Лунала команда: "Струнко! На молитву шапки геть!" — і молоді голоси досить злагоджено співали "Отче наш", далі національний гімн "Ще не вмерла Україна" і, нарешті, Шевченків "Заповіт". Мабуть, жодна військова школа в світі не мала такого довгого співу під час церемонії вечірньої перевірки. Повторювана щодня пісня набридає і втрачає силу свого емоційного впливу. Чом би, замість цих трьох обов’язкових номерів ритуалу, не обмежитись короткою стародавньою козацькою молитвою, відомою з п’єси "Невольник", яка ще й досі збереглась серед кубанських козаків — нащадків запорожців:
Ой Ти, Боже милосердний,
Боже щирий і прещедрий,
Прославляєм Твою милість,
Боже, глянь на нашу щирість!
Дай нам, Боже, дай із неба,
Дай, чого нам більше треба —
Дай нам миру і спокою
Під могутньою рукою.
Може, ця молитва була досить пацифістська й не відповідала завданню — виховати мужніх старшин для української армії, бо в моїй сотні, крім Величківського, її ніхто не знав, але вона була далеко змістовніша за "Отче наш", співаний до того ж слов’янською мовою, і не забирала б стільки часу ввечері, коли стомленим за день юнакам хотілося мерщій покінчити з церемоніялом і відпочити.
Щодня надходили радісні повідомлення: після падіння Жмеринки впала Вінниця, Козятин, і українське військо успішно просувалось далі в напрямку Фастова; на південному фронті здобуто Вапнярку; на сході наші частини підступили до Умані й Білої Церкви; на півночі Галицька армія здобула Бердичів і Житомир.
Поляки, захопивши на Волині Луцьк, Рівне й Крем’янець, а на Поділлі дійшовши до Збруча, спинились, і з ними укладено перемир’я; про недавні бої з ними нам, юнакам, нагадував лиш один полонений польський жовнір, що був помічником шкільного кухаря й носив до похідної кухні воду та дрова. З усього видно, він був цілком задоволений з своєї неволі, де йому не загрожувала ніяка небезпека й завжди був ситий, тож і на думці не мав тікати до своїх за Збруч, хоч це було вельми легко здійснити.
Чимраз більше мені ставало нудно в юнацькій школі. Якого дідька я тут без потреби муштруюсь, давно засвоївши цю нескладну військову науку, коли на фронтах довершується звільнення Правобережної України? Чи ж не на фронті моє місце в цей вирішальний час?
Нікому нічого не кажучи, я одного дня по обіді спокійно вийшов за село й попростував до Кам’янця.
Увечері я вже був у Пархоменка, дуже здивувавши його своєю появою.
— Не про мене вчитись на старшину, коли з природи я рядовик, — пояснив я Пархоменкові своє дезертирство з юнацької школи і додав: — Завтра з першим же поїздом їду на фронт, а сьогодні дозволь мені переночувати в тебе.
Пархоменко радо запропонував мені розташовуватись на своїй канапці, а я став розпитувати про свіжі новини.
— Позавчора в Жмеринці заарештовано отамана Божка, коли він, прибувши туди з ешелоном своєї Січі, вийшов прогулятись по перону. З наказу штабу Дієвої армії комендант вокзалу й два польові жандарми схопили Божка, але той вчинив опір, під час якого один жандарм вистрілив і вибив Божкові око… Учора Божка привезли До Кам’янця й посадили в тутешню в’язницю, а Січ розформували.
— Який отаман Божко? Що за Січ? — не міг зійти я з дива.
— Невже нічого не чув про цього дивака? Тоді слухай, що розповів мені мій земляк старшина, котрого послали з таємним наказом до Січі, Де він мало не втратив життя.
І Пархоменко став оповідати незвичайну навіть для УНР історію кошового отамана новітньої Запорозької Січі — Божка.
Небезпечний романтик
Для всієї армії УНР більшою чи меншою мірою була властива історична романтика, що позначалась у кольорових шликах та "оселедцях" на поголеній голові, але досить молодий ще старшина Божко, що дослужився в царській армії до звання штабс-капітана, перевершив усіх і довів цю романтику до абсурду.
Визначаючись неабиякою особистою хоробрістю й маючи деякі організаційні здібності, Божко став помітний ще під час вуличних боїв у Києві в січневі дні 1918 року. Далі в складі Кінного полку ім. Костя Гордієнка він узяв участь у кримському поході Болбачана, де, як згадував у своїх мемуарах тодішній командир кінного полку Петрів, став намагатись відновлювати "запорозькі звичаї". Отак, наприклад, у якомусь селі під Перекопом, коли його козаки прийшли до церкви колективно сповідатись перед Великоднем, Божко наказав оголити шаблі — хай і вони каються, бо ж загубили не одне вороже життя: так, мовляв, робили запорожці. Сільський пописько, що приймав це гуртове каяття, старшенно перелякався від цього церемоніялу й став заникуватись…
Під час протигетьманського повстання Божко виринув у Катеринославі, де організував свій загін, назвавши його Запорозькою Січчю. Як і багато тодішніх отаманів, Божко не визнавав над собою ніякої зверхності і діяв на свою уподобу, страх і ризик.
Згодом до Січі вступило багато одчайдухів, пройнятих такими ж романтичними чарами, як і їхній "кошовий". Серед них було чимало одеських гімназистів-українців. Усі вони наслідували "ідейні" спрямовання свого отамана, за якого готові були у вогонь і в воду. У Січі діяли запорозькі правила, які Божко вичитав із оповідань Кащенка або вигадував сам нові. Заборонялися будь-які шури-мури з дівчатами; без дозволу "кошового" не можна було хильнути жодної чарки горілки; боязкість вважалася за найтяжчий злочин. За будь-яке порушення запорозького статуту провинному належало одержати певну кількість ударів шомполом, що заміняло історичну кару киями на стародавній Січі. Подейкували, що, коли Божкова Січ перебувала тимчасово в Заліщиках і кілька старшин знадили січового панотця поїхати до веселих дівчат, Божко, дізнавшись про таке страшне порушення цнотливих запорозьких законів, наказав зібрати на раду всю свою Січ і прилюдно всипати попові двадцять шомполів. Покараний мав після екзекуції, за старовинним звичаєм, вклонитись на всі сторони й сказати: "Дякую, панове товариство, за науку!" Бідолашний панотець ледве зміг вимовити належну за ритуалом подяку, а потім підібрав поли своєї ряси і поспішив накивати п’ятами подалі від Божкової Січі та її суворих законів…
Сліпо наслідуючи все, що заведено було колись у запорожців, Божко радо відновив би й герці, що передували бою, але сучасна військова техніка не дозволяла цього, тож мусив обмежитись самим тільки "дрочінням більшовиків": язикаті козаки підлазили до ворожих позицій і на всі заставки лаяли нецензурними словами радянську владу та її вождів. Кожне таке "дрочіння" кінчалось звичайно шаленою стріляниною з обох боків, а Божко радісно посміхався: "Роздратували-таки чортів!"
Верхом приперченого, міцного дотепу була, складена в дусі відомого листа запорожців до турецького султана, відповідь козаків і старшини Божкової Січі голові Раднаркому України Раковському на його пропозицію скласти зброю й піддатись. Ця знаменна відповідь кінчалась характерною фразою: "Оте все, що ти писав до пас, Раковський, така ж сама правда, як і те, що Лейба Бронштейн не є жид!"[6] Радянський військовий літак розкидав відозву Раковського в квітні 1919 року в районі Тирасполя, де, разом з іншими українськими частинами, була приперта до Дністра Божкова Січ, а козаки з Січі ретельно позбирали цю відозву і згодом, коли почався літній наступ армії УНР, на звороті її надруковано в друкарні фронтової газети відповідь Божкової Січі. Український літак розкидав її над позиціями червоних частин.
Не задовольняючись тими відомостями про запорозькі звичаї, Що їх він міг вичитати в історичних оповіданнях Кащенка, Божко заходився вигадувати нові. Отак він запровадив правило — іти в бій голими, мовляв, козак повинен здобути собі одяг у ворога, а свій лишити молодикам, що вступлять до Січі. Навряд чи в цьому керувався Божко інтендантськими міркуваннями, а тим більше відомостями з історії воєн, котрі зафіксували випадки психічно-гнітючого впливу на вояків, коли ворог наступає голий, — для Божка мало значення тільки те, що свідчило про запорозьке завзяття й байдужість до власного добра.
Навіть звичайне віддавання військової шани піднесенням долоні до шапки, запроваджене в усіх арміях світу, не влаштовувало Божка, бо історичні лицарі славного війська Запорозького низового так не вітали один одного, і Божко вигадав новий спосіб віддавати шану, за яким шапку знімалося з голови і, описавши нею в повітрі дугу, знову надівалося.
Про шлики на шапках і оселедці на головах — годі й говорити: вони були обов’язкові в Божковій Січі.
Проте новітній кошовий отаман не тільки замріяно дивився в минуле України, але ширяв думкою і в її майбутньому, стаючи не лише воякою, а й політиком. "Січ-мати — серце й розум вільної України!" було не тільки улюбленим гаслом Божка, а й програмою майбутнього державного устрою України. Її столиця мала бути не в Києві, а десь за порогами, на території вольностей війська Запорозького — чи то на Хортиці в Олександрівську, чи на Микитиному розі в Нікополі, а розв’язувати всякі державні справи мав не якийсь там парламент, а традиційна січова рада.
Після цього не дивно, що Божко не визнавав над собою ніякої влади, не вважав на накази штабу Дієвої армії, переміщався на фронтах або починав наступ, керуючись лише власним розсудом. Якщо він і лишався зі своєю Січчю в складі армії УНР, то тільки через те, що мусив від когось діставати бойовий припас і кудись класти поранених козаків, але свою незалежність він демонстрував при кожній нагоді. Коли в містечко, де стояла на перепочинку Січ, приїхав оглянути її сам Головний отаман і голова Директорії Петлюра, Божко не вийшов до нього, і січові курені промарширували перед Петлюрою без свого "кошового отамана"…
Під час літнього наступу армії УНР треба було перекинути з-під Жмеринки, де стояла Божкова Січ, до Вапнярки кінноту, бездіяльну в умовах облоги залізничного вузла, але дуже потрібну для розвитку дальших операцій на півдні. Наказувати неслухняному Божкові дати свою кінноту під Вапнярку була марна річ, і через те штаб Дієвої армії послав свого старшину з листом до командира січової кінноти, в якому наказував перейти на вапнярський фронт. Це делікатне завдання старшина мав виконати за спиною Божка, але йому не поталанило. Прочувши про приїзд інкогніто в розташування Січі якогось штабного "шмендрика", Божко скипів від гніву й наказав арештувати зухвальця і привести до нього.
— Так ти, негіднику, хотів забрати в мене окрасу Запорозької Січі, її кінноту?! Та ти знаєш, що за це тебе розстріляти мало! — кричав на пополотнілого від страху штабника розлютований Божко.
— Я тільки виконував даний мені наказ передати листа, а що в тому листі написано — мені невідомо.
— А ти не брешеш? — підозріло глянув Божко на старшину.
— Ні.
— А хто ж ти такий? Яка в тебе освіта? — зацікавився Божко, міняючи гнів на ласку.