Так ласкаво:
– Чи важко без жінки? Коли вона приїде? Я тобі ось книжечку приніс – "Релігія – опіум". Прочитай неодмінно…
Наступного ранку вибрав момент, коли дітлахи вибігли на вулицю. Сів на підлогу, ногу за шию – не йде. В дитинстві це мені вдавалось одразу. Значить, і тепер піде. Тільки треба напружитись.
Ривок. У сідниці щось хруснуло. Мене зігнуло в дві погибелі. Але заклав. Тепер основне не зупинятися на півдорозі, закласти другу.
Вхопився за ступню. Ривок. В очах потемніло, але заклав.
Тепер мене носом притиснуло до підлоги. Чую, що не витримаю. А ноги скинути з шиї не можу…
Вбігає до хати найменшенький.
– Клич Василька, – благаю найменшенького.
– Со?
– Василька клич!
– Со?
Вбіг до хати середульший. Глянув на мене. Сів на підлогу.
Ноги за шию, бриць-бриць – і сидить.
– Ти, – стогну, – чого? Ану, встань зараз же!
– Ага, а ти сидиш…
– Встань, карбованця дам… Поклич Василька.
Вбігає найстаршенький з цілим виводком сусідських.
– Васильку, – прошу, – ти, Семенку (це сусідський). Ану легенько беріть за оту ногу – й до себе.
Взяли.
– Куди, іроди! Не в той бік! – заревів я, бо в очах аж вогнем блиснуло. – Біжи, Васильку, поклич дядька Данила. Він, здається, вдома сьогодні.
Вибіг Василько на поріг.
– Дядьку Даниле! Дядьку Даниле! Ходіть сюди, бо наші тато замоталися в ногах!..
Прийшов Данило. Аж присвиснув:
– Може, на тебе шафа впала?
– Не питай, – молю, – допоможи.
– Не можна, – каже Данило глибокодумно. – Не можна по-кустарному. Треба по-вченому. До лікаря треба. Стривай, я зараз…
За кілька хвилин прибіг Данило, взяв мене на руки, виніс на подвір’я й посадив у вистелену сіном тачку.
– Поїхали, – каже.
Везе мене вулицею. Юрба дітлахів вистрибує навколо тачки, галасує. Люди стоять у воротах і співчутливо кивають головами. Василько на їхні запитання авторитетно пояснює, що "тато замоталися в ногах".
У поліклініці мене розмотали. Правда, підвестися одразу я не міг. Щось там порозтягувалося.
А лікар сказав:
– Щастя, дядьку, що ви опановували тільки хатха-йогу, себто першу сходинку. А то б вас і сам Бог не розмотав.
Еліксир молодості
Приходжу до своїх ровесників. Сімдесятилітніх хлопців і дівчат. А вони заздрісно:
– Щось ти, Ільку, все молодієш. Он Варвара з тобою до школи ходила, а поглянь на неї. Зігнулася в дві погибелі. Ти ж – ніби огірочок свіженький.
– Еліксир молодості, – кажу. – У мене є онук. Чотири роки. Як ртуть. Всі на роботу йдуть. Мене з ним вдома залишають. Для прикладу хоча б учорашній день. Тільки схопилося з ліжечка, вже кричить:
– Діду! Ставай на руки і на ноги! Будеш кінь…
Я навкарачки. Він дав мені у зуби ремінець від штанів, виліз мені на спину, шльопнув кописткою по тому місцю, де має бути хвіст:
– Вйо-о-о, коню! Брикай! Брикай! Підкидай ногами! Фицай, іржи!
Добрикався я до того, що на підлозі простягнувся. А він:
– Діду, ти вже здох?
– Здох, – кажу.
– Тоді давай будемо лупити з тебе шкіру…
Скинув з мене сорочку. Почав відтягувати шкіру. Такий масаж зробив, що досі вся спина горить. Добре, що я ницьма лежав.
Набридло йому це заняття. Каже:
– Давай в перукарню гратися.
