– Пробурмотів Миколай.
— Слухай, Майки, не переживай. Тобі дуже сподобається на Барбадосі – це рай на землі. Не переживай. Ми з тобою побудемо там всього пару днів, зустрінемося з парою моїх тамошніх друзів і назад. Повір мені, там ти зробиш ті кадри, котрі з гордістю будеш показувати рештку свого життя. Тим паче, невже ти думаєш що колись ще вдасться влаштувати подібну, доволі невеличку, пригоду.
— Гадаю вибору в мене немає.
— Аж ніякого, брате, аж ніякого. І це мене тільки радує.
***
Миколай любив літати, ще з самого дитинства. Ці повітряні подорожі захоплюють чимало людей і чимало людей відштовхують, однак для Миколая мить перельоту була чимось над особливим, що ніби наближувала його до самого творця, дозволяючи йому слити серед небес, наче знаходячись на рівні із янголами, відчуваючи неймовірну силу, яка несла його та приблизно ще сотню людей на зустріч із райськими місцями, де вода кольору крові аристократів, а піски настільки ж золоті, як і локони світловолосих красунь.
В серці царювало захоплення, котре ось-ось мало виправдати всі надії, оскільки до посадки залишалася всього пара годин. Але в серці Густаво це саме захоплення було цілковито відсутнім, бо він жадав нічого іншого, як зустрічі з чимось більшим за красу, із тим, що він був не в силах описати словами, але міг відчути краще за будь кого в цьому величному світі.
Їх переліт першим класом складувався більш ніж чарівно, що дарувало Миколаю неабияке натхнення, в той час як для Густаво подібне було звичним із самого дитинства, але ця подорож для нього стала першою справжньою пригодою за тривалий, плавно перетворюючись на ніщо інше, як на паломництво.
Після пари ковтків непоганого шампанського, котре мало трохи незвичний смак, хлопці зрозуміли, що їх голови, як і протягом останніх днів, знову почали трохи хміліти, з чим вони не могли нічого поробити, вирішивши подарувати своїм тілам хоч невеличку передишку до того моменту, як їх стійкі ноги ступлять на землі мальовничого Барбадосу.
Обличчя Густаво доволі швидко обіймало легкого червоного окрасу, що одразу ж видавало хлопця, але він, незважаючи ні на що, тримав себе в руках, хоч його душу і тягнуло до глибокої, дружньої бесіди.
Він дуже детально вдивлявся в усе, що бачив в ілюмінаторі впродовж всього їхнього перельоту: від величної Амазонки до синіх вод, але тепер його очі та очі його дорогого приятеля бачили самі лише хмари, великі та безкрайні хмари, що оточували їх з усіх боків, окрім нічного неба.
— Ти встиг познайомитися з корінним населенням, Майки? – Запитав Густаво.
— З індіанцями?
— Саме так.
— Приємна жіночка, господарка готелю в якому я першочергово поселився, пані Ермільда, була на половину індіанкою, за її словами, але загалом ні, нажаль.
— Ряд моїх знайомих з корінного населення. Не полукровки, а чисті. Деякі з самих глибинок. Спочатку, при спілкуванні, може здатися що ці люди дивляться на світ трохи інакше за нас, однак врешті-решт розумієш, що всі ми дивимось на нього однаково, просто свою увагу акцентуємо на різному. – Промовляв Густаво, не відводячи очей від мальовничих хмар.
— В одне вікно дивились двоє… — Прошепотів Миколай українською.
— Lo siento (пробач)? – Здивовано перепитав Колумбієць.
— Це такий вірш, якщо я не помиляюсь Омара Хайяма… — Миколай витратив пару секунд роздумів, щоб гармонійно, нехай і у довільній інтерпретації, перекласти цей рубай на англійську для свого шановного друга. – В одне вікно дивились двоє: один побачив дощ і бруд, а інший небо й Божий труд. В одне вікно дивились двоє.
— Саме так, мій друже, саме так.
— Так що ти мав на увазі, говорячи про корінне населення?
— Я дивився на небо і просто згадав про них, згадав про хід їх думок, міркування їх народу стосовно небес і загалом відношення до самого життя: вони вбачають у смерті дещо інше ніж звично для нас. Колись вони розповіли мені про те, що їх народ вірить в те, що близькі родичі, кохані та друзі, навіть після своєї смерті, мають із нами настільки тісний зв'язок, що дивляться на світ крізь наші очі, ніби мешкаючи в нас самих. І я… я тільки зараз почав розуміти, що вчиняючи жорстоко по відношенню до самого себе я наносив ще більшу шкоду своїй покійній матері, зневажаючи її пам'ять, зневажаючи її любов, бо те що вона могла б побачити моїми очима ніщо інше, як упадок… моральний людський упадок і нічого більше. Однак зараз я зроблю все, щоб виправити хоча б щось в усіх тих вчинених помилках, щоб моя мати змогла знову побачити те місце, яке вона вважала найчарівнішим на всьому білому світі.
— Не вини себе друже. Життя всіх випробовує по різному. Так, ти жив інакше ніж звично для моралі і особливо не знаєш як змінитися, але дійсність показує, що ти зробив перший крок до цих бажаних перемін. Принаймні ти розумієш факт того, що тобі необхідно щось змінювати в своєму житті, а це вже половина справи. Ніколи не пізно стати краще, однак завжди пізно скаржитись та жалкувати стосовно того, що вже не повернути. Ми рухаємося вперед, а те що залишилось позаду…
— Сама лише історія.
— Безперечно.
