Щастя

Антоненко-Давидович Борис

Другий день виходила Віра Павлівна Палій по київських вулицях, плутаючи нові назви й називаючи їх по-старому, як тридцять років тому, радісно пізнаючи, як рідних, старі будинки й вражено спиняючись перед новими багатоповерховими будовами, що зовсім змінювали її уявлення про місто, де вона колись народилася. Знесилена, вона повернулась учора до готелю й довго не могла заснути — голова розвалювалася від болю. Сила-силенна вражень, здавалось, не вміщалась там й тиснула на черепну коробку. Якби ж то було з ким поділитися думками, якось систематизувати їх, було б легше на душі, а так — самий хаос, у якому розрізненими клаптями виринали давні згадки й переживання. Але нікого з близьких у цьому вщерть залюдненому тепер місті коло неї не було, та й хтозна, чи залишився тут хтось із них після довгих років, перемежованих бурями й лихоліттям. Товариші з Київського медінституту давним-давно пороз'їздилися в різні кінці республіки, країни, а декого химерна доля, може, занесла й далі... З них напевно відомо тільки про одного, що й досі живе туг, у Києві, але він став знаменитістю, прославленим академіком, про якого не раз писали в пресі, та чи ж буде йому приємно зустрітися з однокурсницею, нічим не прикметною в медінституті, яка мимоволі нагадала б йому, що й він був колись звичайним студентом, потерпав, як і всі, перед складанням заліків і не завжди вправно препарував у анатомці. Люди змінюються з часом більше, як ті старі будинки, в яких вони живуть, тож не варто ризикувати заради спогадів і йти без конкретної потреби до "знаменитості"... От якби жива була старша сестра Віри Павлівни, тоді можна було б у неї і спинитись, але вона померла вісім років тому, а її дочці, що мешкає в тому ж будинку на Подолі, де за дитинства жила з батьками й сестрами Віра Павлівна, навряд чи може принести радість поява старої тітки, що приїхала не з Москви чи Ленінграда, а з далекого Сибіру. Скоріше навпаки — викличе побоювання, чи не хоче тітка претендувати на житлоплощу, де жила колись. Ні, якщо до сестри й треба буде зайти, то тільки в останню чергу, перед від'їздом із Києва.

А сьогодні зранку Віра Павлівна пішла до парку, що колись звався Царським садом і видовжився понад Дніпровими кручами геть аж до Печерська. Скільки разів гуляла вона тут замолоду! Які то були чудові ранки, коли вона в товаристві молодиків і подруг приходила сюди зустрічати схід сонця навесні, безжурно співала разом з іншими, і луна далеко односила їхні пісні...

Віра Павлівна підійшла до металевої огорожі край урвиша й глянула в синювату далечінь лівобережних просторів.

Колись широкий Ланцюговий міст з'єднував десь тут обидва Дніпрові береги, а за ним одразу починалась Чернігівщина з Першою і Другою слобідками. Але не було тепер ні Ланцюгового мосту, ні тих слобідок. Віра Павлівна не була навіть певна, чи той металевий міст, по якому мчати туди й назад поїзди метро, стоїть на тому самому місці, де був колись Ланцюговий, і чи це там, на отому белебні, де росли тепер густі верби, стояла кам'яна слобідська церква, за якою тягнулись двома преріями міщанські дерев'яні будиночки, що стояли на високих палях — на випадок великої прибутної води під час весняної паводі.

Ні церкви, яку колись добре видно було здалека, ще з київської міської пристані, ні дерев'яних будиночків, у яких текло тихе міщанське буття, ні двох слобідок, розділених Русанівською протокою, не було тепер і сліду, лиш слова давно забутої, а зараз зненацька виринулої в пам'яті пісні "На Слободке есть ворожка" відтворювали в уяві Віри Павлівни ту Микільську слобідку, де таки справді жила колись у похмурому старому будинку по-горблена літами й посічена зморшками баба-ворожка. Про неї далеко йшла гучна слава: що кому скаже, то як у воду дивиться й бачить людську долю.

Знали бабу не тільки на слобідках, а й на Печерську, ба навіть з Подолу, а то й з Куренівки приходили до неї люди різного стану й віку — хто з цікавості, а хто й з трепетним страхом, щоб прозирнути в загадкову темінь прийдешнього. Подейкували, що навіть віце-губернатор інкогніто, переодягнутий у цивільне, тишком завітав якось до баби вивідати, хто саме стоїть йому на перешкоді до дальшої адміністративної кар'єри.

До слобідської баби вабила людей її незвичайність, що так вирізняла стару з-поміж інших свійських ворожок, охочих розкласти на дозвіллі карти. Баба не теревенила, як то звичайно буває у ворожбитстві, ні про "казенний дім" та всякі пересуди, що ніби точаться навколо клієнта, не заспокоювала наостанку словами, що їх ніхто не міг добрати до ладу: "А зостаєтесь ви при своїй сердечності", мова слобідської ворожки була конкретна й лаконічна, а головне — неправильна: баба була полька, що невідь-коли й як опинилась на слобідці. Скаже вона, бувало, придивляючись підсліпуватими очима до карти: "Тен мужчизна не хорош!", і стурбована клієнтка, догадуючись, що мовиться про якогось чоловіка, блідне й прикидає думкою, хто ж то з її знайомих криється під кабалістичним словом "мужчизна".

Це було так давно, десь років сорок тому, а здається, ніби діялося лише вчора. Взагалі, останнім часом Віра Павлівна стала плутатись у датах і подіях, які стались недавно, забувала інколи, чого пішла з кабінету на кухню або що їй треба знайти в шухлядці письмового столу, зате до найменших дрібниць пам'ятала те, що спливло в людей за рікою життя в непам'ять і вкрилося забуттям. Отак і тепер Віра Павлівна виразно пригадала себе скромною земською фельдшерицею, що склала оце іспити за хлоп'ячу гімназію, щоб далі вступити на медичний факультет університету. Добре запам'ятався їй той чудовий ясний день на початку червня, коли нарешті після всіх екзаменаційних турбот вона легко зітхнула й довго каталася в гурті абітурієнтів човном по Старику й Русанівській протоці. Пам'ятає, як один із юнаків, трохи ексцентричний Сергійко, згадав і запропонував подивитись на те диво. Усі охоче погодились, і товариство, вийшовши галасливо з човна, подалося шукати чаклунське кубло старої.

Ворожка, видимо, не полюбляла веселощів та гумору й, не панькаючись, одразу спровадила за двері всіх молодиків, лишивши в низькій, темнуватій від запнутих завісками вікон кімнаті лиш одну зніяковілу дівчину. Кощавим пальцем вона мовчки показала Вірі на стільця проти себе, прискалила око, певно, визначаючи масть нової клієнтки, й витягла з колоди чирвову кралю. Стара довго тасувала карти, з-під лоба поглядаючи на дівчину, що сиділа як неприкаяна на стільці, не знаючи, чи поставитись іронічно до всієї цієї "чорної магії", чи удавати, що вірить у ворожбитську силу чудернацької баби.

Ворожка наказала Вірі зняти з перетасованої колоди й, випростовуючи руку з напнутої на плечі теплої хустки, широко розкинула на столі замусолені карти навколо чирвової кралі.

Перед очима Віри, що все ще ніяк не могла оговтатися в незвичній обстановці, мигтіли виновий король, виновий нижник, жирові десятка й туз... Стара насупилася, низько нахилившись над столом, аж підвелася з стільця, придивляючись до кожної карти, немовби дзьобаючи її своїм гачкуватим носом, потім одсунулась назад і спроквола витягнула з колоди ще одну карту. На стіл упав виновий туз...

Ворожка рвучко встала.

— Сама бачиш: усе чорне, все! — сказала вона сердито, мовби дорікаючи за щось дівчині, й швидко перемішала карти.

— А що це означає? — несміливо запитала, намагаючись усміхнутись, Віра, яку, поза її волею, почала в душі бентежити містика старої.

— Не питай, не скажу. Все чорне! Не хочу далі й дивитись у карту. І не треба мені від тебе нічого, нещасна. Йди, йди мерщій! — і стара виставила спантеличену дівчину за двері.

Якби це сталося з ким іншим і таке жахливе віщування не випало б у такий день, коли Віра переступала ще один поріг у широке життя, вона поставилась би насмішкувато до слів потворної баби й швидко забула б їх; але тоді, повернувшись до товариства, вона довго не могла позбутися гнітючого враження від кінцевої сцени, коли обличчя старої перекосив не удавано професійний, а справжній-таки страх, і не раз, далеко пізніше, згадувалось Вірі Павлівні як закляття: "Все чорне, все!" А те, що ворожка відмовилася від плати, до якої ласі всі ворожбити світу, здавалося, ще більше стверджувало її тяжке віщування.

Звісно, ворожка, відмовившись один раз від гонорару, тим самим набивала собі ціну перед іншою клієнтурою, заспокоювали Віру юнаки, але бабині слова закарбувалися в пам'яті на все життя.

Ось і тепер, на схилі віку, Віра Павлівна згадала їх і питала саме себе: чи таки ж справді все було чорне в її житті?

Так, чорного було дуже багато, аж занадто багато, як на одну людську долю!.. Рано покинув її Микола, пішовши до другої; покинув не тільки її, безпорадну тоді студентку останнього курсу, а й сина, малого Сашка, якому не вийшло тоді ще й трьох років... Це була перша страшна втрата, гірша від смерті батька й матері. Мабуть, якби Микола не зрадив, а помер — їй було б легше: журба від смерті батьків давно розвіялася й зникла, а от згадки про ті жахливі дні, коли дитина питала її, чому так довго не приходить татко й не несе ні цукерок, ні цяцьки нової, завдавали їй болю й нині, через кілька десятиріч. Особливо коли згадати, що вона, готуючись до іспитів, ледве могла спромогтись купити малому молока й зварити якусь кашу... Ні, ні, не треба згадувати ті роз-пучливі дні й ятрити ними давно затамований біль!..

її любов до малого Сашка ввібрала в себе й не вичерпане до кінця кохання до втраченого так рано чоловіка, і Сашко виріс добрим хлопцем. Не вундеркінд, не через край обдарований різноманітними здібностями юнак, перед яким широко розчиняються всякі двері, а просто розумний хлопчина, гарний собою, а головне — чулий і вдумливий. З нього вийшов би непоганий філолог, бо ще в школі тягнувся до літератури (мабуть, успадкував це від батька), але, коли вчився на першому курсі університету, раптова війна перемішала все й порозкидала всіх урізнобіч.

У перші ж дні війни Сашко пішов на фронт, і слід за ним запався. Далі не було ні листів, ні випадкової звістки про нього... Та й куди б могли надходити листи від нього, коли незабаром евакуйована Віра Павлівна опинилась у далекому сибірському селищі, де перед війною був невеликий бальнеологічний курорт, і стала працювати лікарем у військовому шпиталі.

1 2 3 4 5 6