Посадив мене на свій дитячий стільчик. Окутав рушником навколо шиї. Почав за бороду і за вуса смикати. Стриже, значить. У мене з очей вже сльози течуть, а він:
– Не плач. Ти ж мужчина. Герой…
Не встиг я витерти заплакані очі, він бовсьнув мені на голову чашку холодної води:
– Освіжимо трохи…
Поки я рушником витирав голову, він встиг притягти і включити пилосос:
– Завивку будемо робити….
Тоді надів мені на голову каструлю:
– Висушити треба…
Але раптом йому стрільнула інша думка:
– Діду, давай будемо робити весілля. Ти – барабан…
І затарабанив ложками по каструлі на моїй голові.
– Грай! Грай! – кричить. – Отак губами грай: "Ту-ру-ру-ру! Ту-ру-ру-ру". Ніби труба…
Сиджу. Турурукаю. Він тарабанить ложками по каструлі. І наспівує:
Тиша навкруги,
Сплять гаї й луги…
– Яка там, дитино, тиша, – говорю. – Вліз би ти під оцю каструлю…
– Діду, не говори! Грай!..
Після цього вигукнув:
– Діду, цирк! Давай будемо робити цирк. Ставай на руки, підніми догори ноги і ходи…
Видно, йому не дуже сподобався мій номер. Бо як я тільки гепнувся на підлогу, переробив мене на лунохода. Прив’язав мені до ноги шнур від пилососа, клацає вмикачем і командує:
– Старт! Лізь на софу і джуми, як машина. Отак: джу-у-у…
Я джумлю. Рачки лізу на софу, тоді на стіл.
Він кричить:
– На шафу! Діду, лізь на шафу! І джуми голосніше!
На шафу я зопалу видряпався. Але джуміти перестав.
Бо бачу, що злізти мені буде набагато важче.
– Що ти бачиш, діду? – питає онук знизу.
– Кратери. Давай, – кажу, – стели біля шафи ковдру. Тоді перину. Тоді подушки. Спробуємо зробити м’яку посадку…
На щастя, прийшла на обід невістка. Від здивування рот розкрила:
– А ви чого на шафу залізли?
– Я не на шафі, – кажу. – Я на Місяці. У космос мене запускав. Підтягуй стола. Будемо якось приземлятися…
Отаке-о. А ви заздрите, що я моложавий. Варварою дорікаєте. Та якби Варварі таке ось випробування, вона ще на танці бігала б…
Не схвалив
Після того, як поета Цвіркуненка на зборах нашого літоб’єднання звинуватили, що він відірвався від свого трудового колективу, я задумався. Зі мною так не повинно статися.
Першу свою гумореску, написану після критики на адресу Цвіркуненка, я вирішив прочитати двірникові.
– Ви мені даруйте, – кажу, – що турбую. Але хотів би почути вашу думку.
Двірник терпляче вислухав. Тоді сказав:
– Скарга хороша. Написано грамотно. Без лайки…
Наступного разу я вирішив запросити двірника до себе.
Поставив пляшку.
Я читаю. Він чаркує й слухає.
Коли я закінчив, він стукнув кулаком по столу й сказав:
– Їй-богу, ви пишете, як прокурор!
Пізніше він завітав сам. І ще з порога:
– Ну, на кого написав нову скаргу?
Я, наповнюючи чарки, довго й терпляче пояснював йому, що пишу не скарги, а гуморески. Фантазія, мовляв. Отак у голову лізе, а ти пишеш. А йому, мовляв, читаю для того, щоб не відриватись від народу.
Прощаючись, він заспокоїв мене:
– Ви не переживайте. Це по молодості. Ці художества пройдуть. Із моїм племінником гірше було. Буянив. Шість місяців просидів. А це юринда… Це пройде…
Якось мені вдалося переконати його, що я чиню добре діло. Й показав йому газету, де було видрукувано мою гумореску.
– І скільки за таку статейку дають? – спитав він.
Я пояснив двірникові, що для мене не важить, скільки дають, а важить, що друкують…
Цінитель мого художнього слова сміливіше налив собі ще чарку. І, закусивши цибулиною, порадував мене:
– Коли тобі треба буде щось допомогти, то ти не соромся, звертайся… Можу підсобити фактами…
Він приходив щовечора. Ще з порога владно вимагав:
– Ану, давай будемо читати твої фантазії!..
Потім став навідувати мене ще й ранками.
