Гроза

Антоненко-Давидович Борис

Літо 1919 року видалось гаряче. Після травневих дощів з жартівливим гуркотом грому й грайливими гадючками блискавок у червні зайшла тривала година, що наприкінці місяця перетворилася на спеку, а далі в нерухомому розпеченому повітрі зависла посуха. Никли в невеликому міському саду гіллясті клени, на берестах і тополях не перешіптувалося застигле листя, на центральній вулиці вкривалися цупким шаром пороху зачучверілі кущі жовтої акації, і старі верби на берегах мілкої річки, що пробігала через місто, сумно спускали до води довге віття. На порожніх, знелюднених вулицях торохкотіли по бруківці бочки водовозів, ледве встигаючи за довгий літній день напоїти з криниць людей і худобу, та зрідка цокотіли, поспішаючи кудись, поодинокі спітнілі вершники.

Всё навколо благало дощу, але з білястого, злинялого від спеки неба нещадно пекло сонце, і тільки вечорами в останні дні над обрієм стали громадитися хмари.

Довго збиралася десь гроза й ніяк не могла вбитися в силу, щоб дотягтися до розпареного, принишклого міста й упасти на нього зливою. Змучені спекою городяни з тривогою поглядали вечорами на південний захід, де короткі спалахи осявали на мить край неба й часом долинав відтіля приглушений грім. Але чи то ж таки грім? Уже минуло два тижні, як білі захопили Харків: відтіля сюди, до маленького повітового міста з хлоп'ячою і дівочою гімназіями, кількома крамницями, собором, казначейством і тюрмою в центрі, тільки яких сто верст. Білі попервах покотилися й далі, за Харків, спричинивши тут, у повітовому місті, передчасний переполох і втечу, та щось спинило їх напів-дорозі, і ось уже тиждень, як вони, тупцяють на одному місці, не просуваючись уперед і не відступаючи назад, ї хтозна, чи не спалахують ото над далеким обрієм постріли гармат і чи не гримотить там десь приглушена відстанню артилерійська канонада?

У просторому восьмикімнатному домі Краснокутських така ж порожнеча й тиша, як і на вулиці. З усієї великої родини й численної челяді сьогодні в домі залишилося тільки двоє: господар — купець першої гільдії, він же й колишній гласний міської думи й незмінний соборний титар, Микола Іванович Краснокутський та його тридцятилітня дочка Ліза. Лизаветі Миколаївні слід би пересидіти чергову зміну влади в Харкові. Там лишився її чоловік, приват-доцент університету, що знає тільки свою геологію й не визнає ніякої політики, там вигідна квартира в п'ятиповерховому людному будинку на головній Сумській вулиці,— це в якійсь мірі забезпечувало від можливих прикрощів, коли одна влада тікала, а друга входила до міста. Але хіба ж могла Лизавета Миколаївна, ця улюблена батькова Ліза, лишатися з чоловіком у безпечному великому Харкові, одержавши від мачухи телеграму, що батько тяжко захворів і хтозна, чи видужає! До того ж батько не тільки купець: торік, за гетьмана, він був головою місцевої філії хліборобів-землевласників. Коли фронт наблизиться до міста, батькове становище буде дуже критичне... І ось Лизавета Миколаївна, кинувши дворічну Вероніку на чоловіка й няньку, подалася з обстрілюваного вже дені-кінською артилерією харківського вокзалу в якомусь військовому ешелоні, щоб з усякими пригодами, міняючи товарний вагон на селянську підводу, а де й пішки йдучи, подолати за три дні ту відстань, на яку за нормальних часів досить було кількагодинної їзди пасажирським поїздом.

. Вона приїхала вчасно, бо консиліум місцевих лікарів схилявся до невідкладної операції, але старий батько уперся. Хоч він нарешті й погодився! довіритися хірургічному ножу, але категорично зажадав, щоб цей ніж тримав у руках не тутешній жартівник і п'яничка лікар Солодовников, а професор з харківської клініки. Хіба він, Микола Іванович Краснокутський, він, що почав діло з продажу на базарі шапок і картузів, а дійшов до купця першої гільдії з великою залізо-бляшаною крамницею, хутором і двомастами десятин землі й лісу, не заслужив, щоб його оперував, коли вже так треба, не якийсь шалапут-коновал, а справжній професор, який добре знається-на своєму ділі? І що собі думають його діти, яких він дойів до пуття, не жаліючи грошей на освіту, а вони порозлітались на всі сторони й до батька їм байдуже тепер? Що думає його друга жінка Варвара Пимонівна, яку він, багатодітний удівець, узяв з бідного попівського роду, щор давала лад сім'ї і дому? Чому, кінець кінцем, Ліза, його найулюбленіша найстарша, дочка, не добере способу привезти сюди харківського професора? Він не поскупиться щедро заплатити тому професорові за працю й клопіт,! але де ж той професор?..

І старий коверзує, як" мала дитина-вереда. Затявся на своєму й не хоче слухати Лізини* пояснень і умовлянь. Годі переконати його, що ніякий професор ні-за які гроші не зважиться зараз вирушати з білого вже Харкова, трюхикати на возі по бездоріжжю, переходити десь через фронт, ризикуючи дістати випадкову або й зловмисну кулю з тої чи другої ворожої сторони. До потьмареного хворобою батькового розуму нічого цього не доходить, і батько знай торочить своє:

— Професора! Привезіть із Харкова професора... Може, й ніякої операції не треба буде тоді...

До лікарні батька треба було покласти не тільки через хворобу. Він, один із міських багатіїв, буржуїв, як зве їх презирливо більшовицька влада, категорично відмовився внести п'ятдесят тисяч накладеної на нього контрибуції. Розуміється, заплатити ні Сіло ні впало такі великі гроші хтозна-кому, невідь за що — це абсурд або, як каже батько, "здирство й грабіж серед білого дня", але хіба власне життя не дорожче за ці| гроші? Тиждень тому, відповідаючи на білий терор у Харкові, де вже повисли на ліхтарних стовпах зловлені більшовики, тут, у цьому місті, розстріляно п'ятнадцять заручників, які не внесли контрибуції. Не інакше як тільки хвороба, що вклала в ліжко Миколу Івановича й про яку більшовики, мабуть, дізналися від своїх підглядачів серед домашньої прислуги, врятувала батька від жахливої долі п'ятнадцяти багатіїв, що лежать тепер закопані разом з ігуменом і поміщицею на узліссі монастирського бору... Але нетривкий більшовицький терпець може легко урватися, і тоді не врятують і гроші.

Мачуха, потай від батька, однесла вже десять тисяч у совдеп, слізно запевняючи, що більше грошей у домі нема й через хворобу чоловіка не можна дістати. Та це мало зарадило.

— Пятьдесят хрустов на бочку, и никаких гвоздей! — одрубав їй на це голова совдепу матрос Хорошун, проте принесеш десять тисяч усе ж узяв. Варвара Пимонівна так налякалася в совдепі озброєних людей і портретів на стінах якихось більшовицьких достойників, що зовсім розгубилася й не второпала навіть, про яку то бочку й гвіздки сказав грізний призвідця реквізицій, конфіскацій та контрибуцій матрос Хорошун. Чи не натякав він ото на їхню залізо-бляшану крамницю, де між усякою залізною всячиною продавалися й гвіздки та стояли різні бочки з сипким товаром? Ясно було тільки, що десять тисяч Хорошуна аж ніяк не вдовольняють, і то ще треба дякувати богові, що цей страховисько матрос, перед очима якого тремтіли всі порядні люди в місті, пустив з душею Варвару Пимо-нівну додому.

