Яром-долиною...

Тельнюк Станіслав

КНИГА ПЕРША

Блискавки перед грозою

ЧАСТИНА ПЕРША

І тонула галера із днищем порубаним.

І сміялися хлопці сльозами солодкими,

Бо пірвали кайдани і в хвилі покидали.

І тонула галера із днищем порубаним.

І сміялися хлопці… А сонце на заході

Все тонуло, тонуло у морі червоному…

Тільки чайка тривожна кричала і плакала.

Та сміялися хлопці сльозами солодкими…

Та ще сивіли десь небеса над Вкраїною…

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, з якого допитливий чительник довідається про одну вельми важливу і таємну річ, а також познайомиться з деякими обставинами минулих та майбутніх подій

Вісник Григорій Гладкий сидів перед дяком Приказу закордонних справ Афанасієм Мірязьєвим і дивився, як той записує його слова. У слюдяне віконце лилося сліпувате світло; скрипіло, мов немазаний віз, гусяче перо, розбризкуючи в усі боки чорнильні плями. Афанасій Мірязьєв ледь носом не тикався в папір, щоб роздивитися написане ним же…

— Може б, свічку чи каганчик запалити? — запитав, співчуваючи дяковим стражданням, Гладкий.

— Так день же! — показав на вікно Мірязьєв. — Та й свічки зело дорого коштують.

— Ну, хоча б лучину!..

— Нічого, — одвітствував дяк Афанасій, — і так очі не повилазять. Кажи далі…

За вікном гомоніла Москва. Лунали голоси — то сердиті, то веселі, а то й спокійні. Москва, величезне село, не могла жити тихо, сумирно, безкрично, безгаласно. І це навіть під вікнами Приказу закордонних справ, куди не кожному з простих смертних дозволялося не те що заходити, а й близько підходити. Стрільці з бердишами стояли при кожних дверях, а були іце й такі, що пильнували за вікнами. Усе ж може бути! Ану, як якийсь там духовний нащадок Гришки Отреп’єва захоче витягти звідси якусь таємницю про польські чи свейські діла, про султанські чи габсбурзькі заміри, про гішпанські чи ангелянські інтриги на користь чи супроти Російської держави! Витягне такий Гришка—вор державну таємницю та й почне колотити, що він, мовляв, істинний руський государ, а не найясніший Михайло Романов, обраний і помазаний недавно, лиш кільканадцять літ тому, на царство! Ого—го, скільки було таких, що кінчили вік свій на пласі й на колесі, ого—го, скільки таких вештається іще по світу!.. Гомоніла за вікнами Москва, славна столиця славного царства, яке пережило, нарешті, оте грозове лихоліття, що його називано в Росії Смутним врем’ям, оте лихоліття, коли, здавалося вже, Росії, Московщині — кінець! Та ні, слава Богові, не дійшло до кінця! Знов поволі підіймається Московська держава на ноги, знов до неї тягнуться невидимі й видимі ниті з усіх кінців світу…

— Слухайте, — мовив Григорій Гладкий. — Митрополит Йов Борецький казав мені і просив передати великому государеві Михайлові, що в Каневі гетьман Дорошенко зібрав козацьку раду і там усе порішили. А порішили таке: на свейського круля не йти. Якщо круль Сигізмунд Ваза хоче воювати, то нехай воює, а їм, козакам, і без війни, мовляв, сутужно. Польський—бо круль та панове сенатори відібрали їм способи прожитку, забороняють на море йти, гроші за службу платять нікчемні, а крім того, надто малий реєстр козаків став. Не хочуть козаки йти на шведів, а, Україну лишати туркам і татарам на поталу…

Дивіться також

— "… на поталу", — записав Афанасій Мірязьєв останні слова. Підвів очі на Григорія Гладкого. Вісник з Києва був довгий і худющий, як драбина, вигляд його зовсім не відповідав прізвищу, але, може, так воно й краще — людям, що знаються на світових таємницях, треба взагалі мати прізвища, які не одкривають, а затуляють їхнє єство. — І оце — все?

— Кажу далі… А не хоче Михайло Дорошенко з козаками йти з України тому, що гетьман отримав із Царгорода таємну вість, дуже тривожну для православного люду на Україні і в Росії і взагалі для християнського світу. У Царгороді надумали воювати з Персією, але сил своїх для війни їм уже не стачає. Великий візир Устреб—паша надумав змусити до участі в цій війні кримського хана Магомета. Магомет—Герай воювати не хоче: далеко від кримської землі — се раз; під турецькими знаменами — се два; як би там війна не скінчилася, а Крим ще далі вгрузне у османські пута, а хан і його брат Шагін—Герай сього не хочуть.

"Теж інтересно ще й вельми важливо для государя", — подумав Мірязьєв, але вголос нічого не сказав, бо знав, що до головної новини Григорій Гладкий усе ще не дійшов. Зрештою, про те, що Стамбул мав намір втягти Бахчисарай у війну проти Персії, дяк Афанасій Мірязьєв знав і з інших донесень, які сходилися в цю темну, вологу кімнату.

— Далі, — вголос промовив дяк, уважно роздивляючись перо, яке занадто дряпало і розкидало по паперу клякси.

— Кажу далі… Кримці придумали, як відкараскатися від перської війни. На таємну нараду до Царгорода приїхав сам Магомет—Герай і виступив перед диваном Баба—Алі, — мовляв, Кримському ханству треба боронитися від невірних, треба будувати разом з турками фортеці…

— Де? — підняв голову Мірязьєв, укотре продеренчавши своїм кульгавим пером на папері.

— На Україні. На нижнім Дніпрі дві фортеці — одна проти одної. Там ще Сулейман Пишний намагався дещо побудувати, та так і не закінчив… А ще — на кордонах Брацлавщини, на Чичаклії та на Бузі.

