Івась

Яновська Любов

Ох, як гарно та весело жити на божому світі! Весна тільки-тільки що заступила, а вже так тепло надворі, так ясно світить сонечко, таке прозоре небо! По ярах ще сніги лежать, а ставок уже розлився, сягає аж до самих верб і синіє, води повен, як та Сула. Серед дороги швидко-швидко біжать коліями весняні струмочки; вода їх ще каламутна, але вже тепла. Семилітній Івась закотив полотняні штанчата і бродить серед калюжі.

Вода давно обмила всю зимову грязюку з його ноженят, а він усе хлюпочеться, бродить та весело позирає пообіч. Ліворуч — довгий, аж до самого ставка, мовчазний, темний сад панський, праворуч — степ чорніє. Але в пам'яті Івасевій встає той сад таким, яким він був торік літом, коли мати полола там грядки; а степ таким, яким був у той день, коли мати збудила його до схід сонця й повела з собою на сінокіс: зелений, пахучий та рясно покроплений блискучою росою. Тож буде незабаром усе так само.

Ось потане останній сніг по канавах, засяє дужченько сонце, налетять зозулі, заспівають соловейки, вкриється зеленим килимом нива, зазеленіють кущі, верби, сад, гай... А що... як не зазеленіє?

Івась став, як скам'янів, серед калюжі. "Що, справді, буде, як не зазеленіє? Як ніщо не зазеленіє?" — уперто питав він сам себе і що далі, то дужче жахався свого питання. "Що, як настануть знову морози, скується ставок льодом? Завіють холодні вітри, завірюха, його заженуть у хату, не пускатимуть на повітря?.. Що, як не повернуться з вирію жайворонки?.. Не прилетять соловейки? Що, як не буде весни? Не буде літа — і все скам'яніє таким сірим, чорним, мовчазним, як тепер?" Івасеві так страшно стало нарешті, що він не міг більше покладатися на сили власного розуму й метнувся до матері в хату.

Мати заминала саме борщ пшоном та все куштувала його.

Борщ з самої картоплі та приморожених буряків був несмачний, одгонив квасом, був несолоний.. Але пособити лихові господарка не мала чим, бо ні сала, ні олії від самого Різдва не було в хаті, а позиченої солі зостався один одним дрібок. Вона пробувала, кривилася, плювала, й на серці їй клекотіло.

Там, правда, ніколи не стихало щось кипіти, клекотіти, пінитися; там не згасало ніколи полум'я якоїсь хижої лютості, досади, гострого бажання клясти, проклинати когось, помститися комусь, як не сходила й одна одним думка з голови: як вона далі житиме, за ким вона доволікатиме своє прокляте, нужденне, одиноке життя? Осінь питалася її: чи вистоїть хата, чи не завалиться стінка зимою? Зима — чи постачить топлива? Весна — де вона візьме хліба, щоб дотягти до жнив? Літо — як вона хвора хліб за сніп зароблятиме?.. Все життя материне перейшло, як на пожежі. Лиха доля не боялася загидити руки об дрібне щастя селянки і порядкувала в її оселі ще охітніше, ніж у якому пишному палаці, аж двадцять років не покладаючи рук.

Шість разів забирала смерть у Ганни й кидала в домовину одну дитину за другою. Коли не стало дітей, чоловік пішов на війну і поклав свою голову серед маньчжурських степів. Коли не стало ні дітей, ні чоловіка — заходилося лихо на обійсті коверзувати: то підмивало причілкову стінку по весні, то валило повітку, то закидало жменю морозу в старий льох; скалило зуби через побиті шибки вікна, вихоплювалося димом із старого комина, ламало сволок, шматувало покрівлю.

Дивіться також

Ганна все те бачила. І коли оте лихо ближче приступало до неї самої та починало ламати їй кістки під негоду, густи чмелем у голові, або шпигати у бік, чи перебирати у хворому животі,— Ганна проклинала щиро, люто, на ввесь голос на людях, як і на самоті.

— Мамо! А що як, бува, не зазеленіє? — вбіг і увірвав на цей раз її прокльони Івась.

Питання було таке несподіване, незрозуміле, що мати, давно призвичаєна чути від дурника-сина всякі дурниці, вже ж таки сторопіла.

— Що, мамо, як не зазеленіє? — запитався вдруге Івась.

— Тю-у! Дурню! Що не зазеленіє? — враз скипіла мати, тільки-но розібрала, яку нісенітницю плеще синок.

— Сад, нива, сінокіс не зазеленіють.

— Тю-тю-у! Що ти плещеш, навісний? Як-то не зазеленіє? Що тобі, дурню листопадний, у голову спалося? Краще б воду од хати у рівець справив! Краще б хоч сміття виніс! Плентається, віється десь цілісінький день, як той лобуряка, як циган!.. Інші діти по хатах чемно сидять, біля матері граються або поратися пособляють, а воно... А він...

Довго вона говорила.

Але Івась не звернув аніякісінької уваги на її слова, хоча й вислухав до кінця.

— Що, як, бува, ні панський садок, ні степ, ні гай не зазеленіють? — уперто допитувався втретє Івась.

Ганна не витримала і ляснула його по потилиці.

— Оце знатимеш тепер, як зазеленіє. Знатимеш, як, дурню пришелепуватий, дурниці плескати: "Не зазеленіє! Ні панський садок, ні гай, ні степ!.." З глузду, мабуть, з'їхав? Як-то "не зазеленіє"?.. Сонце гріє, вода пішла, сніги потали, а він — "не зазеленіє"! Хіба не бачиш, дурню, що весна заступає? Чи тобі повилазило? Адже шоста неділя посту! А тут два тижні тільки до великодня. Паску чи доведеться їсти, чи ні, то ще побачиш: як позичать люди пшеничного борошна, то їстимеш, а ні, то й так будеш...

Ганні слід було б на цьому слові й спинитися. Страшне питання, чи буде цей рік у їх паска, і не менш трудне: як одурити попа, щоб він, не примітивши, посвятив житню паску замість пшеничної, здавалося Івасеві завжди вартим того, щоб над ним гарненько подумати; але Ганну понесла люта досада далі.

— З торбою заради тебе не піду, і красти не стану, і з пальця тобі паски не виссу. Якби не проклятий поперек, то пішла б до панів помости шарувати, якби не прокляті очі, то взяла б у Мокрини сорочку пошити... Проклята доля, прокляте здоров'я! Не жила —— звікувала. А все через вас Шестеро отаких виносила, шестеро вигодувала, та всіх під землю поклала. Хоча б одно... Хоча б один... Хоча б ти, як у людей діти... Геть пішов з очей! Не дратуй! До гріха не призводь!.. Геть!

Івась одначе не рушив. Мати святу правду казала і мала право лаяти його, бо з його сміялись усі діти на селі, але ж вона повинна все ж таки відповісти на його питання, бо воно стискує йому груди, він не зможе перевести духу, поки не почує відповіді.

— Що, мамо, буде, як не зазеленіє? Як не буде весни, не прилетять лелеки, не буде літа? — запитав він з такою мукою в голосі та так пильно зазираючи своїми занепокоєними оченятами у вічі матері, що в Ганни не повернувся язик прогонити його.

Вона покинула розминати пшоно і вп'ялася очима в обличчя сина.

Личенько було гарне, чистеньке, а великі сірі очі так блищали і так дуже билося маленьке серденько під благенькою сорочкою!

— Не може, сину, не зазеленіти, бо весна йде, а по весні все росте, зеленіє, — мовила вона спокійно, без усякого серця.

— А хто ж, матусю, так зробить, щоб усе зазеленіло? — запитався без краю зраділий ласкавому слову неньки Івась.

