На шляху до легкої слави

Антоненко-Давидович Борис

НА ШЛЯХУ ДО ЛЕГКОЇ СЛАВИ

КІЛЬКА СЛІВ ВЗАГАЛІ

Ви, певно, читачу, за юнацтва теж писали вірші й оповідання? Признайтеся ж: було це? Коли незрозуміла туга по чомусь невідомому, недосяжному, далекому опановувала ваше серце, коли ні сіло ні впало в груди вам залізала тривога й била на сполох, коли після першого поцілунку коханої юнки вам хотілось отак узяти б і загилити всю земну кулю під зоряне склепіння небес, коли вам взагалі кортіло викидати' всякі штуки й умисно бути дурнішим, ніж ви є насправді,— тоді ви писали вірші!

Ви брали спеціально для цього приготованого зошита (неодмінно — зошита! Люди вашого віку тих часів і душевного стану, який був у вас тоді, не визнавали профанації поезії писати на абияких клаптиках паперу, зони пишуть чи писали тільки в зошитах і альбомах); ви, хвилюючись, брали перо і непевною рукою каліграфічно виводили рими. За ваших часів залізобетон і радіо не були ще в моді та й ваші поплічники й перевесники зовсім не знались на тракторах і нічогісінько не тямили в таких справах, як, скажімо, значення електрифікації і чергові завдання державної промисловості. Часи були тоді таки досить патріархальні, і ви не морочили собі голову над ідеологією вашого твору. Ви писали про соловейка, що співає травневої ночі, про місяченька, квітоньки, тужили по минувшині, присвячували свої твори коханій, почували себе самотнім і трошечки неземним...

Потім ви малювали на обкладинці свого поетичного зошита якісь візерунки, урочисто надписували великими літерами Твори Миколи чи там Петра Коханенка і потихеньку солодко мріяли, що колись-таки, а ці твори уквітчають вашу натхненну голову гучною славою.

Ми, здебільшого, всі в тій чи тій мірі зазнали цього тоді, коли благословлялось на день нашого свідомого життя.

Може, ви, читачу, й не писали віршів,— тоді ви, мабуть, малювали, будували з піску й кубиків палаци, фортеці й залізницю, лікували макогоном свою маленьку сестричку або стинали ціпкдм маківки будякам — вашим удаваним ворожим полкам.

Ви виявляли ті чи ті здібності, поки одна, кінець кінцем, не брала гору над іншими і тоді вже ви орієнтувались на певний фах і роботу, що стелитимуть вам дорогу у вашій життєвій кар'єрі.

Ці рудименти всяких здібностей, мабуть-таки, справді блукають по дитячій істоті, як біблійний хаос перед сотворениям світу, поки згодом одна з них не сформується у виразний нахил, хист чи талант. Коли ж цього з якихось причин не станеться, тоді про людину казали колись, що вона "не удалась".

Я умисно розводив тут цю теорію, щоб тепер заспокоїти вас, читачу: не соромтесь отих охайненьких мальованих своїх зошитів, не ставтесь до своїх перших дитячих акварелей, як до дитячої хвороби. Коли ви їх випадково досі ще не знищили, залишіть їх собі на старість, та й годі. Для ваших дитячих чи юнацьких років — то все було біологічно-законне й природне, нічого анормального, патологічного з тому всьому не було. То зовсім інша річ, коли ви тепер, лікарюючи, або навчаючись на правничому або математичному факультеті університету, пишете вірші, але про це саме й буде зараз мова.

ЛІТЕРАТУРНА СІЧ І НОВІТНЄ КОЗАКУВАННЯ

Пезно, на всіх паралелях і меридіанах земної кулі, у всіх народів, де є певна і стала наявність людей, що читають і продукують газети, журнали й книжки, є цей масовий потяг до літератури, точніше — до літераторстза, літературної слави, літературної кар'єри.

Справді-бо, адже немає, здається, ні одної більше царини людської діяльності, де б так легко й швидко можна було видряпатись на верховини популярності, стати відомим, що про нього говорять, на якого пошепки з пошаною і цікавістю показують очима, а то й просто пальцем,— як література. До революції в нас, на Україні, письменник був за репрезентанта національного активу, ба навіть за національні душу й сумління; з Росії сентиментальні панГ й екзальтовані курсистки дивились на письменника як на людину "не от мира сего"; російський письменник дореволюційних часів міг носити, не соромлячись і не шокуючи своїх ближніх, юхтові чоботи й косоворотку, пити в кабаках і їздити до повій, а російський міщанин, а ля чехов-ський сторож у лазні, побожно дивився на письменника, як на того, що з нього "з голове есть идеи", і потерпав.

У царській Росії не було жодного пам'ятника якомусь ученому, винахідникові, чи інженерові, пам'ятники ставили там тільки царям, генералам і поетам.

Із деякими відмінами на більше чи

на менше, але пересічно скрізь, по всіх країнах, були однакові умови літературної кар'єри; була певна письменницька корпорація, що іноді скидалася на досить замкнутий і малопри-стугший цех; молодикові, що в'язав свою долю з химерним літературним успіхом, треба було "вдертись" до цього цех/, напочатку бодай на краєчку хоч примоститись на літеоатурному Парнасі, відтак видерти будь-яке визнання від літературних майстрів або підмайстрів — і тоді вже його життєвий віз ставав на певній колії. Обраний і визчаний міг тепер клеїти дурня, верзти всякі теревені, витівати різні непристойності — завжди знаходились люди, що приймали це за оригінальність письменницьку й навіть захоплювались. Це ж бо — письменник, пестун життя й маси читачів!

Найголовніше те, що для літературної кар'єри, либонь, не так уже й потрібний був ніби такий багаж, як освіта, досвід, довга й уперта праця над собою, моральці якості й навіть розум. Так, так: адже не читав нічогісінько славетний Ібсен, адже, мовляв, був тільки офіцером бретером Лєрмонтов (може, тепер у своєму особистому житті милуватись із тілілікання щеглика в своєму кабінеті сучасний Вересаєз), адже багато російських і українських письменників не мали вищої освіти, адже ж, адже ж, і адже ж...

Одне слово, насамперед, треба мати талант. А чорт же його знає— чи не сидить, бува, часом у тобі той талант! Ніхто, вислухавши твої груди, помацавши твого живота, подивившись тобі в очі, не скаже, чи є в тебе таланти і які саме. Адже літературний талант — це ніби лотерея, де бачиш свою долю вже після того, як витягнеш із урин квитка. Отже, жага легкої літературної слави, потреба спробувати, чи немає в мене часом отого самого таланту, штовхає багатьох людей до редакцій журналів і видавництв.

95 відсотків із них витягали свого порожнього квитка й на тому заспокоювались, а 5 відсотків "зайцем" пролізали до загону літературного поїзда, і, як це бувало тоді в поїздах,— спочатку несміливо просили, щоб дали їм хоч одною ногою стати з коридорі, далі лагідно зауважували, що в купе, якби потіснитись трошки, можна було б сісти ще одному, далі, нахабно штовхаючи своїх сусідів, сідали на лаві і, з кінцем, задоволені лягали спати на горішню полицю.

Отже, Парнас вічно перебуває в стані облоги, і, ПЄЕ"ю; зважаючи саме на це, по деяких країнах, приміром, у Мексиці, є симпатичний звичай не платити авторам гонорару: для них, мовляв, досить буде і гонору, ще їх безглузді вірші, зовсім непотрібні серйозній діловій люпині, все ж таки видрукувано.

Та це пробивання літературної стежки, відоме по всіх редакціях, на Україні набрало своєрідного, національного характеру, і на ньому ми зупинимось.

Років п'ятдесят тому, коли число "малоросів", "хахліЕ" і "дядьків" на мільйони разів переважало число "українців", тоді майже кожний українець вважав за свій національний обов'язок писати вірші. Якого-небудь

1908—1912 року майже все українське національне життя товклося коло літератури й на базі літератури. Тим-то й який-небудь віршик, де сяє щирий місяченько й квітнуть рідні квітоньки, правив за кволого живчика, який свідчив, що безнадійно слабкий організм нації ще не вмер, ще тягне своє останнє тягло, тягло літератури, до неминучої недалекої вже могили...

Витиснуте із усього багатогранного життя патентованими царськими лещатами українство мусило рятуватись на вузьких обніжках літературного хутора й там зимувати, покладаючи всі надії на перспективну весну, дарма що ця весна обіцяла його гріти не тепліше за квітень на Мур-мані...

За тих часів становище українського інтелігента й на-півінтелігента було таке нужденне і таке безпорадне, що йому справді лишалось тільки писати вірші й оповідання. І він прсав. І це стало йому за національний фатум, за той карб, що ним "бог шельму метит".

Який-небудь географ Іванов, що постачав був підручника з географії всім середнім школам Російської імперії, мусив би характеризувати українців не тільки як "медлительных з движениях малороссов", а і як людську породу, що визначається надмірним потягом до літератури.

Література стала нам за той штадт-пункт, виходячи з якого в нас майстрували свою політику до 1917-го і після 1917-го, робили певні економічні консеквенції й пишалася нашою культурою ("...А п'єси нашого Винни-ченка виставляє й російський театр, ага! А Шевченка перекладено на інші мови, ага! А Горький приятелював на Капрі з Коцюбинським,— ось бачите!-.").

Отже, з наших українських умовах'література стала важити аж занадто багато. Вона увійшла з нашу плоть і кров, і стоси віршів, що повінню заливають наші редакції, це — не цілком аналогічне явище, що його можна з меншій, звісно, мірі спостерігати й по інших країнах, ні — це перетворилось у нас ніби на певну ознаку національної вдачі, це стало нам за ту Франкову "печать духа", що з нею йде українська нація "у мандрівку століть". Стимули гатити вірші й поеми, драми й оповідання походять у нас не тільки від бажання просто "стати письменником", виламати цеховий мур олімпійського вояцтва, а й від неусвідомленого почуття якогось обов'язку перед кимось (Україною, класом чи колективом?), вони скидаються на крик вічно бентежної української душі, дарма що за Івановим "малороссы — медлительны в своих движениях".

Якось одного разу це порівняння мені самому спало на думку, а згодом, розмовляючи з одним моїм добрим приятелем про нашу літературу, ми вдвох прийшли до цього висновку: цей наш масовий потяг у літературу — це є продовження колишнього потягу на Січ, у степ, на волю. Це ніби'новітнє козакування, і література стала ніби за нову Січ, куди линуть і "слави добувати", і "ворогові помститись", і від нещасного кохання та всякої журби рятуватись.

Кожний здібний тримати перо молодик неодмінно мусить написати хоч одного вірша, хоч трохи побути на літературній Січі.

Одна моя знайома, розповідаючи про свого дружину кооператора й бажаючи показати його мені з кращої сторони, так і казала*.

— Та він же теж у поетах був, його навіть два вірші надруковано було колись! Він і з Хвильовим знайомий...

Словом, кооператор віддав свою лепту "рідному краєві", він не з простих, не сірома.

Ось нудьгує десь на селі молодий парубійко, що скінчив середню школу, але з якихось причин не пішов нікуди далі, і з нудьги пише вірша:

Ось візьму я свій сум І втоплю у Дніпрі...

Років двісті тому, він, безперечно, подався б у Дике поле, за пороги, на Січ, топити свій сум у басурманській та людській крові, а тепер він топить його в чорнилі й мерщій надсилає до найближчої редакції:

Ой чи пан, чи пропав—двічі не вмирати!..

За списа йому — перо, за "вільний степ" — стоси паперу й за турецький ятаган — перша рецензія на нього.

Замкнута в собі, після скасування Січі 1775 року, козацька потенція немовби акумулювалась протягом довгого часу, щоб, із кінцем, найти вихід розряджузатись у...

1 2 3 4 5