знайшов невеликого всохлого деревця, що так і засохло на пні, заглушене високими, густими сусідами.
Хлопець хотів уже взятися ламати деревце при корені, як раптом вгорі, кілька кроків далі розітнувся болісний, одчайдушний вереск. Данко глянув вгору і побачив тільки мелькаючі хвости, лапи і голову, що злилися в один перістий клубок. І в тій же секунді зрозумів, що Фрузине мавпеня опинилося в лабетах пуми[43], а Фрузя відважно кидалася на хижака, стараючись видерти свою дитину з його кігтів.
Вмить забувши і деревце і всяку небезпеку, Данко скочив наперед, розмахнувся списом і з цілою силою метнув його в живий клубок. До пискливого лементу мавпеняти й Фрузі долучився дикий стогін пораненого хижака, і спис, перехилившись вниз, тяжко впав вістрям на землю. Данко ще тільки ледве вспів помітити, як звільнилася з нього пума і, звиваючись, як дощовий хробак, покотилася вглиб лісу, а натомість на списі залишилося настромлене мавпеня.