— Хто зробить? Хіба ж ти сам цього не знаєш? Ти вже великий, час і самому знати, що все у волі божій: і зима, і весна, і святе літечко. Все держиться на землі його святою волею. Доки люди живуть по правді та без гріха, то й господь милує людей, дарує урожай на хліб, на всяку овощ. А почнуть люди його забувати, то пошле він град, нашле морози, поб'є городину, овощ усяку, хліб на полі... А тільки так не буває ніколи, щоб прийшла весна, та нічого не зазеленіло. Іноді раніш, іноді пізніше — а все-таки зазеленіє... Хіба вже таким великим гріхом прогнівлять люди бога...

— А що, як не за гріх? — перехопив річ матусину Івась.— Що, як господь... Що, як богові прямо так прийдеться або прямо забудеться? Або не зможе позеленити?

Ганна аж підскочила.

— "Прийдеться"! "Забудеться"! "Не зможе"!.. Чи ти не скрутився? Чи ти не стерявся? Чи ти?.. "Господь забудеться"? "Господь не зможе"!.. Господа до людей рівняє!.. Та я тобі! Та я тебе!.. Бий, проклятий, поклони! Бий!.. Молися!.. Восьмий рік наступив, а він як той недовірок-антихрист... Чи то на мій гріх, чи на мій сором тебе свята земля держить? Бий поклони! Покинь ціпок.

Івась поклав обережно на лаву бузинову гілляку, з якої він мав собі зробити чудового пістоля, і став навколюшки перед злинялою, чорною, полупаною іконою якогось святого з довгою бородою.

Він щиро бив поклони, бо, застраханий матір'ю, наче справді почував камінь якогось тяжкого гріха на серці, проте досадне, уїдливе, вперте питання не сходило з думки, і попередній острах не покидав його.

"Що, як господь забудеться або й не зможе позеленити степів? Як тоді буде? Що тоді люди робитимуть? Де його мати хліб зароблятиме? З чого тоді люди паску пектимуть? Що їстимуть вівці, коні й корови? І тоді ж Пилипиха не найме його до свиней, і він не матиме ще й на цей рік ні картуза, ні юпчини".

А святий із довгою бородою суворо дивився кудись убік і наче тикав Івасеві до рук розкриту книгу. Що там написано? Може, саме те, що йому треба... Колись він кликав школяра, щоб прочитав, та наскочила мати, дала обом по доброму нахиляю, щоб не лазили ногами там, де хліб кладуть, і Івась не довідався нічого. Взагалі все якось так виходило, що мати ставала завжди йому на перешкоді, коли він мав щось дуже цікаве, дуже потрібне довідатися. Вона ненавиділа його балачки, його питання, але ж йому як на те не мовчалося ніколи: цілі десятки питань не знать де бралися, налазили в голову, купчилися, перепліталися... Івась бив поклони і кінця не бачив тим поклонам, бо мати не милувала ніколи сплоха.

На щастя хлопцеві, забігла Пилипиха.

— Що це? За віщо?

— Краще не питайте, як ножем у серце влучив!..

Вона розказала все Пилиписі.

Пилипиха похитала головою, подивилася з великим докором на хлопця, проте заступилася:

— Пусти його! Бач, аж чуприна мокра. Свого розуму однаково не вставиш. Колись сам порозумніша.

— Дожидайте! Шестеро отаких дітей поховала, а за такою роззявою, таким дурнем...— почала своєї давньої та довгої пісні Ганна.

— Не пощастило тобі на дітей,— погодилася Пилипиха.— Інша дитина і шкідлива, і вередлива, а це чудне якесь: наче й покірливе, а клопоту з ним повна голова.

— Краще б воно мене за груди взяло, та серця мого не розривало. Як почне верзти, як почне допитуватись, так наче жили з тебе вимотує. Я йому: "Вимітай хату". А він витріщиться та: "А чому зірки не падають з неба?" Я йому: "Йди соломи всмикни", а він: "Чому бог церкви дощем не погасив, як вона горіла?"

— Питав і мене про церкву,— мовила Пилипиха.

— Отож бачте! Вже до чужих людей сікається, а Сидір на мене вчора: "І гадюка, і катюга, не бий дитини, а до школи пошли".

1 2

Інші твори цього автора: