Смерть Макарихи

Яновська Любов

Засипала нас зима цей рік снігом од щирого серця: округи, скільки оком докинеш, рівний білий степ: ні ярочка, ні бугорочка — все .зрівнялося під.білою наміткою зими. Тільки "чорні могили", ці велетні степові, ці єдині свідки давньої бувальщини, славної козаччини, тільки-тільки що мріють. На хуторі теж ні повітки, ні загороди з-під снігу не видно. Поутушковані бур'яном та гречаницею хати сумно чорніють з-під білих стріх. Все зачинено, заховано, наче навіть сама надія прокинутись повесні для нового життя міцно заснула або і зникла з сердець хуторян. Літня та осіння доба неустанної праці минула... Хліб помолочений, солома в ожередах, і за кінцем важких робіт прийшов кінець і золотим мріям: і цей рік, як безліч попередніх років, випахайа нивка не дала ні на одно зернятко більше того, скільки потрібно сім'ї хлібороба, щоб не вмерти з голоду, ні на одну соломину більше того, скільки потрібно, щоб не замерзнути в хаті... "Сидіть, дітки, на печі, не рипайте хати, не випустіть того духу, що задержався, хвалити бога, за довгу зиму в хаті",— умовляють матері дітей, затуляючи з чадом верх у грубі. "Треба повітку краще утушкувати, щоб теличка не мерзла та менше їла",— клопочуться батьки й ще щільніше приправляють двері у загородах.

А ось насунула темна хмара з холодного краю, посипав сніг, а далі де узявся у бога вітер, піднялася завірюха... Ще щільніше затушкувались хуторяни, наче в шкаралупці зачинилися, і сумно, темно, як у домовині, стало на цьому людному та веселому літньою добою хуторі. Проспівали перші півні, вийшов сторож, ударив раз, удруге в клепало, пройшов до царини, повернув назад, ще раз подав клепалом про себе вістку та й замовк, задрімавши у затишку під чиєюсь повіткою... Хуторяни зарані сю ніч полягали, бо майже ні в кого не було світла; тільки у одній хатині, що біля млинів, досі не гасили каганця. Там, скотившись з подушок, лежить на голому пОлу хвора Макариха. Добру годину гукає вона на чоловіка, щоб поправив подушки, підослав під боки ряденце, поміг перевернутись на другий бік,— Макар не обзивається, бо спить, як зарізаний. Нарешті од натуги полилася кров з горла хворої, потекла по сорочці, по подушках, і Тетяна замовкла... але не замовкла та туга, що вже два місяці хвороби гадюкою вилася під серцем...

"Чи вже мені смерть прийшла так несподівано та негадано? — сумує недужа.— Господи, свята п'ятнице! заступи, огради мене! 1 Я ж людина ще молода: і 40 років не прожила на світі. Сподоби мене, царице небесна, хоч діток до ума довести!"

А двоє діток — хлопчик 5 років та дівчинка 7 — сплять першим міцним сном, не думають, не гадають, що останню нічку проводять з рідною матір'ю.

Думка за думкою проносяться в голові Тетяни, й кожна думка гіркіша за полин, чорніша за чорну хмару. Все життя, як один день, пригадується мимоволі, й тяжке зітхання виривається з наболілих грудей.

"Чи варто було стільки років побиватися, недосипляти, недоїдати, щоб такого кінця діждати! Цілий вік чужим людям годила, по сусідах тинялася, а діждала свого кутка, свого шматка хліба — не способна стала нікуди, прийшов час помирати".

З десяти років довелося Тетяні служити, на двадцятому пішла в чуже село заміж. Чоловік трапився плохий, роботящий, зате свекруха та п'ятеро зовиць живцем їли. Терпіла вона рік, перетерпіла другий, а на третій подякувала за хліб-сіль новій родині та й пішла знову до чужих людей. Незабаром прийшов чоловік до неї, й стали вони вдвох служити та на хату гроші складати. За 5 .років заробили вони двісті карбованців, купили у громади за 2 відра горілки маленький грунтик на вигоні, зоп'яли хатину та й перейшли на новеньке господарство жити. Але скрутно було на перше хазяйство стягатись: кожен пуд хліба, кожен оберемок соломи гірко доводився, і ще вісім років неустанної праці по чужих людях минуло, поки .Тетяна та Макар спромоглися хоч поганенькими хазяїнами стати. Тим часом Макарів батько помер, і дісталась тепер йому десятина батьківщини. Тетяна наче на світ народилася: ще пильніше стала вона на своїй нивці працювати, ще дужче за своїм хазяйством побиватися. Через який-небудь рік повелися поросята, утята, різного заводу кури; зацвіла на городі пишна рожа, жовті гвоздики, засяяли ікони під склом, і тільки одного бракувало в веселій господі невсипущої господарки: русявих головок невгамовних щебетунчиків. За 6 перших років заміжжя господь послав їй двох дочок, але чи можна було за чужою роботою гаразд дітей доглядати у наймах? Діти померли малесенькими, Тетяна недовго побивалася тоді за ними, зате іемер, діждавши свого кутка, своєї ниви, не раз плакала, пригадуючи манесенькі обличчя своїх діток, і благала святу п'ятницю поблагословити її хоч єдиним чадом. Зоглянулася си. п'ятниця на слізні благання матері, й ось двоє чорнявих червоновидих діток ростуть,— як із води йдуть. Невже ж їх тепер покидати?

— О господи милосердний! Царице .небесна! — застогнала Тетяна.

На цей раз прокинувся й Макар. При світлі каганця пін здавався ще зовсім молодим. Того, що найдужче осадило здоров'я Тетяни, він ніколи не зазнавав: чи у наймах, чи в себе дома, він, як чоловік, знав тільки денну працю, спозаранку лягав спати й, добре спочивши, вставав свіжий, бадьорий уранці. Не те доводилося Тетяні: цілісінький день маленька, дрібна, але негайна робота, а нічка прийде — хоч пряжа, а хоч яке дрантя, що треба полагодити, не дадуть заснути та вволю спочити. І так день у день, з року в рік, поки здоров'я не загинуло вкрай.

— Царице небесна! Святі угодники! ох! тяжко дихати! — знов застогнала Тетяна.

Чого, стара, стогнеш? — обізвався Макар, позіхаючи. Спиш, неначе вбитий!.. Нікому й подушок мені поправити,— мовила з докором Тетяна.

— Ну, як тобі? Гірше чи легше? Чи ба, скільки крові натекло... І звідкіль вона береться? От стільки крові... А!

— Вперше бачиш, чи що? — одказала з серцем Тетяна.— Посунь сюди подушки... ні, не так... сюди... легше-бо!

— Оце горе мені з тобою: ще ніяк не вгоджу. Коли б знаття, чи житимеш, чи помреш, а то... хто його зна... Тільки клопіт із тобою! — мовив Макар, одходячи від ліжка жінки.

Тетяна хотіла щось відповісти, та не стало сили. За той короткий час, поки чоловік поправив подушки, зникли й останні сили. Вона сиділа тепер на високо помощених подушках і тільки сумним поглядом дивилася на Макара. А Макар походив трохи по хаті, напився води, визирнув у віконце й пішов довідатись до телиці. Завірюха трохи перейшла; де в яких хатах уже засвітили. Макар заложив телиці соломи, одкинув трохи сніг од дверей і неохоче вернувся в хату. Спать йому не хотілося, а робити вдосвіта теж не було чого; він сів, не скидаючи кожуха, на лаві й замислився.

