Іван Євграфович більше не належить собі

Антоненко-Давидович Борис

ІВАН ЄВГРАФОВИЧ БІЛЬШЕ НЕ НАЛЕЖИТЬ СОБІ

Іван Євграфович ще раз узяв зі столу тремтячими руками оповістку й, затамувавши дух, прочитав: "...з'явитись о 10 годині 20 листопада 1937 року до слідчого Парфугіна, кімната 13...

Сьогодні було 18 листопада, субота, отже, 20 число випадає на понеділок, що в народі вважають за важкий день, та й число кімнати — 13 — не віщувало нічого доброго...

Дванадцятирічний син Павло передав цю оповістку пізно ввечері, коли Іван Євграфович тільки-но повернувся з педради, що, як і завжди, затягнулась після лекцій допізна, і недбало сказав:

— Тут, тату, приходив якийсь військовий і просив передати тобі цього папірця.

Якби ж то просто військовий, а то ж — фельд'єгер, оперативних, чи як там ще вони називаються в НКВС! Звісно, хлопчина ще не тямить, які це загадкові й страшні слова "з'явитись о Ю годині", але Іванові Євграфовичу доведеться мучитись дві ночі й один день, поки він дізнається, чому, для чого й по що викликає його якийсь слідчий Парфутін. Мабуть, він єврей, як і багато інших слідчих у НКВС, тільки замаскувався для чогось під російське прізвище, — подумав Іван Євграфович і став перегортати в пам'яті все, що було протягом року, щоб догадатись причини теперішнього виклику. Торік, саме після Жовтневих свят, нагло померла дружина, захворівши на крупозне запалення легень. Це знають усі сусіди й учителі та учні в школі, бо висловлювали щире співчуття Іванові Євграфовичу, котрий у свої сорок вісім років став удівцем, а бідолашний Павло, чи Павлик, як звала його покійна мати, сиротою. Якби хтось запізно зацікавився наглою смертю дружини, то прийшли б з міліції, а не з НКВС. Ні, тут щось інше і, напевно, політичне, бо НКВС цікавиться політичними справами, а не побутовими драмами. Але політика навряд чи могла стосуватись Івана Євграфовича. Досі він був зовсім непомітний учитель математики звичайної трудової школи в

Києві. Що має спільного математика з політикою? Анічогісінько! Біном Ньютона або, скажімо, логарифми потрібні всім — червоним, білим, монархістам і комуністам; без таблиці множення не обходилась жодна державна система, відколи стоїть світ. У всіх інших науках можна зробити політичну помилку, навіть у природознавстві можуть недостатньо висвітлити теорію еволюції, діалектику природи та іншу мудрацію, про яку писав ще Енгельс; а що вже казати про історію або літературу, де стільки небезпек збочити від генеральної лінії партії і впасти в буржуазну єресь: приміром, не викрив буржуазного характеру Великої французької революції, забув про класову суть усіх війн, поверхово огудив Троцького з його перманентною революцією замість засудити його й відмежуватись. І як це перукарі не побоялись назвати жіночу складну зачіску "перманент" — адже їм легко можна закинути троцькізм?.. А в літературі? Чи ж менше там отих підводних рифів, на які може наскочити необачна людина і зазнати аварії! От не прочитав ти виступу одного з секретарів ЦК КПУ Попова, де сказано: "Ми ніколи не простимо Шевченкові його націоналістичних настроїв у таких творах, як "Розрита могила'', "Якби ж то ти, Богдане п'яний" та інших", а ти й далі торочиш про "великого сина українського народу та його соціальне й національне значення" — і капець тобі: неодмінно попадеш в українські націоналісти, як це сталося з викладачем української літератури Порфиром Григоровичем Пономаренком, котрого забрали місяць тому. На жаль, мало хто з учителів розуміє, що газети тепер слід читати не стільки для того, щоб дізнаватись про новини в світі, скільки знати, що саме тепер заборонено й чому. Це стосується не тільки української літератури, а — літератури взагалі; переказують, що в одній російській школі в Києві посадили кількох дівчат-старшокласниць за "Серьожку Єсеніна", котрого "Москву кабацкую" вони продекламували на шкільному вечорі. Напевно, не обминуло лихо й їхнього викладача, котрий своєчасно не догледів, що Єсенінові твори тихцем вилучають не тільки з шкільних, а й з публічних бібліотек, і не подбав розтлумачити своїм вихованцям дрібнобуржуазну стихію цього штрафного тепер лірика...

Інша річ — математика: за всіх змін влад і за зміни політики тої самої влади — двічі два буде чотири, а не п'ять або три. І все ж Івана Євграфовича викликають чогось до НКВС... А втім, — подумав Іван Євграфо-вич, — добре, що викликають, а не приїхали вночі й забрали, як два тижні тому викладача історії в їхній школі Василя Петровича Семенюка, трохи молодшого за Івана Євграфовича, в якого лишились напризволяще дружина й двоє дітей. Це Семенюкова й приходила нещодавно до Івана Євграфовича сповістити сумну новину. Може, в зв'язку з цим і викликають його до НКВС? Дуже можливо... Іван Євграфович пошкодував зараз заднім числом, що допустився такої необачності: висловив з розчулення своє глибоке співчуття засмученій Семе-нюковій і навіть дав їй на перший час десять карбованців. І як він тоді забув, що всякі, хай навіть звичайні людяні стосунки з родинами "ворогу народу", а тим більше матеріальна допомога їм — розцінюються тепер як політичний злочин!.. Але навряд чи Семенюкова розповідала комусь про це, — заспокоїв себе Іван Євграфович, — і ніхто про його вчинок не знає. Хіба що син, котрий у суміжній кімнаті готував тоді домашні завдання, міг прислухатись до їхньої розмови й розповісти потім у школі. Та ні, син не такий же дурний, щоб патякати про такі речі в школі чи поза школою. Тут, мабуть, ідеться про молодого вчителя літератури Порфира Григоровича Пономаренка. Ну, що ж — якщо запитають про нього, то Іван Євграфович скаже: "Знаєте: молоде — зелене, наплутало щось через недоумство, бо мало було підковане в педінституті, який нещодавно скінчило"... Така відповідь повинна задовольнити слідчого і не ляже тягарем на сумління Івана Євграфовича щодо свого молодого колеги.

А може, просто звернули увагу на самого Івана Євграфовича Капустяна? Але такого прізвища сам Іван Євграфович не надибував серед політичних діячів різних, ворожих до Радянської влади систем. Хіба що комусь у НКВС впало в очі його по батькові "Євграфович": чи не криється під ним соціальне походження від колишніх привілейованих класів — графів, князів тощо? Дуже ймовірно, що теперішні молоді слідчі не знають і ніхто їм лосі не пояснив, що Євграфами звались раніш лакеї, прикажчики, сторожі й усяка соціальна дрібнота, а не люди з можновладних класів, ба навіть з інтелігенції. Ну Шо ж, Іван Євграфович пояснить, що його батько Євграф Пилипович Капустян був колись сторож київської хлоп'ячої гімназії; це можна ствердити навіть документально. Пусте! — заспокоївся був Іван Євграфович, але тут же згадав, що до нього інколи заходив історик Семе-нюк і розмовляв з ним далеко не на безневинні теми. Про що саме вони розмовляли, чи пак Семенюк говорив, а Іван Євграфович слухав, підтакував і коли-неколи посміхався?.. Важко пригадати все в деталях, але можна непомильно сказати, що у своїх висловах Семенюк дуже скептично, якщо навіть не вороже, ставився до всього, що відбувалось не тільки в школі, а й у всій країні. Слухати й не заперечувати — це вже політичний злочин, бо видає Івана Євграфовича за однодумця; чути все сказане й не донести куди слід — це другий злочин!

