Мене дуже цікавить питання, чи більшість люди думають коли-небудь про темний світ снів та їх величезну значущість. Звісно, що більшість видінь являється слабким та чудернацьким відображенням нашого звичного буття. Проти виступає Фройд зі своїм дитячим символізмом. Але ще лишається якась неземна та ефірна частина снів, яку не можливо пояснити земними причинами. Ці невиразні розмиті та тривожні образи, що зрідка прориваються в душевну сферу, не менш важливі, ніж фізичне життя. Хоча вони відділені майже непроникним бар'єром.
Ґрунтуючись на своєму досвіді, я не сумніваюсь в одному, що втрачаючи свідомість людина опиняється в іншому, нематеріальному світі, який значно різниця від буденного. І лише ефемерні та неясні спогади залишаються після таких прогулянок. З цих уривчастих спогадів можливо зробити багато припущень, але нічого можливо довести. Припустимо, що у сні такі поняття як життя, матерія і енергія не являються постійними величинами, що час і простір, в нашому розумінні, не існують. Інколи мені здається, що те ефемерне життя більш реальне, а наша марнотна присутність на земній кулі вторинне явище чи якийсь віртуальний феномен.
Такими думками мій мозок був зайнятий в юності. Над цим я думав і в той зимовий день 1900 року, коли в психіатричну лікарню, де я працював інтерном, доставили чоловіка з нав'язливою ідеєю. Його звали Джон Слейдер, вірніше Слейтер, так було записано в його історії хвороби. Він мав типову зовнішність мешканця Катскільских гір, один з нащадків дивних відразливих примітивних селян-колоністів, що прожили в ізоляції майже три сторіччя на горбастій рівнині. Це викликало їх звиродніння майже до варварського рівня, в якому вони перевершили навіть мешканців міських нетрів. Серед цього дивного народу, котрий на Півдні називають "білим непотребом", не має стійких моральних та етичних норм. Їхня духовне життя стоїть нижче навіть деяких племен індіанців.
Дивіться також
- Говард Лавкрафт — Гриби з Юггота. 06 сонет. Лампа
- Говард Лавкрафт — До старої язичницької релігії
- Говард Лавкрафт — Сад
- Ще 33 твори →
З офіційних та медичних документів ми дізналися все що змогли про його історію хвороби. Цей чоловік, волоцюга, мисливець та трапер, був завжди дивний для своєї примітивної общини. Він міцно спав всю ніч, а коли прокидався то часто говорив невідомі речі в химерному стилі, що вселяв страх навіть у серця позбавлених уяви односельчан. Ця мова не відрізнялась від звичної говірки, що використовують в його оточенні, але тон та тембр був такий дивний та дикий, що ніхто не міг слухати його без почуття жаху. Він лякався не менше своєї аудиторії і на протязі години після пробудження забував, що говорив, принаймні забував, що викликало цю мову. Він був напівідіотом, як і більшість з його селища.
З віком його відхилення поступово зростали по силі та частоті. І за місяць, як він потрапив в лікарню, трапилась жахлива трагедія, що призвела до його арешту. В полудень одного дня після пиятки, що тривала з учорашнього вечора, чоловік раптово прокинувся з таким жахливим та нелюдським улюлюканням, що найближчі сусідів прибігли до його халупи, де він проживав зі сім'єю, і була схожа на свинарник.
Вся сім'я та сусіди в паніці повтікали. Коли найсміливіші згодом повернулися, то Слейтер вже втік. На снігу лишилось закривавлене тіло, що ще годину тому було живими чоловіком. Ніхто з односельців не посмів його переслідувати, всі були раді, коли він замерз би від холоду. Але в одного ранку вони почули крики з віддаленої балки і зрозуміли, що він зумів уціліти і його так чи інакше потрібно спіймати. Вони організували озброєну пошукову групу, ціль якої стало знайти й знешкодити божевільного. У нагоді став і шериф.
Третього дня Слейтера було знайдено без свідомості у дуплі дерева. Він був доставлений в найближчу в'язницю, де психіатр з Олбані обстежив його, коли той прийшов до тями. Він розповів просту історію. З його слів, він добряче випив і пішов спати о 5 годині пополудні. Коли він прокинувся, то побачив, що його руки в крові, а біля ніг лежить спотворене тіло сусіда. Нажаханий кривавим видовищем і підозрою, що це його рук справа, він втік у ліс. Окрім цих речей він не міг нічого згадати, не міг дати жодного пояснення своєї ірраціональної поведінки.
Вночі Слейтер спав спокійно. Наступного ранку він прокинувся без ніяких чудернацьких проявів. Лікар Бернард, який спостерігав за пацієнтом, здалося, що в його бляклих блакитних очах дивний блиск, а відвислі губи були міцно стиснуті, немов якесь питання було вирішене раз і назавжди. Але на всі запитання Слейтер відповідав звичною горянською говіркою і повторював все, що говорив напередодні.
