Квіцінський швидко зорієнтувався і владною рукою послабив туго загвинчені досі гайки гімназіяльного порядку й дисципліни.
Десь на початку березня я звернувся до нього по дозвіл відбути в гімназіальній залі загальноміські збори учнів-українців.
— Прошу, прошу! — ніби аж зрадів Павло Якович, що така знаменна подія відбудеться в стінах його гімназії.— А мені, Давидов, дозволите бути присутнім на цих зборах?
Тепер уже я в свою чергу відповів:
— Просимо, просимо, Павле Яковичу! Будемо дуже раді бачити вас на наших зборах!
Квіцінський таки прийшов на збори. Узяв стільця й сів збоку біля стінки, щоб усіх бачити. Він зацікавлено розглядав юнаків і дівчат, що заповнили залу, і на обличчі його виразно було помітно велике здивування. "Як же так? — мабуть, думав він.— Я гадав, що є тільки один українофіл Давидов, а їх он скільки назбиралось: і гімназисти, і з ремісничого училища, і з вищої початкової школи, ба навіть гімназистки є!.."
В червня в Охтирці відбулась велика українська маніфестація, в якій і я, звісно, теж брав участь. Коли маніфестанти проходили повз будинок гімназії, я вигукнув гасло: "Хай ця гімназія буде українською!". Маніфестанти підтримали мене, і почулись вигуки: "Хай живе українська наука! Слава!". Квіцінський, що вийшов на ганок свого директорського будинку глянути на це незвичайне, небачене ще ніколи в Охтирці явище, старанно заплескав у долоні на знак свого цілковитого схвалення мого гасла.
Десь у місяці липні я випадково зустрівся з Павлом Яковичем на вулиці, і він спинив мене:
— Я читаю "Селянську газету", що її видає охтирська "Просвіта". Ну, скажіть, Давидов, навіщо там пишуть "кляса", "фльота", коли український мужик каже "клас", "флот"? Треба, щоб газета була близька до нього своєю мовою, а не відштовхувала від себе всякими тими к л я с а м и.
Отаке диво: Павло Якович починає турбуватись за мову української преси! Яку величезну еволюцію пройшов він за десять місяців революції після тої пам'ятної розмови зі мною, коли загрожував "вовчим білетом" за українську пропаганду!
А ще через рік він вразив мене так, що я отетерів. Коли на кілька днів приїхав із війська до матері, я знову зустрівся з ним випадково на вулиці. Побачивши мене у військовому вбранні й сивій шапці з синім шликом, Павло Якович сплеснув від захвату руками й заговорив зі мною... по-українському:
— Здрастуйте, Давидів! Дуже радий вас бачити! Скажіть, Давидів, чому в Києві ще й досі стоїть пам'ятник Богданові Хмельницькому, а не Мазепі?? Чому взагалі панькаються з кацапами? Якщо в нас самостійна українська держава й гетьман, то кацапів треба гнати з України. Це одвічні її вороги! Ні, Давидів, я цього ніяк не розумію.
Я слухав Павла Яковича й думав: яку круту еволюцію зронив цей колишній поляк, що обернувся на росіянина, а тепер стає українцем! Він буде зразковим директором української гетьманської гімназії. Він буде пильно стежити, хто ще говорить по-російському, й нещадно переслідувати їх. Він буде вірно служити всім владикам на землі, він зможе обернутися ще будь у кого, тільки поляком уже не буде ніколи. Для Польщі — він назавжди втрачена людина...
[1] Інфлюенцею тодішні лікарі називали всім відомий тепер грип.
[2] У гімназії я значився під цим зросійщеним прізвищем, якого я по збувся, ввійшовши в літературу й повернувши собі прізвище моїх далеких предків.