Іванові Євграфовичу стало страшно, ніби він уже сидить на слідстві й силкується якось виправдатись за свою політично-легковажну поведінку, і він намагався пригадати бодай окремі фрази, що їх випалив перед ним Семенюк. "Ми всі скидаємось тепер на тих циркачів, що балансують на слизькому канаті під банею цирку без рятівної сітки внизу..." "Далебі, навіть інквізиція за середньовіччя не спалила стільки єретиків..."

І тут Іван Євграфович пригадав чи не найстрашніше, що будь-коли казав йому Семенюк: "А до чого звели нас, педагогів, що мають тепер виховувати донощиків! Ви ж, певно, чули про "подвиг" Павлика Морозова, отого хлопчика десь на Уралі, що виказав свого батька-куркуля та його приятелів? Хтось убив цього Павлика, помстившись за донос, але його канонізовано, записано в червоні святці; спробуй хтось із викладачів гуманітарних предметів не сказати учням про цього новітнього героя! Навіть учитель географії, розповідаючи про Урал, не має права замовчати про героїчний вчинок Павлика Морозова... Далебі, ота середньовічна юстиція, котра Додержувалась правила "Доносчику — первый кнут", була морально вища за нашу теперішню "педагогіку", яка повинна вихваляти донощиків..."

Тоді Іван Євграфович цілком погоджувався з Семе-нюком, що історія з доносом уральського хлопчика підриває в дітей авторитет батьків і взагалі антипедагогічна, але тепер йому стало страшно, що він не тільки чув, а й схвалював неможливо різкі вислови Семенюка. Може, Семенюк, не витримавши натиску на нього слідчого, й в усьому признався, бо інакше як би НКВС дізнався про думки Івана Євграфовича? Тоді в кімнаті вони були сам на сам. Але тут Іван Євграфович пригадав, що в сусідній кімнаті готував тоді домашні завдання Павло, чи Пав* лик, як звала його покійна дружина. Івана Євграфовича прикро вразила подібність імен: Павлик, його син, і Па* влик Морозов, і йому стало холодно під серцем...

Невже син міг розповісти в школі своїм товаришам про розмови вчителя історії з своїм батьком? Тоді зрозуміло, що Івана Євграфовича викликають за свідка. Взагалі, з ким син у класі товаришує й з ким водиться поза школою, коли ганяє десь надворі? Адже після смерті дружини Іван Євграфович зовсім занедбав виховання сина: йому ледве вистачало часу купити потрібне в крамницях і приготувати для себе й сина страву, бо день забирали лекції в школі, а вечорами треба було сидіти й перевіряти письмові вправи учнів дома. Полишений на самого себе, Павко міг зблизитись хтозна з ким і докотитись хтозна до чого. Навіть до доносу на свого вчителя!

Наступного дня, в неділю, за ранковим чаєм Іван Євграфович, приховуючи своє занепокоєння, спитав, ніби між іншим, сина:

— А які в тебе оцінки з історії?

— З історії? — здивувався син. — У Василя Петровича менше за "четвірку" ніколи не бувало, а Козерог ще не викликав мене.

— Який це Козерог?

— Та новий же викладач історії Козелець. Це ми так прожали його в класі.

В інший час Іван Євграфович, мабуть, спитав би сина, як його, Івана Євграфовича, прозивають у класі й взагалі в школі, але зараз було не до того.

— Тату, а за що арештували Василя Петровича? Він завжди розповідав, бувало, щось цікаве, чого й у підручниках не вичитаєш? Ми всі його дуже любили...

Навмисне одводить підозру, напускає ману непричетності до підлого вчинку? — промайнуло в думці Іванові Євграфовичу, і він, знизавши плечима, про всякий випадок тихо відповів:

— Можливо, накоїв щось недобре поза школою.

1 2 3 4 5