На третій ранок трапився перший психічний припадок. Після неспокійного сну він впав в таке буйство, що потрібні були чотири чоловіки для того, щоб одягнути на нього гамівну сорочку. Лікарі уважно прислухалися до його слів, їхня цікавість підігрівалась суперечливими і безладними оповіданнями його родичів та сусідів. Слейтер шаленів 15 хвилин, буркочучи на своєму чудернацькому діалекті про зелені будинки зі світла, океани простору, дивну музику та оповиті туманом гори і долини.
Але найбільше із всього він говорив про дивне палаюче створіння, що сміялось і знущалось з нього. Ця величезна, загадкова істота зробила йому жахливу кривду і вбити її, помстившись, було його нав'язливим бажанням. Він говорив, щоб досягти ї цілі йому необхідно пролетіти через бездонну пустку, пропалюючи шлях через всі перепони. Він продовжував у цьому ключі, аж раптом приступ безуму пройшов. Полум'я божевілля згасло в очах і він мляво поцікавився у оточуючих навіщо його зв'язали. Лікар Бернар розв'язав шкіряні паски і залишив його вільним до вечора. Потім він переконав Слейтера вдіти гамівну сорочку для його власної безпеки. Чоловік і сам почав усвідомлювати, що говорить інколи дивні речі, хоча й не міг пояснити причини.
На протязі 2 тижнів приступи весь час повторювалися, але лікарі дізналися не набагато. Вони довго обговорювали джерело Слейтерових видінь. Він ніколи не читав і не писав і навіть ніколи не чув якусь легенду чи казку. Причина його яскравих видінь була геть незрозуміла. Те, що причина видінь не може походити від якоїсь легенди, свідчила й проста, бідна мова нещасного божевільного.
Він шаленів від того, що не міг зрозуміти і пояснити речі, котрі переживав. Він не міг до ладу вкласти свої видива в розумну розповідь. Вчені мужі скоро дійшли до висновку, що патологічні сни стали основою психічного розладу; яскраві видива час від часу домінували в свідомості цього примітивного чоловіка. Слейтер формально був визнаний вбивцею, признаний психічно хворим і переведений у заклад, де я працював на своїй скромній посаді.
Як я вже говорив, я постійно роздумував над причиною сновидінь і ви можете уявити рішучість та енергію з якою я почав вивчати цей випадок. Здається до мене він відносився з долею симпатії, зважаючи на мій неприхований інтерес та ввічливі, ненав'язливі опитування. Ні, він не впізнавав мене під час приступів-видінь, коли я уважно дослухався до його хаотичних космічних описів. Але він залюбки спілкувався зі мною в тихі години, коли сидів біля загартованого вікна, плетучи кошики з вербової лози, тужачи за горами і свободою, якими він ніколи не зможе насолодися. Родичі ніколи його не провідували, ймовірно вони вже й забули про нього. Такі вони традиції горян.
Поступово я почав відчувати нездолану цікавість до божевільних та фантастичних видінь Джо Слейтера. Як мозок чоловіка на нижчому інтелектуальному та духовному рівні розвитку міг вмістити яскраві титанічні видіння, хоча й описані на варварському примітивному жаргоні? Я часто запитував себе, чи могли б бути причиною видив в убогій уяві дегенерата Катскільських гір іскра геніальності? Як може убогим з лісових хащ оволодіти ідея про блискуче осяяне царство? Все більше і більше я схилявся до думки, що основа хвороби цієї жалюгідної істоти знаходилась в іншому місці, за межею мого розуміння і за межею розуміння більш досвідчених і з меншою уявою моїх колег.
І все ж я не міг нічого витягти зрозумілого із цього божевільного. З всіх його видив я склав таку загальну картину. У своїх видивах-снах Слейтер мандрував чи плив через чудові та дивні долини, луки, сади, міста та палаци, створенні зі світла. Всі ці чудеса знаходилися в незнаному місці, а сам він був не примітивним трапером, а важливою, шанованою гоноровитою істотою, що мав лише одного смертельного ворога. Вороже створіння видавалось було видиме, але мало нелюдську подобу, по крайній мірі Слейтер ніколи не згадував про нього як про людину. Це створіння зробило щось Слейтеру і той з маніакальною пристрастю намагався помститися.
З всього, що наговорив Слейтер я зрозумів, що він та сяюче створіння були на рівних. У видивах людина сама перетворювалася на сяюче створіння такої ж раси, що і його ворог. Таке враження складалось від частого згадування польотів через простір та спалення всього що заважало його руху. Все це описувалось сільською говіркою, що не могла правильно передати видива. Мені здалося, що взагалі людська мова була не пристосована до опису цих сновид.