"Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було "сто літ", і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощі, ні сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі і спину". Цей портрет не лише подає опис зовнішності, а й розкриває таку рису характеру як любов, пам'ять і повага до дядька Кирила, який загинув. Діжурка – це єдине, що лишилося Климкові від найближчої людини, і тепер вона зігріває хлопця.