Мертвий, усміхнися!

Антоненко-Давидович Борис

Група лікарів; що приїхала з периферії на курси вдосконалення, перейшла в палаті до ліжка чергового хворого й приготувалася слухати пояснення професора Перетятька, коли раптом того екстрено викликали до операційної. За ним одразу ж поспішив його асистент Віктор Платонович, що досі, як тінь, ходив у клініці за своїм патроном. За кілька хвилин Віктор Платонович повернувся до палати й закликав лікарів подивитися на спробу відживлювання.

— Тільки прошу — тихо,— притулив він вказівного пальця до губ.— Ніяких розмов, ніяких запитань, ані звуку! — строго, як студентів, попередив він і одразу поблажливо додав: — Вашій групі пощастило! Рідкісний випадок реанімації.

Для лікарів з периферії республіки, що тільки читали про окремі випадки відживлювання, це була винятково цікава нагода побачити на власні очі чудо новітньої медицини.

Машина невідкладної медичної допомоги привезла до клініки десятирічного хлопчика з околиці столиці. Друзяка-одноліток, пустуючи з батьківською мисливською рушницею, вгатив хлопчині в праву легеню заряд картечі. Бідолаху приставили в шоковому стані, з великою крововтратою й ледь помітними ознаками життя. Йому негайно зроблено операцію, під час якої хлопець помер. Через те й викликано до операційної видатного хірурга-клініЦиста професора Перетятька.

Коли лікарі-слухачі ввійшли до операційної, їхню увагу привернуло* ритмічне цокання апарата штучного дихання, від якого тяглася трубка до мертво роззявленого дитячого рота. І по цій трубці очі лікарів перейшли до крейдяно-блідого нерухомого обличчя з заплющеними очима на операційному столі.

Професор Перетятько стояв з засуканими по лікоть рукавами, суворо насупившись, і давав короткі,розпорядження.

— Адреналін нуль п'ять у іґятимиліграмовому розчині глюкози,— повернувся він до хірургічної медсестри, і його наказ, як приглушена луна, пошепки повторив Віктор Платонович:'

— ...у п'ятиміліграмовому розчині глюкози.— У цьому повторенні не було потреби, бо все було приготоване й медсестра одразу подала професорові шприца. Професор затамував на мить дух, розтягаючи двома пучками шкіру, і жало голки легко ввійшло в худі дитячі груди.

— Внутріперикардний масаж!

Цей наказ не відлунив на вустах Віктора Платоновича, бо стосувався хірурга, що стояв поруч професора. Хірург запитально глянув на Перетятька, і коли той кивнув головою: робіть,— він глибоко засунув руку під простирадло на операційному столі.

Зайшла напружена тиша, яку ще більше підкреслювало одноманітне цокання апарата штучного дихання, що, ніби годинник, одміряв короткі хвилини чи то повернення до життя, чи приходу остаточної смерті...

І раптом хірург, прислухаючись до чогось, що було чути тільки йому, невиразно прошепотів* до застиглого, як монумент, професора:

— Наче затріпотіло...— І за якусь мить голосно сказав: — Б'ється!

Це коротке, .сказане впевнено слово покотилося по операційній і розрядило загальне напруження: б'ється! серце б'ється!

Професор'нахилився над знекровленим дитячим обличчям, що поволі ставало ледь помітно рожевим, і пильно глянув на звужені тепер зіниці. Перехопив у лікаря-анесте-зіолога маленьку безвільну п'ясть і, намацавши кволий ще пульс, усміхнувся. І наче зірвав з свого обличчя маску: воно враз— проясніло, ожило, професор навіть підморгнув до хлоп'ячих очей, на яких уперше кліпнули повіки з короткими білястими віями:

— Будеш тепер знати, шибенику, де раки зимують! — і пішов до передопераційної мити руки. За ним одразу ж поспішив туди допомогти своєму патронові Віктор Платонович.

Лікарі-слухачі стояли з мішаним почуттям подиву й захоплення. Не владний голос зцілителя, не могутня сила надприродної волі воскресили померлого, а фармацевтичні речовини, відомі лікарям і раніше, та новітня апаратура, що діяла за давніми законами на організм. Тільки й того. І разом із тим — який це був величний акт! Людина, яку кожний з присутніх тут периферійних лікарів вважав би в себе, "а сільському медпункті, за померлу, ожила, і життя поволі вливалося в нерухоме досі тіло. Вже заворушилися на руці пальці з довгими нігтями, злегка дриґнула нога під простирадлом...

Із стану задуми вивів лікарів голос професора з передопераційної, де Перетятько, витираючи рушником руки, запросив їх до свого кабінету й зараз же зник. Віктор Платоно-вич перехопив у професора рушника й, недбало почепивши його на вішалці, голосно повторив з порога операційної професорове запрошення:

— Михайло Корнійович просить до свого кабінету.

У цьому теж не було ніякої потреби, бо лікарі-слухачі вже рушили на голос професора до дверей, але Віктор Плато-нович, як найближчий помічник видатного клініциста, вважав за свій обов'язок пояснювати некмітливим периферій-никам кожне професорове розпорядження.

Вже років зо два він пише кандидатську дисертацію, але коли її закінчить — того не знає ні професор Перетятько, ні сам Віктор Платонович. За цей час він зумів так увійти в професорове життя не тільки в клініці, а навіть і в домі Перетятьків, що став своєю людиною, без якої не обійтися. Він передає друкаркам професорові статті й односить їх потім до редакцій, клопочеться за путівки в санаторії й залізничні зшитки для професора та його дружини Інни Сергіївни, чистить для неї аґрус і допомагає варити її улюблену конфі-туру та приносить професоровій дочці-консерваторці квитки на концерти й вистави. Професор забув навіть, над якою темою працює його асистент, і ніколи про неї не нагадує, але він так звик до Віктора Платоновича і його самовідданих послуг, що не уявляє собі тепер, як міг би працювати далі без цієї своєї правої руки.

