І одягнена вона була так гарно: плаття – рожеве, наче пелюстки троянд, із сріблястою іскоркою, а навколо її голови немов переливалася веселка.
– Селіно, – сказав король. – Ти найкрасивіша дівчина в світі.
– Так, – сказала вона. – В Західному Лісі.
– Де мій вірш, Селіно?
Вона простягнула йому аркуш, і він прочитав уголос:
У тебе справжня ніжність
Зелених в лісі трав
Ти сяєш, ніби зірка,
Тому, хто заблукав.
Шукатиму тебе я
В усіх-усіх краях.
Знайдися, моя зірко,
І освіти мій шлях.
– О, Селіно! – вигукнув король, – то ти принцеса?
– Так, – сказала Селіна, – у Західному Лісі!
– І ти підеш за мене заміж?
– Так, – сказала Селіна, – у Західному Лісі.
– І не в лісі теж! – вигукнув король і, схопивши її за руку, потягнув за собою через живопліт з квітами і птахами, на інший бік.
– Ну, Селіно? – запитав король, переводячи дух, – Підеш?
– Куди?
– За мене заміж, Селіно?
– О, гаразд, – сказала Селіна. І пішла. А оскільки вона завжди добре робила свою справу, з неї вийшла дуже справна королева.
А в день весілля король наказав назавжди прибрати Сімсот Сімдесят Сьому дошку з паркану між країною Справамчас і Західним Лісом, щоб будь-яка дитина і дорослий надалі завжди міг туди протиснутися, якщо тільки не погладшає, що часто трапляється.