Грінченко Борис — Каторжна

Розповідь в оповідання ведеться від третьої особи.

Краса навколишньої природи відкривається дівчині, коли вона закохується: "Прийшла весна весела, верба зазеленіла, соловейко затьохкав, вишні цвітом укрилися. У садок вона вийде,— серце з грудей вирватися хоче. Небо синіє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, біжать, степи, ліси зеленіють, садок увесь пахощами обнімає,— ох і красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой і світе мій милий, світе веселий та красний, як же на тобі гарно жити, вірно любити!..".

Життя Докії не змінилося, коли вона подорослішала, бо її продовжувала бити мачуха, дівчина не мала подруг, була всім чужа, не мала нікого до себе прихильного. Докію охопила журба, вона часто думала: "За що мене так мучать?", а потім: "Хіба я гірша від інших?".

Усім, хто в ній був, бо всі вони її ненавиділи.

Ні, Семен скористався почуттями Докії, а коли дівчина йому набридла, то покинув її.

У хаті була маленька дівчинка Санька, яка єдина любила Докію.

Дівчинка ставилася до них вороже, кидалася із кулаками, коли вони допитувалися, за що її била мачуха.

Найбільше мачуху і батька дратувало те, що дівчинка ніколи в їхній присутності не плакала і не просилася, коли її били.

Кульмінацією є пожежа, яку влаштовує Докія, щоб усім помститися.

Найобразливішим було те, що він теж, як і всі, назвав її каторжною.