У романі "Провина зірок" центральною проблемою є проблема життя і смерті або життя на межі смерті, які супроводжують людину й людство упродовж їхнього буття. У зображенні цієї проблеми письменник уникнув як пафосного оптимізму чи мелодраматизму, так і безнадійного песимізму. Його герої живуть. Недаремно ж вони згадують 55-й сонет Шекспіра, в якому невідворотній смерті протиставлено ідею безсмертя: "...Ти смерті й забуття минеш дорогу // І, подолавши путь в людські серця, // Вперед ітимеш із віками в ногу, // Аж поки дійде світ свого кінця..."; і особливо: "І в день суда ти житимеш у слові, // В піснях моїх, що сповнені любові". І тут лейтмотив усепереможного кохання зазвучав із воістину шекспірівською силою: "Я закоханий у тебе, – каже Гас, – я знаю, що кохання – лише крик у порожнечу, забуття неминуче, всі ми приречені, й настане день, коли все перетвориться на порох. Я знаю, що сонце поглине оту єдину землю, що нам дана, а я закоханий у тебе"...
Так, на превеликий жаль, героям роману Ґріна було відміряно до болю мало часу. Але вони цей короткий проміжок буття прожили і залишили по собі зовсім не сліди у вигляді шрамів (один із найвідоміших афоризмів Ґріна: "Сліди, які найчастіше залишають люди – це шрами")... Якщо є люди, які у свої найтрагічніші моменти здатні дійти думки, яку висловив Гас під час комп'ютерної гри: "Ніхто не дасть їм (дітям, яких він "ціною власного життя рятував від терористів") вічного життя, але ціною мого життя тепер у них є хвилина, а це вже дещо", – то людство має майбуття...