Вони міцно стиснули руки один одного і зрозуміли свого ближнього краще за кого б там не було. Здавалося б, як небагато потрібно людині для спокою, але ж наскільки складно до цього самого спокою прийти і наскільки пізно приходить розуміння, що цей самий спокій тобі в силах подарувати не матеріальні блага, а така ж сама жива душа, котра потребує всього того чого потребуєш і ти – любові, доброго слова та розуміння.
— Що ти зробиш, після завершення своєї подорожі? – Запитав Густаво.
— Те, що і завжди: повернуся до своєї роботи. Знову буду намагатися домовитися за виставку своїх робіт, котрі, скоріше за все, як і завжди ніхто не оцінить. Буду жити своїм звичним життям, намагаючись проводити якомога більше часу із рідними та близькими і, можливо, планувати наступну подорож, але вже в іншому складі.
— В якому?
— Мої батьки рідко коли вибираються з квартири, не кажучи вже про подорожі, тому хочу зробити їм подарунок, тим паче в них скоро річниця, хочу влаштувати їм поїздку. Треба буде трохи накопити, але головне бажання.
— Мій батько завжди казав: вчора мрія, сьогодні мета, завтра реальність.
— Саме так.
— Це хороші думки, Майк. Дуже хороші…
— Хороше все, що пов'язано із сім'єю, бо більш важливішого і бути не повинно. Так, звичайно про себе та свої бажання не можна забувати ніколи, але про сім'ю необхідно пам'ятати завжди.
В ту мить, щось перегорнулося в Густаво. Він не розумів того, що з ним сталося в той момент, оскільки раніше не відчував подібного. Йому кортіло вперше, з часів дитинства, доторкнутися до відчуття потрібності… потрібності до, здавалося б, чогось невеличкого, але в той же самий час настільки величного і грандіозного, що воно могло затьмарити ясністю своєї любові весь всесвіт.
— М… можна і мені з тобою… — В благанні прошепотів Густаво.
— Куди, Густаво? – Нічого не розуміючи перепитав Миколай, котрий в той самий момент розкрив пасок безпеки і підвівся маючи наміри відвідати вбиральню.
— Додому…
— До України? Господи, звичайно брате! Звичайно! Ти міг навіть не питати, повір тобі в нас дуже сподобається. Я познайомлю тебе із родиною, покажу мій рідний Київ, з'їздимо до Львова чи Одеси, хоча і туди, і туди поїдемо. – Із захватом промовляв Миколай. – Ти будеш в захваті від всього. Боже! – Радісно промовляв він. – Ти тільки це сказав, а я вже не можу дочекатися.
— Дякую тобі, друже.
— Нема за що, Густаво, це для мене честь. Але друже, твоя родина, гадаєш вони…?
— Це не має значення. Я… нехай я прийняв це рішення секунду тому, але після України я повернусь до Колумбії і матиму розмову з батьком. Годі з мене цього заслання, настав час для життя. – Із не меншим захватом промовив Густаво.
Літак ось-ось збирався йти на посадку. За бортом вже виднілися неймовірні тутешні красоти, які захоплювали дух. Попереду на них очікувала не менша мальовничість, з якою хлопці мали зустрітися вже за кілька десятків хвилин.
Барбадос
Теплий вітер колихав волосся, а очі оточуючих людей наче самі собою запалювали душу тим ентузіазмом, якого, здавалося б, і без того вистачало в жилах двох молодих людей, нехай і цей самий запал в них трохи відрізнявся.
Барбадос виявився ще більш привабливим місцем, принаймні з першого погляду, ніж міг показатися як в уявленні, так і краєвидами з ілюмінатора літака.
Тут відчувалася справжня свобода, свобода всього, що тільки могло бути закарбованим в значення цього чарівного та неймовірно солодкого слова. Тут Миколай з першим же подихом зміг збагнути одну просту річ: йому вдасться знайти справжній спокій серед морського прибою, шелесту пальмового листя і мирним перемовинам місцевих жителів за вікном.
Дорогою до невеличкої домівки Густаво, яка мала зв'язати його позбавлене умиротворення серце з дитинством, Миколай несподівано згадав про те, що вже кілька днів не телефонував додому і навіть не читав жодних новин.
Відверто кажучи, в якійсь мірі, це чимось навіть приваблювало хлопця, оскільки в сучасну цифрову епоху він, вперше з тих самих пір як в нього з'явився непоганий телефон, влаштував собі аж ніяк не вимушений, як зараз кажуть, "детокс" від всього що могло його пов'язати із мережею.
Але якби там не було, маму з татом ні в якому разі не можна було залишати у хвилюванні і він дав впевнену клятву набрати їх першим же чином після того, як його добродушний друг виділить йому кімнату у своєму милому житлі, однак перед цим їм ще було необхідно дістатися до цього самого будиночку, який розташовувався трохи далі від аеропорту ніж могло здатися на перший погляд.
Хлопців аж ніяк не турбував подібний факт, оскільки в них виявилася унікальна можливість дозволити своїм очам відпочити на тих краєвидах, за які люди готові викладати цілі статки, в той час як їм це випало цілковито безкоштовно на життєвому шляху.
— Home… sweet home. – Пробурмотів Густаво в той самий момент, після того як таксист висадив їх біля дверей кінцевої і головної точки подорожі.
Ззовні будиночок виглядав саме таким, яким він і був на ділі: невеличким, аж ніяк не розкішним, але в той же самий час по-домашньому затишним та привітним до всіх, хто вирішив завітати до нього із добром і сердечністю.
Варто було відчинити дерев'яні двері, як відразу ж хотілося затамувати подих, оскільки подібні домівки є нічим іншим, як справжньою мрією кожного чия душа завжди тягнеться до мистецтва і цілковитої свободи, як у власній творчості так і в житті.