Я витратив усі свої заощадження. Зате радів, що ніхто мені не зможе закинути того, що закинули Цвіркуненку. Ніхто мені не скаже, що я відірвався від мас.
Одного ранку, коли двірник прийшов приймати черговий літературний опус, у мене на столі пляшки не було.
Він зовсім не слухав, що я йому читав. Нервував, тарабанив пальцями по столу. А виходячи, сказав:
– Щось не в той бік ви повернули. Досі у вас було все правильно. А тепер – не в той бік…
Тоді я вирішив на кілька днів утекти з дому. Ночував у знайомих. За той час у газеті було видрукувано мою нову гумореску. Я завітав у редакцію, щоб подякувати за увагу. Та завідуючий відділом простягнув мені листа:
– Ось прочитайте. Відгук на вашу гумореску.
На клаптику з учнівського зошита було виведено: "Пєсатель Бабочка відірвався від мас. Його писательства народ не схвалив!!!"
Штурм Піка Надії
Найкращий відпочинок – альпінізм. У цьому нарешті мене переконав плакат, що три роки висів на фасаді нашого будинку. В себе на заводі я організував команду відчайдухів, і ми сказали: "Не йде гора до Магомета, то ми підемо до гори".
Великих гір поблизу не було. Проте на Україні, мабуть, нема району, де б не було якщо не скелі Кохання, то бодай каменя Кохання.
Стримить така скеля і в нас. Посеред річки Ікавки. Чималенька. Близько п’ятдесяти метрів. Така крута, що чорт голову зламає. Назвали ми цю скелю умовно піком Надії. Попросили одного рибалку, щоб нас перевіз до її підніжжя, й задумалися: "З чого починати?"
– Мабуть, із пляшки, – сказав начальник цеху Соломаха. – До вечора далеко. Гора ж невисока, подолаємо!
– Ні, – заперечив я. – Давайте спочатку складемо план, візьмемо зобов’язання.
– Так, то й так. Ти профорг, тобі видніше, – згодилися всі.
– В кого які пропозиції? – спитав я. – Може, хтось хоче виступити з якоюсь ініціативою?
– Я, – сказав слюсар Дирунець. – Я закликаю всіх узяти пік у скорочені строки і беру на себе конкретне зобов’язання на п’ятнадцять метрів понад план…
Ініціативу Дирунця було схвалено одноголосно. Й ми дружно приступили до питання, поставленого на порядок дня начальником цеху Соломахою.
Випили. Закусили. Роздягнулися… Благодать! Сонечко світить. Водичка – як сльоза.
Заспівали "Червону руту". Розповіли масу анекдотів.
Задрімали.
І раптом дрімоту порушив голос начальника цеху:
– Хлопці! Полундра! Горить план! Уже сонце заходить…
Зодягнули швидко на себе альпіністське спорядження. Об’єдналися вірьовкою. І вгору.
Я поліз першим. Видерся на найближчий виступ.
– Давай! – кричу. – За мною! – І почав дертись вище.
Вже проліз майже половину гори. Відчуваю, хтось мене донизу тягне. Оглядаюсь – начальник цеху Соломаха висить і ніби підошви об скелю точить.
– Вбивай гак! – кричу йому.
– Вбивав уже. Не лізе. Отой чорт, – кивнув униз на слюсаря, – виготовив гаки з низькопробної сталі.
Щойно Соломаха зачепився за кам’яний виступ, щойно я проліз трохи догори, як ізнизу, де замикаючим був постачальник Козюля, долетіло:
– Що ж ти, ідіоте, не тягнеш! У мене вже руки терпнуть.
Оглянувся я вниз. Слюсар Дирунець вперся ногами в кам’яний виступ і пускає димові кільця.
– Ти що, збожеволів? – ревнув я. – У такі хвилини перекур!
У цю мить моя нога ковзнулася по каменю. В останню мить я зачепився льодорубом за виступ. Хочу дотягнутися ногою до найближчої сходинки – й очі поп’ялись на лоба: сокирище вже на сантиметр вилізло з льодоруба.
– Соломаха, – благально зойкнув я. – Підстраховуй.
На щастя, намацав ногою якусь зачіпку.