З тією думкою, що незабаром доведеться жінку ховати, він давно звикся. Що буде з ним після смерті жінки, як справлятиметься він, одинокий, з двома дітьми, з хазяйством, як тягтиме тепер він сам ярмо, що було іноді не в силу тягти вдвох,— про те він теж не думав. "То ще має колись бути й якось-то буде! Прийде врем'я — й саме життя покаже, люди порадять, і сам він побачить, як йому жити, що робити: чи одинокому віку доживати, чи другої дружини шукати". Турбувала його тільки одна думка: де грошей здобути тепер для похорону жінки? За п'ятнадцять років невстанної праці вони встигли тільки збудувати оселю про життя, про смерть не мали часу дбати. Отже, не спитала несподівана гостя, чи уготовили господарі, чим її вітати, чи прислали грошей на горілку, з'їжу, на нову оселю — домовину; стука в двері, переступає поріг, немилосердно, ось-ось наблизиться до самого ліжка хворої жінки, і що він тоді робитиме, де здобуде грошей, щоб поховати й пом'янути жінку?

— Ох, коли б Тетяна ще хоч цей тиждень протягла! — тяжко зітхнув Макар.— У городі на тім тижні ярмарок, продав би кожушанку за шість карбованців, доклав би ті три карбованці, що жінка на оплатки наскладала, та й поховав би її без клопоту...

Правда, в загороді ще теличка є — хіба її продати? Теличка тільна і к великодню телятко приведе, буде коровою. Легко сказать: корова у дворі, та не легко діждати такого щастя... У той день, як вперше обізветься телятко на загороді, всі хуторяни знатимуть, що^Макар уже визволився з становища голоти, що повесні він більше не бігатиме, не кланятиметься, щоб хто заскородив його нивку, а спряжеться з сусідом і вийде на поле з своїм тяглом, своєю бороною... Ну, а як помре жінка, то, може, й доведеться теличку продати. Хіба в жінки поради попитати? — і він заговорив про це до Тетяни.

— Теличку продавать? — скипіла Тетяна.— Он які заміри вже маєш? Як гляділи, як ростили телятко, та тепер продавати! Чи не наболіло ще серце, дивлячись на дітей, як вони в сусідські глечики заглядають? Та тебе швидше правцем поставить, ніж ти спроможеш другу телицю купити...

— Та я ж тільки поради в тебе питаю. Чим я тебе поховаю, як помреш до м'ясниці 2? За кожушанку нічого без ярмарку не вторгую,— обізвався Макар.

— Вже й кожушанку продавати? Я жалкувала до церкви її надівати, через те й застудилася, що на торг пішла в юпчині; років зо два гроші по шагу на неї збирала, а ти мерщій на торг... Потривай трохи, не поспішайся! Замість того, щоб попильнувати та яких ліків у аптеці задля хворої жінки здобути, ти мерщій — хазяйствечко збувати, теличку продавати. Не надійся, не помру сплоха, ще поживу на твою голову, дарма що не хочеш поклопотатись.

— Ох, ще мені п-ро тебе клопотатись? Всякому обридне два місяці з хворою возитись. Сам топи, сам вари, сам з усячиною... та то б ще й дохторів та бабів з усього світу скликать! Коли б уже тебе господь приймав абощо, а то тільки зануда.

— Зануда? За твоїми злиднями здоров'я загубила. Не була б з тобою, не лежала б тепер, як колода. Тобі жінка була люба, поки робила, а як занедужала, то й на смітник здатен викинути. Гляди! спіткає й тебе лиха година, згадаєш тоді Тетяну, не раз пошкодуєш, та не поможеться,— докоряла стиха Тетяна.

— Чи я тебе займаю? Лежи, коли лежиш. Застудилася, занедужала, неспособна стала робити,— про те я тебе не докоряю... Мені, може, тяжче доводиться, ніж тобі лежати,— відповів Макар, простягаючись знову на лаві спати.

— Мені легко лежати? Хазяйствечко чисто пропало, хіба легко мені бачити? Ото ж на жердці висять непопрані мішечки, попріють чисто від землі, а я ж на них наспіл коноплі брала...

1 2 3 4 5 6

Інші твори цього автора: