Грає синє море

Тельнюк Станіслав

Триста козацьких чайок та дві сотні донських човнів долають хвилі Чорного моря. На одній із чайок — замислений отаман. Складна й химерна його доля. Син турецького султана Ях'я, рятуючись од придворних убивць, разом із матір'ю-гречанкою втікає до Чорногорії. Там, серед гірських лицарів, які борються з турецькими завойовниками, Ях'я починає розуміти, що не в грабіжницьких війнах щастя Туреччини. Прибравши собі нове ім'я — Олександр Чорногорський, — Ях'я прибував на Україну і разом з козаками рушає в далекий похід, щоб скинути султана і вивести свою країну на шлях миру і дружби з іншими народами.

Повість, в основу якої покладено справжні історичні факти, розповідає про спільну боротьбу українців, росіян, молдаванів, греків проти турецького поневолення. Дія відбувається у Києві та Стамбулі, у Могилеві на Дністрі та у Кафі, у Синопі й Трапезонті, перед очима читача проходить життя різних народів на початку XVII століття.

"Грає синє море" — це перша книжка задуманої автором дилогії про славне запорозьке козацтво.

ПРОЛОГ

Ховали діда Скрипника.

Отого самого Скрипника, що вже багато хто забув, як його ім'я та прізвище, усе — Скрипник та й Скрипник. Так звали по-вуличному, коли жив, так звали і дідових онуків та правнуків, так хлопці і на хресті випалили розпеченим цвяхом: "На сьому місці упокоївся навіки раб божий Савка Скрипник, у премногій печалі залишивши родичів своїх".

Був тоді погожий осінній день. Небо такою синизною світилося, що богомазові Тодору Трагірі можна було б вмочати свого борсучого пензля не у фарбу, а просто в небо і малювати якнайсвятішу ікону. Та богомазові було не до того. Він думав про діда Савку, якого все життя хотів намалювати, а от не вийшло, не наважився. Бо ликом дід Савка не вийшов ні в бога Саваофа, ні в Ісуса, ні в пророків, та й не лик у нього був, а звичайне мужицьке обличчя, що його, звісно, святотатственно малювати дорогими фарбами на тонко виструганій дошці, та й чи насмілилася б богомазова рука малювати замість звичних заокруглених святих кучериків нечесані Савчині патли?!

А проте Тодорові було дуже шкода, що він не встиг намалювати Савку Скрипника. Хай не на ікону, хай просто так, хай навіть серед грішників у пеклі!..

Він ішов за саньми з дідом, дивився на людей, що мовчки простували за двома чорними волами, які, понуривши свої великі рогаті голови, пускали на землю тонкі цівки тягучої прозорої слини, а з їхніх очей текли сльози — справжні сльози, такі ж, як і в людей...

За відкритою домовиною йшло все село, йшли всі Сугаки — старі й малі, слабі й здорові, розумні й дурні, бо не було в Сугаках такої людини, яка не знала б, що то за дід був такий — Савка Скрипник.

Дід Скрипник багато бачив на своїм віку. Обходив півсвіту отими неспокійними ногами, які нині, упокоївшись навіки, сумирненько лежали під полотниною — аж не вірилося, що вони в нього такі звичайні... Бували ті ноги в таких краях, що про них у Сугаках не всі й чували. Бував дід Скрипник в угорських краях, разом з уграми та сербами боронив від басурмана славний Білий город, чи Београд, по-сербському кажучи. Було це все так давно, що хто тоді парубкував, то зараз або на цвинтарі лежить, або — якщо живий — то древній, як дід Меркурко. Боронив дід Савка Білий город, та так і не вборонив: велике військо мав під своєю рукою агарянський султан Сулейман, отой, що, кажуть, жінкою українку Роксолану тримав; погинули в битві серби й мадьяри, та й Савка мало не пропав, — урятувався, втікши до італійців. Навчився в італійців він музики, ще й навчив його майстер-таліянець, як скрипки вистругувати, та таким же тямущим його учень виявився, що вже йому до кінця довелося Скрипником прозиватися... Був іще дід Скрипник за десятьма морями й океанами — в такій дальній стороні, куди цілий рік плисти треба; і люди там червоні, голяка ходять, віри і не нашої, і не турецької, а срібла всякого і золота у них там хтозна-скільки... А як заграв їм дід Сав-ка на скрипці, то все віддати хотіли йому ті індіяни за неї, та він не схотів музики своєї продавати, бо то була його перша скрипка, і він з нею ніколи й ніде не розлучався, ще й казав; "Умру — з нею й поховайте".

Дивіться також

...Везуть діда Скрипника чорні воли, роги їхні вибіленими полотняними стрічками пообв'язувані, тягнуть вони сани по дорозі — вгору, до цвинтаря, а на землі — дві смужки від полозів залишаються, гладенькі, чистенькі, а подекуди аж блискучі, мов дзеркало. А за саньми несе в простягнутих руках дідову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором — онуки та правнуки дідові йдуть, плачуть світлими слізьми, хоч казав колись Савка: "Не плачте, як умру, мені давно вже вмирати пора, сотню літ доживаю. Товариші мої давно вже там, у пана бога, вже й діти мої — Василь, Семен та Грицько — життя своє земне скінчили, вже й онуки постаріли, а правнуки повиростали — скільки ж іще чоловікові жити?!"

