Західний ліс

У тебе справжня ніжність

Зелених в лісі трав

Ти сяєш, ніби зірка,

Тому, хто заблукав.

Шукатиму тебе я

В усіх-усіх краях.

Знайдися, моя зірко,

І освіти мій шлях.

Щойно молодий король дописав останнє слово у своєму вірші, як покоївка Селіна постукала у двері.

– Що таке, Селіно? – нетерпляче озвався король.

– Ваші міністри хочуть Вас бачити, – сказала Селіна.

– Навіщо? – запитав король.

– Вони не кажуть, – сказала Селіна.

– Ну, тоді піди і скажи їм…

– Мені треба мити сходи.

Король важко зітхнув, відклав перо і вийшов. Коли він спускався вниз, Селіна сказала:

– Поки Ви розмовляєте з міністрами, я би прибрала у Вашій кімнаті.

– Будь ласка, тільки не чіпай нічого на столі. Вічно я повинен тобі про це говорити.

Селіна відповіла лише:

– Гаразд. Тільки обережніше на сходах з прутами для килимів.

– З якими прутами? Їх же там немає.

– Тому я й кажу, – сказала Селіна.

"Часом мені здається, що Селіна не сповна розуму", – сказав собі молодий король і подумав, як часто думав, чи не слід її звільнити. Потім він згадав, як завжди згадував, що вона була Підкидьок і Знайда – її знайшли на сходах сиротинця, коли їй був місяць від народження, там її і виховали.

Коли їй виповнилося чотирнадцять років, вона опинилася в палаці з бляшаною скринькою для одягу і пробула тут вже п'ять років, працюючи і пройшовши шлях від буфетної до парадної спочивальні. Якщо звільнити її, іншого місця їй ніколи не знайти і доведеться повернутися до сиротинця і провести там залишок життя; тому король просто сердито зиркнув на Селіну і став обережно сходити по килиму на сходах без прутів для килима да зали Ради.

Королівству потрібна королева, і міністри прийшли це сказати молодому королю. Але, сказали вони, ясна річ, що вона має бути принцесою.

– Які поблизу є принцеси? – запитав молодий король на ім'я Джон, оскільки, як сказав старий король-батько, коли він народився, Джон – ім'я слушне і без всяких жартів. У жарти в королівстві Справамчас не вірили і жили, займаючись своїми справами так, що далі носа нічого не бачили. Але знали свою справу не на жарт; справою міністрів було одружити короля з принцесою, справою ж короля було на ній одружитися. Джона виховали з розумінням обов'язків, і тому, коли справа стала за ним, він не став хвилюватися, а просто запитав:

– Які поблизу є принцеси?

Прем'єр-міністр подивився у перелік.

– Принцеса Північногірська, в країні, що розташована вгорі, якщо дивитися на карту, від Справамчас. І принцеса Південноморська, з країни, яка є нижче на нашій карті. А ось ще принцеса Східноболотна, праворуч від нас. Ваша величносте може засватати будь-яку з них.

– А Західний Ліс, що зліва від нас, у них що, немає принцеси? – запитав Джон.

Міністри прийняли серйозний вигляд.

– Не знаємо, Ваша величносте, що там на Заході, при нашій пам'яті ніхто ніколи не був за парканом, який стоїть між нами і тією країною. Наскільки нам відомо, Західний Ліс – це безрадісна пустеля, де живуть відьми.

– А може, це багатий зелений край, де живуть красуні-принцеси? – запитав король. – Завтра я вирушу туди на полювання і подивлюся сам.

– Сір! Це заборонено! – стривожено закричали міністри.

– Заборонено… – задумливо повторив Джон і згадав, що забув, оскільки виріс, як у дитинстві батьки попереджали його ніколи не заглядати до Західнолісової країни.

– Але чому? – питав він у своєї мами.

– Там на тебе чекає небезпека, – говорила мама.

– Яка небезпека, мамо?

– Цього я не можу сказати тобі, бо сама не знаю, – говорила мама.

– Тоді звідки ти знаєш, що там небезпечно?

– Це всі знають. Кожна мати в нашій країні попереджає своє дитя про це, от і я попереджаю тебе. У цій Західнолісовій країні є щось дивне.

– Але може воно не є небезпечним? – сказав він, тоді ще принц; і те дивне, що було в Західнолісовій країні, чого ніхто не знав, запало йому в душу і притягувало його так, що одного разу він втік і намагався увійти до лісу.

Коли він дібрався до нього, він побачив високий дерев'яний паркан, надто високий для дитини, щоб подивитися зверху, і занадто щільний, щоб зазирнути крізь нього. Паркан загороджував усю ту частину Західного Лісу, що межувала з королівством його батька.

Уздовж усього паркану, у якого був вигляд, немов він старий як світ, діти тулилися носами і намагалися просунути пальці, присідали і ставали навшпиньки, намагалися знайти щілину, намагалися зазирнути вище. Маленький принц теж тулився носом і присідав, тягнувся і заглядав. Але все було марно: паркан був занадто високим і дуже щільно збитий. Принц повернувся до палацу гірко розчарованим і відшукав маму.

– Хто поставив паркан навколо Західнолісової країни? – запитав він.

– О, – скрикнула вона в розпачі, – і ти теж там побував. Ніхто не знає, хто і коли поставив паркан, це вже не на людській пам'яті.

– Я хочу, щоб його прибрали, – сказав принц.

– Але його поставили, щоб захистити тебе, – сказала вона.

– Захистити мене від чого? – запитав маленький принц.

Але оскільки вона не знала сама, вона не могла сказати йому, тому тільки похитала головою і притиснула палець до губ.

Хоча паркан і захищав, усі мами королівства попереджали своїх дітей про небезпеку, що очікувала на них за парканом; і діти завжди відразу бігли пошукати щілину в паркані і туди зазирнути.

Усі діти в королівстві Справамчас бажали потрапити до Західного Лісу, аж поки не виростали, не одружувалися і не заводили своєї власної дитини. І тоді власну дитину вони починали попереджати про небезпеку, якої самі ніколи не бачили.

Не дивно, що коли Джон оголосив, що піде полювати в Західний Ліс, міністри злякалися за своїх дітей. "Це заборонено!" – знову закричали вони.

– Мама мені про це сказала, коли я був хлопчиком, – сказав Джон, – завтра ми поїдемо полювати в Західний Ліс.

– Ваша величносте, усі батьки і матері повстануть проти Вас, якщо Ви зламаєте паркан.

– Ми перескочимо через паркан, – сказав молодий король, – і завтра будемо полювати у Західному Лісі.

Він пішов сказати Селіні, щоб вона приготувала його речі, і побачив, що вона стоїть біля його столу, спираючись на швабру, і читає те, що він написав.

– Не смій читати! – різко сказав король.

– О, гаразд, – сказала Селіна. Вона відійшла і стала витирати пил з каміна.

Король чекав, що вона ще щось скаже, але вона нічого не сказала, то довелося йому самому. Він сказав дуже холодно:

– Я збираюся на полювання завтра. Я хочу, щоб ти приготувала мої речі.

– Які речі? – запитала Селіна.

– Для полювання, звичайно, – сказав король і подумав: "Вона дійсно найдурніша з дівчат, кого я знаю".

– Гаразд, – сказала Селіна, – отже, Ви збираєтеся на полювання.

– Саме це я тобі й сказав.

– Де Ви збираєтеся полювати?

– В Західному Лісі.

– Бути того не може, – сказала Селіна.

– Хотілося б, – роздратовано сказав Джон, – щоб ти зрозуміла – я роблю те, що кажу.

Селіна почала змітати пил зі столу і помахом свого віничка змахнула на підлогу аркуш, на якому писав король. Король підняв його сердито, потім почервонів і, повагавшись, сказав нарешті:

– Ти це прочитала, так?

– Угу! – погодилася Селіна. Настало довге мовчання.

– Ну і? – сказав король.

– Це віршик, так? – запитала Селіна.

– Так.

– Я так і зрозуміла, – сказала Селіна. – Ну, з вашою кімнатою, здається, покінчено. – І вона пішла.

Король так на неї розсердився, що зім'яв свого віршика у паперову кульку та жбурнув його в кошик для сміття, просто так, щоб помститися їй.

Настав ранок, і мисливці вирушили до Західного Лісу.

Сповнений нетерпіння, молодий король скакав попереду на своєму білому коні, а єгеря і придворні за ним. Незабаром стало видно високий паркан, але королю він уже не здавався таким високим, як в дитинстві. Уздовж огорожі, як завжди, присідали навпочіпки або даремно тяглися навшпиньки діти, намагаючись зазирнути поверх або крізь нього.

– Діти, відійдіть! – крикнув король і послав коня через паркан.

Наче великий білий птах, кінь перестрибнув паркан, а позаду тупцювали коні його почту. Але за ним ніхто не поскакав. Деякі з них були батьками, які попереджали своїх дітей про таку небезпеку, що тепер і самі відчули страх; інші, хоча давно вже були дорослими чоловіками, все ще були синами, яких вранці ще раз попередили батьки, коли пішла чутка, що король полюватиме в Західному Лісі. І тому сини, батьки, усі як один, зупинили своїх коней біля паркану, і лише король – сирота і холостяк – перестрибнув його і один вирушив у ліс.

Коли він опинився по той бік паркану, його першим почуттям було розчарування. Кінь потопав копитами у прілому листі, а перед ним були завали сушняку; сухе гілля, мертві папороті й трави, усе переплелося і заплуталося, вкрилося білим лишайником і чорним мохом.

Різноманітне сміття покоїлося в сухих гілках: зламані рами і розірвані картини, розбиті чайники і ляльки-каліки, іржаві сопілки, старі пташині гнізда і пожухлі вінки; стрічки як ганчірки і скляні кульки, надщерблені й негідні; книжки без обкладинок з карлючками на сторінках, зім'яті коробки з висохлими і потрісканими залишками фарб і сотні інших речей, усіх до одної ні до чого не придатних.

Король покрутив у руках якусь співаючу дзиґу зі зламаним механізмом, уламки повітряного змія без хвоста. Він спробував розкрутити дзиґу і запустити змія, але нічого не вийшло. Трохи роздратований, але більше спантеличений, він продирався через завали сміття, щоб подивитися, що знаходиться на іншому боці.

Там було лише рівне сіре піщане пустище, як тарілка пласке і розміром з пустелю. При тому, що воно було пласким, кінця йому не було видно, і хоча король скакав вже годину, нічого не змінювалося, що здалеку, що поблизу.

Раптом його охопив страх від того, що так довго він скаче в нікуди, і, озирнувшись, король побачив, що ледь розрізняє оті завали далеко позаду, смутні, як тінь. А як раптом вони зовсім зникнуть з очей? Тоді йому взагалі не вибратися з цього пустища. Злякавшись, він розвернув коня, пустився щодуху і через годину зітхнув з полегшенням, потрапивши за паркан з боку королівства Справамчас.

Діти, що обступили паркан, помітили його появу і заволали від захвату.

– Що Ви там бачили? Що Ви там бачили?

– Нічого, крім купи мотлоху. – сказав Джон.

Діти дивилися на нього з недовірою.

– А що ж у лісі? – запитав один з них.

– Там немає ніякого лісу, – сказав король.

Діти подивилися на нього так, ніби йому не повірили, тому король поскакав туди, де його з радістю привітали міністри.

– Слава Богу, Ви цілі, сір! – кричали вони, а потім, ну зовсім як діти, запитали:

– Ну, що Ви там бачили?

– Нічого й нікого, – відповів Джон.

– Жодної відьми?

– Та жодної принцеси.