— Навіщо це Магомету й Шагіну? Вони ж з козаками, здається, в дружбі? — ніби байдуже спитав дяк.

— Тут багато може бути причин. По—перше, добра батура, як кажуть на Україні, не завадить нікому. По—друге, будуватимуть усі батури не татари, а турки. Татари тільки допомагатимуть. Намісник Кафи обіцявся, як казав Магомет, прислати людей для земляних робіт. А то все буде на плечах воєвод Мунтянського і Молдавського, а основна вага впаде на стамбульців.

— Хитруни, — похитав головою дяк Афанасій; знову перевірив своє неслухняне перо, поклав його на стіл і вшпилився малими гострими оченятами борсука в Григорія Гладкого. — Хитруни…

Ясно було обом: Магомет і Шагін, нав’язавши Стамбулові будівництво нових фортець на прикордонні польської корони, відмовилися від участі в перській війні… Але ж Стамбул?! Невже там сидять такі йолопи, як за часів Мустафи—недоумка? Ну, Амурат — нинішній султан — ще дитина, але ж правлять державою розумні люди! Невже великий візир та його диван не розуміють, що, починаючи будувати фортеці в північному Причорномор’ї, вони підривають мирний договір з поляками?.. Ха! Але ж Польщі ніколи буде звертати увагу на підступи Османської імперії на південних рубежах, бо Річ Посполита загрузла у своїх прибалтійських інтригах — та й, здається, так угрузла у своїх стосунках зі шведами, що в Москві вже кажуть: "Ляський віз застряв у свейському багні".

— Оце, мабуть, і є те найголовніше, що ти мені мав сказати? — запитав Мірязьєв у Гладкого.

— Найголовніше — те, що сказав митрополит Йов, — відповів Гладкий. — В тому, що вирішили козаки в Каневі, є й думка Йова. А точніше: те, що подумав Йов, сказали козаки…

— Ми зараз на свейську землю йти не збираємося. Іван Васильович Грозний уже йшов. У нас нині сили нема.

— Якби митрополит Йов думав про таке, то він би й козаків на те спрямував. Але ж він знає, що у вас сили немає, і тому козаки підуть в іншому напрямку… Вони мають за що стояти й у себе…

— Еге ж, еге ж… — меланхолійно підтвердив дяк, напружено думаючи над іншим: хто той агент Йова Борецького, що сидить на засіданнях дивану Османської імперії й передає на Україну найтаємніші дані?! Адже поки що жодному агентові Москви та й інших держав не вдалося проникнути на засідання дивану! Але якщо цей чоловік буває присутнім там, то він може якесь і своє слово вкинути — і тим подіяти на політику Османської імперії? Адже знайшов він, певне, якісь найпереконливіші слова, якими зачарував і весь диван, і великого візира Устреба, — і ті, замість збирати всі сили в один кулак і йти на Персію, вирішили віддати половину своїх сил на будування фортець під носом у козаків!

— Та так же ж… — погодився й Гладкий, споглядаючи за дяком Афанасієм.

Якби дяк Мірязьєв і запитав у Гладкого, хто той агент Йова в турецькому дивані, то Григорій нічого не зміг би відповісти, бо не знав. Навіть Йов Борецький не знав і гетьман Дорошенко не відав…

Був тільки один втаємничений чоловік. Це — Петро Скрипник. Але ж про те, що відомо йому, не знає й не відає навіть його дружина пані Марія — ота характерниця й майже відьма, що вміє людські думи прочитувати на відстані! Уміє, а, бач, те, що має її чоловік, теж не вгадає…

Та, власне, Гладкий знав Скрипника, але про те, що цей чоловік причетний до стамбульських таємниць, він не міг і подумати.

Гладкий не сказав Мірязьєву й про те, що в Стамбулі готують шістдесят великих і чотириста менших галер, аби перевозити робітників та будівельні машини для спорудження фортець. І що весь цей флот рушить на північ навесні, як тільки потепліє, щоб потім же ж, не зупиняючись, піти ріками на північ. Не сказав він і того, що всі ці галери будуть супроводжувати військові судна, щоб не дати козакам зірвати таку важливу справу. Не сказав Гладкий і про те, що ведуться роботи на Дунаї — там теж будуються нові галери, набираються робітники для допомоги там, що прибудуть зі Стамбула. В Молдавії та Мунтенії мають намір зігнати десятки сіл і перегнати на Україну для земляних робіт…

Була зима, за вікнами рипів сніг, уже йшов четвертий місяць нового, 7135 року від сотворіння світу.[1]

Гладкий іще не знав, що саме в той день, коли зін вів розмову з Мірязьєвим, диван Османської імперії обговорив усі деталі будівництва фортець, що мало розпочатися через три місяці. Диван вирішив надіслати ханові й калзі на знак султанської ласки дорогі каптани й шаблі. Про останнє пронюхали французькі та венеціанські вивідачі — їхні агенти були серед обслуги, яка працювала при султанських коморах. Голландський агент довідався від своїх людей у топ—хані, що виготовляється велика кількість фортечних гармат, але він не пов’язав це з будівництвом галер. Він думав, що турки мають намір, розгромивши Персію, набудувати фортець там — і ото ж для того й оті, мовляв, гармати!..

Мірязьєв знову заскрипів своїм пером, знову розбризкалілся у всі боки маленькі й великі чорнильні крапки і крапельки. Він дописав під своїм донесенням звичні йому слова, що учинено цей папір одинадцятого січня такого—то року в присутності вісника Григорія Гладкого, який за свої слова поручився цілуванням хреста…

Того ж таки дня в Переяславі відбувалася "повна рада".

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: