Спершу Полліанна вважала, що її ноги переламані, і краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. Бо люди зі зламаними ногами одужують, а інваліди — ні. Дівчинка раділа, бо відколи потрапила в аварію, багато разів чула від тітки слово "люба". Поки всі чекали на лікаря з Нью-Йорка, дівчинка бавилася з песиком, гладила кошеня, милувалася квітами, ласувала фруктами та драглями, які їй передавали, а також радо відповідала на численні послання, сповнені любові й турботи, які щодня приходили до неї звідусіль. Але й вона худла та марніла, і хворобливе тремтіння маленьких ручок тільки підкреслювали прикру нерухомість колись таких моторних ніжок. Згодом лікар повідомив, що дівчинка не ходитиме. Полліанна лишилася сам на сам зі своєю бідою і дуже страждала від того, що вона не може гратися у свою гру, бо нема їй тепер чого радіти. Незабаром хвору щодня почали відвідувати знайомі й незнайомі, чоловіки, жінки, діти; міс Поллі навіть не припускала, що її небога знає більшість із них. Люди передавали дівчинці, що вона навчила їх радіти, тому Полліанна тепер не була такою нещасною і часто забувала, що її ноги не ходитимуть.