Про діяння Гільгамеша

Логвин Юрій

Гільгамеш, цар Уруку, був у розпачі вже другий день: конав його вірний товариш Енкіду.

Той лежав на барвистому покривалі, що просякло його потом. Стало воно темним, важким і холодним, немов увібрало в себе гарячу силу могутнього бійця. Стогнав і плакав могутній Енкіду, вірний друг і звитяжець героя Гільгамеша. Він плакав, квилив, і чим більше залишала сила знаменитого бійця, тим хрипкішим і глухішим ставав його голос. І вже ніщо тепер не допомогало Енкіду. Першого ж дня, як він заслаб, його палило і пекло жаром. Він пив холодну воду, і йому було трохи легше, бо вона притамовувала той жар. Та, зрештою, холодна вода, розбавлена кислим вином, перестала охолоджувати його нутро. Додали до неї попіл зміїний, гранатовий сік і пальмового вина трохи. І полин вже не допомагав. Те зілля він не міг пити — воно йому вивертало назовні кривавою блювотиною. Тоді покликав Гільгамеш всіх магів і чародіїв.

Стали вони біля Енкіду. Клали руки на його чоло, на серце. Хитали головами, казали, що він в руках богів і ніщо його не врятує. Бо кінець його силі — вона виходить з потом. І можна було б силу його повернути, якби він міг пити. Але рідина не проходила до його нутрощів. Тоді герой Гільгамеш, що так палко і вірно любив свого побратима, наказав убити найкращого жертовного бугая. Дали ту паруючу кров Енкіду. Губи його не тримали рідини, і кров, гаряча кров, полилася по його волохатих грудях, зависла крапельками. Гільгамеш гідтримував руку свого товариша, яка стала безсилою, кволою, а тепер почала холонути, розм'якати, мов холонуче тісто. Тоді він вперше відчув жах, жалість і тугу за своїм товаришем. Відвернувся і крикнув до стражів, щоб притемнили вікно, аби не дратувало сонце своїм сліпучим промінням його хворого друга. Але насправді Гільгамеш відвернувся до пахолків, щоб не показати, як по його засмаглому виду скотилася сльоза і впала на бороду. Проте заспокоював він Енкіду, кажучи, що хвороба скоро пройде.

Але той не слухав його, крізь стогін вимовляючи слова прокляття.

Проклинав день свого народження і той день, коли підійшов до водоймища, де пили всі звірі і де побачив блудницю Шамхат. Вона вийшла і розкрила перед ним свої одежі.

Побачив її наготу, принаду її жіночого тіла. Наситився досхочу звабною ласкою. І зразу ж відвернулися від нього всі звірі. Довелося піти в місто і пристати до людей.

І спробував ще раз його напоїти Гільгамеш кров'ю від чорної ослиці. Всипали туди зілля, порох потертої чорної змії, щоб наситити чорних духів, яких наслала на нього смердюча смерть. Але не пішло те питво в горло Енкіду: бульбашками чорно-червоної рідини пінилось воно в нього з рота, спливало на широченні волохаті груди.

Заквилив Енкіду:

— Помираю я, і немає мені вороття в цей світ! Нема! Це мені кара за те, що я полишив ліси і луки! Це мені кара за те, що я облишив чагарі, очерети і зарості в річці! За те, що я прийшов у місто! Це мені кара за жіночу звабу! За те, що пестив я хтиве тіло жриці!

Застогнав Енкіду і знепритомнів. Поштовхами нерівними підіймалися його груди, розкрилися вуста. Борода, коротко стрижена, вифарбована в червоний колір, блищала в світлі лампад.

Темними плямами на тій червоній бороді засихала кров ослиці. Почув тоді Гільгамеш у своєму серці велику тугу. Вона його наповнила розпачем, підкотилась до горла гіркою задухою, витисла з очей солоні сльози. Наповнився весь він нестерпною тугою, від якої аж млосно ставало. Наказав пахолкам і жрицям принести холодної води. Сам обмив бороду і груди свого товариша від крові та зілля. Вмочив він дорогого висону пояс у джерельну воду і поклав на чоло Енкіду. Та захрипів його вірний товариш:

— Зніміть з мого чола скелю, зніміть камінь... Зніміть важкий вагар... Зніміть, бо він трощить мої кістки, він трощить моє чоло, зніміть його...

Зняв Гільгамеш вогку тканину з блідого чола Енкіду. Знов Енкіду поринув у несвідомість, і слабкими поштовхами здіймались його груди. Він ворушив пальцями, які вже починали висихати від тої страшної згаги, що пекла героя. Піт спливав ручаями з його тіла, яке зсихалося, опадало на ньому. І вже було видно кожен м'яз на його череві, на його ногах. І лежав він зовсім голий, прикритий по срамному тільки тонким рушником. Було видно темні жили на жовтому тілі, що вже в тінях світилося наче зеленим.

І знов розпач притис за горло Гільгамеша, стис його під грудьми. Запекло в нього серце, калатнувшись кілька разів, а потім пішло м'яко. Відчував він біль у серці, немов воно обгорталось гарячим вугіллям.

Енкіду важко дихав. Поштовхами здіймались його волохаті груди. Гільгамеш спитав у знахарів і магів, чи може щось допомогти Енкіду. Вони відповіли:

— Нічого йому не допоможе, бо він у руках смерті. Бо духи смерті палять його зсередини, вибирають з нього воду. Він загине, бо кров його стає густою і не може серце штовхати її по всьому тілу...

І тоді Гільгамеш похмуро відійшов, наказавши магам, чародіям і жрицям не відходити від Енкіду, слухати його, виконувати всі його бажання. Гільгамеш вийшов і пройшов пустими вулицями пополудні. Був з непокритою головою, в одному фартуху, підв'язаний одним шкіряним поясом, за яким стримів золотий чингал. Його волосся, зв'язане завжди золотою стрічкою, тепер розпалося по плечах. І бачив Гільгамеш, як попід ногами в нього посувається коротка, майже чорна тінь по вибіленій дорозі, стоптаній людьми та тваринами. Наступав на свою тінь великими ногами в позолочених сандаліях. І нікого не було на вулицях: ні в палаці, ні біля палаців знатних, ні коло будинків старійшин, ні в воротах, де завжди стояла сторожа,— нікого не було в місті. Він того навіть не помічав. Місто поховалося, знаючи суворий і шалений норов свого царя і великого героя Гільгамеша.

Незчувся, як підійшов до пальмового гаю, де одна до одної хилилися нерухомим листям високі пальми і кидали вниз зубчатий візерунок тіні. Злегка дзюркотіла в рівчаках жовтава вода ріки. Гільгамеш ступив у затінок і незчувся, як опинився біля дверей святилища. Він зайшов туди і впав навколішки перед кам'яним бовваном, на якому в тьмяному мороку виблискували золоті прикраси й дорогоцінне каміння.

Гільгамеш просив боввана допомогти його другові, бо той помирає і ніщо йому тепер не потрібно, бо сум охопив його голову, і гірким полином у горлі стоять сльози, і не може він виплакати тих сліз. Довго молився і прохав боввана лютий цар і могутній герой Гільгамеш, та був нерухомий бовван, і тихо чаділи біля нього мірра і ладан та духмяні смоли. Тільки час від часу грудочки смоли, згораючи, потріскували, і тоді злітала тоненька жаринка і вибухав тонкою цівкою блакитний димок. Розійшовся полог біля боввана, і вийшла завинена в прозоре покривало блудниця Шамхат. Вона була вже літньою, а все лишалась такою ж стрункою, довгоногою, з сторчливими персами під цим прозорим покривалом.

Вона підійшла до Гільгамеша і впала поруч нього навколішки, простягла легку руку, тонкими пальцями погладила його могутнє плече. І коли він підвів голову, зазирнула йому в очі поглядом вірної суки, поглядом блудниці, що звабила не одного. І сказала вони:

— О великий мій царю і герою Гільгамеше! Гине твій товариш і побратим Енкіду! Гине мій найкращий коханець Енкіду, і нема чим порятувати його. Виходить з нього вся рідина, і густою стає його кров. Та не сумуй, мій славний герою, бо нічим ти вже йому не допоможеш... Ходімо зо мною... І буде втіха в твоєму серці. Ходімо, мій повелителю, ходімо, мій незрівнянний, мій єдиний на всі країни, на всі частини світу герою і царю Гільгамеше! Мій напівбог, мій напівчоловік...

І коли сказала блудниця: "Мій герою, мій напівбог, мій напівчоловік...", і струснуло жахом Гільгамеша, і підвів він голову, подивився ще раз пильно в очі блудниці. Спитав:

— То й я помру?

Попустила очі блудниця:

— Все у волі богів. Не помирають тільки боги. Доля ж усіх людей — доля всіх тих, хто зліплений з глини, хоча б навіть з напівглини, в руках богів. В руках богів і серце наше, і наші душі, і тіла наші, і дух наш.

Знов спитав Гільгамеш:

— То я помру?!

Відповіла йому блудниця словами:

— Все починається з ранку, і приходить до полудня, і кінчається ввечері, щоб народитися поночі. І починається все з ранку, і приходить у свою вершину ополудні, і хилиться до вечора, а ввечері, як тінь, зникає...

Тоді струсив страх Гільгамеша, пройняв його кістки, могутні крижі і груди, перехопив горло, і вже забув він Енкіду, і пам'ятав тільки про себе. Він спитав:

— Помру я?..

Відповіла йому красуня, чарівна блудниця Шамхат:

— Всі ми в руках богів, всі створені богами — і ті, хто з глини, і ті, хто з напівглини.

Подивився на неї Гільгамеш і не бачив вже перед собою блудниці. В нестямі вдарив він кулаками об мідну підлогу, і загуділо від того удару все святилище, задзеленчали прикраси на кам'яному боввані. Заридав він. Закапали сльози на блискучі мідні пластини. Його трусила лихоманка, страшно стало смерті. І не тому, що вона була поруч. Його злякало те, що рано чи пізно вона прийде за ним. Хто знає, коли, сьогодні, чи завтра, чи через сто років. Закрив Гільгамеш обличчя руками, здригнувся всім тілом, упав ниць перед бовваном, розкинувши руки, і страшно йому було. Він закляк. А блудниця Шамхат піднялась, зазирнула за покривало з синьої тканини, тканої золотими зірками, махнула комусь рукою. Якісь примарні постаті промайнули у затінку між колонами. Зачинилась брама до святилища, і настав зовсім присмерк. Тільки згори десь, збоку потрапляло сонце тонким снопом проміння. Воно відбивалось, віддзеркалювалось від золоченого стовпа, химерним золотавим світлом насичувало святилище.

Блудниця скинула з себе покривало, повісила його на руку кам'яного боввана. Лягла поруч героя і звабила його рухами і своїм тілом. Оскаженів Гільгамеш від жаги, від похоті і вивертав гнучке тіло блудниці, і крутив його, мов ремінь, і намагався пошматувати його. Але воно не шматувалось, а звивалось в його руках, мов вузлами. У пристрасті своїй він перевершив усе, що колись робив з жінками, та не вгамував себе, і якась дика сила підхоплювала його. І не витримала блудниця Шамхат, побілілими вустами попрохала вона:

— Облиш мене, герою...

І він лишив її. Вона спробувала підвестися, але впала і сперлась на руку.

1 2 3 4