Три дні тому пізно вночі заскочив на коротку часину брат Лизавети Миколаївни Захар. Він приходить отак через ніч — обмінятися новинами, взяти провізії і знову метнутися городами й левадами на міську околицю, де ось уже місяць переховується в похилій хатині старої сестри своєї няньки. Два роки тому Захара проти його бажання взято з третього курсу юридичного факультету до військової школи; всупереч своїм нахилам, він пішов офіцером на фронт і, зовсім того не бажаючи, попав у полон до Австрії Тільки нещодавно, переходячи різні фронти, Захар з бідою повернувся додому, і тепер він зовсім не хоче, щоб його знову мобілізували. Годі бути цурпалком, якого хвилі кидають куди їм заманеться, а люди, що стоять при владі, різьблять з нього те, що їм треба. Повинен же колись Захар стати самодостатньою особою, що визначає собі сама свій дальший шлях! Один раз дано людині жити, і Захар хоче доцільно використати свій проїзний життєвий квиток. Коли Захар закінчить університетський курс і стане адвокатом (тільки адвокатом!), він боронитиме на судових процесах більшовиків і меншовиків з есерами, робітників і селян-заколотників, поміщиків і фабрикантів, якщо вони з тих чи тих причин стануть у конфлікт з законом. Бо люди — об'єкт закону, тоді як закон — непохитний суб'єкт, ба навіть вища субстанція, що спрямовує людські відносини в певному напрямі. Вміти поводитися з цією завалистою махиною, що тяжить над людьми, обертати її на свою уподобу — то своєрідне мистецтво, яке дається не кожному. Саме воно, а не майбутні адвокатські гонорари вабить Захара до юстиції. Але поки в країні панують беззаконня, хаос і анархія, треба тихцем пересидіти цей скаламучений час, щоб зберегти себе до кращих днів. І ось через те Захар, як злодій, продирається між яблунями й грушами великого батьківського саду і перед верандою спиняється, щоб пильно придивитися до крайнього вікна: якщо воно завішене, значить, дома все гаразд, якщо ні — є хтось сторонній або чекають небезпеки. Потай від прислуги він залазить через незамкнене вікно в дім, щоб, прийшовши з ночі, за півгодини знову зникати1 в ніч.

Останнього разу Лизавета Миколаївна й Варвара Пи-монівна затримали Захара на коротку родинну нараду. Що робити з батьком, який став уже непритомніти, але ніяк не хоче довіритися місцевим лікарям? Чекати, коли з Харкова прийдуть сюди білі, і тоді привезти хірургічну знаменитість для операції, але скільки ж доведеться чекати, та й чи не помре за цей час батько без радикальної медичної допомоги? Одвезти батька проти його волі до земської лікарні на операцію і самим договориться з хірургом Солодовниковим, але чи годиться ж так робити й що буде, як батько помре під час операції? Лишити батька вдома й просити лікарів тимчасово забезпечити тільки консервативне лікування, але як же буде & сорока тисячами не-сплаченої контрибуції?.. Тут Варвара Пимонівна, забувши, що пасег>бкові треба поспішати з дому, докладно стала оповідати, якого страху вона набралася, принісши в совдеп десять тисяч Хорошунові.

— На нього навіть глянути страшно, а не то що говорити! — Звела очі в куток, де висіла ікона божої матері, й ревно перехрестилася, притискаючи пучки до чола, живота й плечей: — Захисти нас грішних, заступнице наша, пресвята діво Маріє!..

— Та заплатила б уже всі п'ятдесят — знаєте ж бо, з ким маєте діло! — досадливо перебив мачуху Захар, що став уже тривожно прислухатися до сторожкої тиші на вулиці.

— Я й так ледве нашкрябала в усьому домі ці десять тисяч! Микола Іванович, як почув про контрибуцію, зараз же сховав усі гроші, і, де вони, повірте, я й досі не знаю.

— Ех, батько, батько! — скрушно зітхнув Захар, пізнаючи в цьому маневрі давно відому батькову вдачу.— Сам загине через свою скнарість і нас за собою потягне...— Захар підвівся й, почуваючи, що вже давно перейшло за першу годину, рішуче сказав сестрі й мачусі: — Коли людина стала несповна розуму, її годі слухатися — вона неосудна.

1 2 3 4