На шляхах і роздоріжжях

Антоненко-Давидович Борис

Спогади

Коли я вчився[4], ще за царату, в 7–8 класах Охтирської гімназії, серед інших предметів у нас був "воєнний строй" (проходили основи військової муштри, стрільби). В разі війни нам повинні були дати чин прапорщика. Ось така була моя військова освіта.

У 1917 році я вступив до природничого відділу фізико-матема-тичного факультету Харківського університету. Прізвище моє тоді було Давидів.

Березневу революцію народ зустрів, як свято: скільки надій з’явилося! (Жовтнева — не те, не та реакція). Після березневої український національний рух почав відроджуватися. Новостворена Центральна Рада проголосила українську національну маніфестацію. На майдан Хмельницького вийшли тисячі людей під жовто-блакитними прапорами. Була тут і частина трупи Садовського. Я був саме тоді в Охтирці, але чув про це і читав у газетах. Незабаром Центральна Рада перетворилася в парламент з різними партіями: там були російські есери, дві єврейські партії, навіть більшовицька фракція.

З вересня 1917 р. почалося моє навчання на першому курсі Харківського університету. А на початку квітня 1918 р. до Харкова зайшла частина альянсу — німці і війська Центральної Ради в особі 2-го Запорізького полку на чолі з полковником Болбачаном (в "Днях Турбиных" його виведено під прізвищем Болботун). Я кинув студії і вступив до полку. Батько мій був у війську, десь в Естонії. Мати залишилась вдома одна, вона не знала навіть про мій вчинок. Я хотів боронити Україну, хоч і не мав потягу до воєнної справи. Наш курінь розташувався в приміщенні жіночої гімназії. Знову почалася муштра, тільки українською мовою. Рій мав у своєму складі 10 чоловік, чота — 20, сотня —100 чоловік. Крім того, ройовий вважав за потрібне нас трохи просвітити, бо люд був різний — студенти, робітники. Казав, що Центральна Рада обіцяє тим, хто у війську, дати землі більше, ніж іншим. За службу ми одержували платню, за участь в бою платили окремо. Не подобалась мені ота платня — не за гроші я йшов служити. Постачання було добре, бо багато чого лишилося від царської армії. Морока була одна — де дістати сіру смушкову шапку з червоним шликом?

Через тиждень полк Болбачана пройшов через Харків церемоніяльним маршем. Приймав парад генерал Натіев, осетин. Рушили на південь. Сотник Борис Гоженко, який скінчив Кам’янець-По-дільську гімназію і прагнув вступити до університету, дізнавшись, що я там учився, поклав мене в поїзді коло себе і розпитував про університет. Доїхали до станції Лозової, де вже були німці. Звідти повернули в Крим (з Кримом питання було спірне: німці віддавали його Україні, а більшовики казали, що там татари). Тут німців не було. На великих станціях зупинялися — церемонійні марші, огляди козацьких сил. Болбачан показував українське військо місцевій людності. Жінки і діти виходили назустріч. Перекупки не хотіли брати гроші за продукти. Проїжджали через одну німецьку колонію. Місцеві жителі привели якогось "більшовика", щоб "військо його судило", — несимпатичного грека з перснями. Сотник скомандував розстріляти.

Доїхали до станції Мелітополь. І раптом — що таке? Бачимо триколірний прапор: білий, червоний, синій — прапор білої гвардії. Виявляється, на день раніше перетнув нам дорогу загін генерала Щербачова, який ішов на злуку з генералом Денікіним. Козаки повискакували з вагонів, вивісили жовто-блакитний. З’явилася делегація від Щербачова до Болбачана: "Для чого нам ворогувати? У нас спільний ворог — більшовики. Завтра вранці ми покидаємо станцію, і ви берете владу на себе".

Викликає мене сотник:

— Пане Давидів! Вас кличе полковник Болбачан!

Полковник із своїм штабом перебував у першокласному вагоні цього ж ешелону. Доповідаю йому:

— Козак першого куреня першої сотні Давидів!

— Ви студент?

— Так!

— Так от, я роблю вас комендантом станції Мелітополь.

— Але ж я не старшина, а рядовик, і не знаю обов’язків коменданта.

— А зараз старшина на вагу золота. На Чонгарському мосту точаться бої… А любов до України підкаже вам ваші обов’язки. Видати пану Давидову нову шинелю, шаблю і наган! Ідіть до російського коменданта станції приймати від нього комендатуру.

Іду. Мені неповних дев’ятнадцять років. Походжає поручик. Глянув на мене, здає телеграф (система Бодо, Морзе).

Кажу:

— Давайте опис.

— Я принимал от большевиков без описи…

Через годину ешелон відходить. Я залишаюся один — представник війська Центральної Ради, всієї України. Зайшов начальник станції, просить, щоб пан комендант дав дозвіл на відхід поїзда на північ, на пропуск громадян.

Спати ліг на дерев’яній канапі, під голову — шапку, накривсь шинелею.

На другий день повалили прохачі: двірники питались за мітли; одна жінка просила, щоб розстріляли її чоловіка-більшовика, та ін. З’явився кореспондент "Мелітопольського листка" брати інтерв’ю про становище на фронті. Я із знанням справи йому розказав, що наші війська підійшли до Чонгарського мосту і немає сумніву, що після запеклих боїв ми звільнимо землю від більшовиків.

Серед дня прийшли двоє: один вертлявий, другий — опецькуватий.