Несе Тодор-богомаз скрипочку дідову на руках, мов дитину. А вона лежить, вся сонцями обпечена, дощами перемита, вітрами пересушена — дихни на неї, й заграє сама. Ой, не грають сьогодні скрипки в Сугаках.

А поперед волів, підскакуючи й пританцьовуючи, біжить дурний Дода й виграє щось дуже веселе на сопілячці — і тому Доді все здається на світі веселим і смішним, бо вродився чоловік без клепки, а може, й без двох. Що б ти йому не казав, все одно не зрозуміє, а тільки вишкірить рідесенькі зубки:

— Г-г-и-и!

Оце й уся його розмова. А проте Дода даремно свого хліба не їв, хоч і дурний, — він був сільським чередником.

Отже, чорні воли тягли сани з домовиною, в домовині лежав дід Скрипник, а за ним ішов Тодор-богомаз, за богомазом родичі дідові всі, а їх — цілих півсела, а за ними вже — все село, а десь у кінці цього походу дітлашня пилюкою перекидалася, і старші на неї не цитькали, бо не до того було... А попереду йшов, підтанцьовуючи, дурний Дода і вигравав на сопілячці щось дуже веселе і дурне. І ніхто на Доду не цитькав, бо він був як дитина, і не до цього було, та й звикли всі до дурного Доди.

Та й то — коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи князя, а то — ховали простого чоловіка, грішного, як усі люди, чоловіка, що знав не тільки молитви, а усі-всенькі нечестиві слова не лише подільські, а й богданські, і мадьярські, і ангелянські, й іспанські, й московські...

Та проте ж і витесувати та сушити, а потім склеювати скрипки, а потім уже грати-вигравати на них ніхто краще за нього не вмів. Онде Тодор — теж чоловік не святий, а яких же славних богів малює, дарма що сам ще молодий — якихось там сорок літ. А його шанують у Сугаках і люблять, і дід Скрипник любив Тодора, як сина, а може, й сильніше. Любив і печалився: "Ой Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як дає талан, то може щастя забрати. Не приведи..."

Тодорів син, вісімнадцятирічний Никодим, узяв собі за жону Скрипникову правнуку Устю.

Позавчора було весілля.

Позавчора й дід Савка проставився.

Ідуть чорні воли, сльози їхні падають в кам'янисту дорогу. Риплять нові сани, важко везти їм у такий погожий і теплий день діда Савку на цвинтар. Попереду вистрибує Дода і виграває-виграває щось дурноверхе, як він сам, а ззаду зітхають люди. І нічого не говорять, бо стурбувала їх усіх смерть діда. На весіллі смерть — щось недобре вістувати має.

А було ж так.

Як молоді повернулися з церкви, та як почалося весілля з вином, брагою й оковитою, з піснями й танцями, та як уже всі кращі слова було сказано і пісні величальні переспівано, — саме тоді й підвівся з-за столу старий-престарий Савка Скрипник. Він був уже п'яненький, але на ногах тримався міцно, його майже столітні очі блищали весело, молодо і трохи по-бісівськи. Він тримав у лівій свою почорнілу скрипочку, а смичком легенько постукував Тодора по голові. Слухай, мовляв, я, дід Савка, щось сказати зараз маю.

— Дорогі мої Устенько й Никодиме. Хотілося б мені щось таке вам побажати... доброго побажати. Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це ж уже бажали вам. Багатства побажати? Так не воно всьому є голова. Здоров'я? Так ви його, слава богу, маєте, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити. Дітей? Це не від того, хто бажає, а від бога й природи. А я хочу подарувати таке, що його ніби й немає, а воно є; а без нього життя було б невеселе, і сумне, і нелюдське.

Дід усміхнувся у лівий сивий-сивенький вус (правий ще був чорний, як скрипка), подивився на Устю й Никодима, на всіх, хто був навколо, і сказав:

— Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дітей ваших дійшла.

Він змахнув смичком — полилася, закружляла по світлиці пісня. Всі її знали й любили, тільки на весіллях не співали, бо сумна:

Ой, як я умру в тім чужім краю,

Дам собі зробити зо злота труну.

Гей, гей, зо злота труну...

Скрипка грала-вигравала, наче то її саму заміж оддавали, та так же голосно тнула, що могло здатися, буцім грають тут не одна, а цілих п'ять. Дідові патли маяли на всі боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися, як опустили голови:

Зо злота труну, сріберне віко,

Аби мні було на серці легко.

Гей, гей, на серці легко...

— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й тут же перекинувся на гопак.

— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно озвався дід Меркурко, що був за Савку молоді ший усього на п'ять чи сім літ.

І почалося! Підстрибувало полум'я в каганцях і свічах, а все весілля вигупувало каблуками по землі, і вона аж стогнала, мало не репала.

— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоби діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?

Усі мовчали.

— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. їх було всього двадцять, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!

Всі мовчали. І вдруге ніхто не вийшов у коло.

— Ех-ех-ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було! Нема... Нема... Хіба що тільки на Запоріжжі...

— Є, діду! — почулося ззаду.

— А що там за вишкварок озвався? — озирнувся дід Савка. — Чи не ти часом? — запитав він хлоп'яка років чотирнадцяти, що стояв позад нього.

— Я!

Це був правнук дідів, Петро, Устин брат.

— Так ти ж малий!

— Грайте, діду!

— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку.

— А я до ранку танцюватиму!

— Оце по-нашому, по-козацькому, матері твоїй ковінька! Ну, тепер держися!

І знову заскакала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з цього змагання.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: