Балада про зелену неділю
Я маленький, я русявий…
А мати ласкаво:
"Ходім, сину, до берега,
Будем рогіз рвати
Та зелене, розмаїте
Гіллячко ламати...
Я маленький, я русявий…
А мати ласкаво:
"Ходім, сину, до берега,
Будем рогіз рвати
Та зелене, розмаїте
Гіллячко ламати...
Під чорноземом,
Під суглинками і пісками
Пролежало скіфське зерно віками
В невеличкім кургані,
У звичайній скіфській могилі,
З того часу, як скіф-хлібороб
Не почувся на силі...
Мамо, настала весна,
Квітне верба запашна,
Річка в долині синіє.
Мамо, настала весна,
Пташечка в полі співає,
Пісня її чарівна
Сонечко вранці стрічає...
Мати схиляється
Над позеленілим цямринням криниці,
Блисне їй синьо
Джерельної води оченя…
І завжди отак,
Як тільки погаснуть зірниці,
Як тільки займеться..
Мене питають: "Ти чого мовчиш?
Чого задуманий, зажурений сидиш?"
А що сказати їм — не відаю, не знаю:
Я в мить таку з тобою розмовляю.
Побачать усмішку замріяну в очах,
Дивуються: "Ти наче світлий птах!..
Мово моя колоскова,
Сестро-порадо шовкова,
Житимем вічно з тобою,
Рідною і дорогою...
Могили, обеліски і хрести
В садах, у скверах, в полі, при дорозі.
Над ними матері, утерши сльози,
Стоять годинами й не можуть відійти...