Рекомендуються:

— Городской голова и представитель земства. Приглашаем вас на банкет по поводу освобождения Мелитополя от большевиков.

Який я не був сопливий, але тримався з гідністю, говорю з ними тільки українською мовою. Прийняв запрошення.

— Мы пришлем извозчика. Банкет будет в ресторане гостиницы.

Увечері приїхав візник у циліндрі. Я при повному параді, тобто з шаблею, сідаю. Проїхали тих кілометрів два, що відділяли станцію від міста. Біля готелю кидаються мене зустрічати:

— Вот они! Господин товарищ комендант…

Ведуть до залу. Я думаю: "Тут, звичайно, чужі мені люди — міщани, буржуазія. Головне — триматися гідно, адже я представник української армії". Садять посередині, на почесному місці. Питають, як я дивлюся на те, щоб випити. Потім об’явили:

— Украинская власть в лице коменданта не возражает выпить… Пускай живет вольная Украина!

Практика випивки в мене була невелика, а тут налили великий стакан нерозбавленого спирту. Куди дінешся? Випив, та ще й гордо не запив водою. Пропонували повторити, але відмовився:

— Я на службі. Один випив, більше не можу.

Поцікавились, чи можна бал, бо більшовики не дозволяли. Я не проти. Жінка голови просить мене відкрити бал. Відстебнув шаблю, пішов з нею. Танці я любив, але від вальсів у мене завжди крутилась голова. Крім того, боявся наступити їй то на ногу, то на шлейф. Тому пройшов всього один круг, а як порівнявся з стільцем, довів жінку до місця і поцілував їй руку. Це викликало загальне захоплення. Коли всі закінчили вальс, я пристебнув шаблю, сказав, що служба чекае — мушу йти, подякував товариству, шарконув ногою, вклонився і пішов до виходу. Візника на вулиці не було, тому пішов пішки. Тут мене якось одразу розвезло. Заносило добряче, поки дістався до станції. Відіспався на лаві.

Пройшло днів два. Почався рух поїздів на південь. На станцію якось прибув поїзд, що йшов до Сімферополя. Я вийшов на перон. Раптом бачу — вискакує з чайником з вагона… Я впізнав його відразу. Справа в тому, що в Харкові я годувався в одної господині. Туди, крім інших, приходив харчуватися один покомісарений студент, який голосно крив Центральну Раду. З ним сперечатися було небезпечно. Потім він зник. А тепер він мені попався. Це був той студент. (А до мене тим часом прибули вже під начальство десятеро козаків з полку імені Костя Гордіенка). Я аж затрусився. "Ах ти ж, стерво!" — і зразу вирішив помститися за образу влади. Він повертається назад. Я при своєму параді входжу за ним у вагон. Бачу — порпається у благенькому кошику.

— Товаришу Комісар, доброго здоров’я!

Рвучко обернувся, зблід.

— Де ж тепер ваш портфель, наган? Куди їдете? Які завдання маєте?

Він раптом мене роззброїв. Тихо каже:

— До старої матері…

А в мене теж удома мати. Як вона там, бідна? Я нічого не сказав, повернувся і вийшов з вагона. Дозволив третій дзвінок. Дивився вслід поїзду, що віддалявся, і думав: "Цікаво, як би він вчинив, якби ми помінялися місцями? Чи пожалів би він?"

Днів через два після цього з’явився в місті комендант. Вісім разів поранений, наспіх українізований. Він швидко екіпірувався, бо все реквізував. Мене він призначив своїм значковим (тобто ад’ютантом) і використовував мою грамотність для написання наказів, які починались майже завжди однаково: "Забороняється…" Мені він теж радив не соромитися з реквізицією:

— Посадовим особам дозволяється.

Почала виринати українська інтелігенція. Прийшла делегація, душ 5–6. Серед них Залізняк — батько того, що був членом "Союзу Визволення України" (за кордоном). Пропонували свої послуги. Комендант швидко розпився, почав влаштовувати оргії і за все змушував платити земство. Мені все це дуже не подобалось, але змінити я нічого не міг.

Наше військо в цей час підійшло під Сімферополь, а кінний полк ім. Костя Гордієнка — під Бахчисарай. Там організовували "джамбули", щоб татари воювали за свою самостійну Кримську державу.

А в Києві тим часом стався гетьманський переворот. Німці надумали українську армію роззброїти. А в Керчі були ще більшовики. Болбачан вирішив дати німцям опір. В полку почалась бойова підготовка; втім, уклали з німцями договір: армію нашу вони залишають, але ми негайно виходимо з Криму, бо за Брестським миром то їхня територія.

Через Мелітополь проїздив полковник Генерального штабу колишньої царської армії. Він закликав мене до свого вагона, розпитав про коменданта міста. Після того наказав заарештувати його і віддати під суд (той потім через два дні втік). А я повернувся до свого куреня.

Від упорядника

Державний переворот генерала Скоропадського, який став гетьманом України, відбувся 29 квітня 1918 року завдяки активній німецькій допомозі. Політика нового уряду була суперечлива. З одного боку, почалося масове заповнення українських державних установ царськими урядовцями, що хмарою посунули з Московщини, українське військо переповнювалося російським офіцерством, переслідувалися українські діячі, зазнавали утиску українські газети й часописи демократичного спрямування тощо. Водночас перший період гетьманщини був позначений відродженням української науки, освіти, культури. Відновилося навчання в Київському університеті.

1 2 3 4 5 6 7