З слухачами курсів удосконалення лікарів Віктор Платонович поводиться підкреслено чемно, але помітно зверхньо, даючи їм відчути дистанцію між периферійним лікарем і асистентом видатного клініциста. Іноді він дозволяє собі ненадовго зійти з офіційного тону в розмовах і ненароком розповісти два-три напіванекдоти, напівбувальщини про свого патрона, натякаючи про свою близькість до нього й тим підвищуючи собі ціну.

Зараз, відчуваючи урочисто-піднесений настрій лікарів-слухачів, Віктор Платонович ішов мовчки коридором поперед усіх, випростовуючи з-під свіжовипрасуваного халата добре пов'язану, з смаком підібрану краватку.

Лікарі тихо ввійшли за ним до просторого професорського кабінету, і, поки вони розміщувалися, Перетятько, з закасаними ще по лікоть рукавами, заклопотано шукав на столі, в глибині висунутої шухляди й по кишенях під халатом сірників.

— Знову десь поділися! — пробурмотів він, насупившись. Хтось із лікарів підніс сірники, але Віктор Платонович

схопив їх, не давши донести до рук професорові.

— Це ж буде вже друга сигарета сьогодні! — докірливо похитав він головою.

— Ну і що з того? — буркнув Перетятько, тягнучись усім своїм довгим тілом з глибокого крісла до сірників.

— А Інна Сергіївна?

— Дайте хоч тут мені спокій з Інною Сергіївною! — вже зовсім сердито забурчав Перетятько й простягнув руку схопити сірники, але Віктор Платонович уже запалив і чемно підніс вогонь до сигарети.

— Вам-то нічого, а мені перепаде! — удавано ображено промовив він стиха й додав як своя людина: — Ви ж знаєте, який тонкий нюх у Інни Сергіївни! Вона тільки вдихне — і вже знає, чим вас у ресторані годували...

Професор, не звертаючи більше уваги на свого асистента, жадібно затягнувся кілька разів і швидким поглядом пробіг по обличчях слухачів.

— Так ось. Перед вам був, можна сказати, класичний випадок клінічної смерті, цебто такого інтервалу часу, який можуть пережити вищі відділи мозку після того, як припинився кровообіг. За яких гі'ять-шість хвилин, в окремих випадках — за п'ятнадцять, заходить біологічна смерть, коли клітини центральної нервової системи, вичерпавши весь запас кисню, гинуть. У цей короткий, на жаль, дуже короткий проміжок часу ще* можна повернути людину до життя, і тут справді, як ніде,— "загаяння до смерті подібне"...

Наслідки сучасних клінічних дослідів дають уже підставу казати, що виникла нова галузь медичного та біологічного знання — реаніматологія, або наука про відживлювання.

Професор глибоко затягнувся сигаретою і по хвилині мовчання сказав:

— Як і всяка наука, реаніматологія пройшла через важкий шлях невдач і успіхів, сумнівів і доказів, має своїх мучеників і своїх тріумфаторів.

— Хто в Радянському Союзі перший почав реаніма— в цію? — спитав молодий, як студент, лікар з розгорнутим на колінах зошитом.

— З літератури й преси відомо, що під час останньої Вітчизняної війни такі спроби успішно робив лікар

Неговський. В "Известиях" була надрукована розмова кореспондента з пораненим, далі клінічно померлим солдатом Черепановим, якого відживив лікар Неговський.

Професор витягнув з пачки нову сигарету. Хоч Віктор Платонович докірливо окликнув: "Михаиле Корнійови-чу!" — та професорові тепер було не до нього. Він і не глянув на Віктора Платоновича, який сів збоку, але все ж трохи позаду від професорового крісла й був явно невдоволений. Його бентежила не стільки нова сигарета в руках патрона, яку той уже встиг закурити, як те, що після вдалого процесу реанімації настрій у професор піднісся й тепер Перетятько міг перейти до всяких життєвих історій, далеких від чистої науки. Таке вже з ним бувало, і завжди Вікторові Платоно-вичу здавалося, що професор надарма приземлює перед Молодиками-лікарями свій авторитет, який Віктор Платонович намагався піднести в їхніх очдх ще вище.

Так воно й сталося.

Професор уважно подивився на молодого лікаря, що квапливо записував у зошиті прізвище Неговського, і сказав:

— Але за першовідкривача різниці між клінічною та біологічною смертю я вважаю...— Перетятько хитрувато глянув на слухачів і по короткій паузі закінчив: — ротного фельдшера Петра Степановича Безручка, людину з вельми туманним уявленням про медицину й абсолютного невігласа в біології.

Лікарї-.слухачі здивовано перезирнулися, а Віктор Платонович ледь помітно поблажливо посміхнувся, мовляв, я ж казав, що професор — великий оригінал і не від того, щоб часом розважитися гіперболами...

Тим часом Перетятько підпер рукою голову, зітхнув і казав далі.

— Так ось. Узятий з п'ятого курсу медичного факультету до війська, я служив у першу світову війну заурядліка-рем у польовому шпиталі за чотири чй п'ять верст, як тоді мірялося, від передових позицій.

1 2 3 4