Штани з Гондурасу (збірка)

Дудар Євген

ГУМОРЕСКИ, ФЕЙЛЕТОНИ, УСМІШКИ

Давайте чесно

Давайте чесно. Дурні у нас є? Свої. Рідні. Доморощені.

А брехуни?

А злодюги?

А братопродавці?

То чого ж ми з вами такі делікатні?

Чому злодія несміливо називаємо несуном?

Брехуна – обіцяльником?

Ледацюгу – інертним?

Братопродавця – інтернаціоналістом?

А дурня навіть не знаємо, як назвати. Боїмося образити. Ущемити його амбіції. Наче він у нас в золотому фонді рахується. Ніби занесений у Червону книгу. Чи, як пам’ятник старовини, охороняється законом.

Коли вже й котимо його донизу, то так обережно, як порцелянову вазу. Щоб, не дай Боже, щось собі не пошкодив.

Зі щабля на щабель. Зі сходинки на сходинку. Щоб і зарплата у нього не менша була, ніж на попередній. І блага з поблажками. Ще й на обрії якась надія жевріла…

А може, принципово? Правду? Гостру. Гірку.

Запакувати. Написати: "Дурень! Не кантувати!" І опустити. Одразу ж на той щабель, що він заслужив. І дати йому тільки те, що він зробив.

Різко?

Зате чесно. І справедливо.

Дехто вважає, що гласність – це голосно викрикувати гасла.

Гласність – це правда. Така, яка вона є. Не підфарбована рум’янами і не забруднена дьогтем.

Тож давайте без дьогтю і без рум’ян. Давайте чесно і правдиво.

Речі називати своїми іменами!

Мене висадили десантом. На одному підприємстві. Ще тоді, коли модно було висаджувати. Показали на керівне крісло. Сказали:

– Оце ваш плацдарм.

Я окопався. Організував оборону. Забезпечив тили. Замаскувався. Налагодив розвідку. Подбав про постачання.

І почав… Воювати.

Перш за все придивився до співробітників. Чи нема диверсанта у власній хаті? Хто б міг під мене підкопуватися?

Дурень страшний, коли він надто ініціативний. Розумний – коли скритий. Кого треба у першу чергу позбутися?

Дурного.

Викликав до себе Сатанівського.

– Молодим усюди в нас дорога! Ви – молодий, енергійний, розумний. Поїдете вчитися… Нам потрібні високоосвічені кадри…

Розумного позбутися важче.

Його треба кудись висунути. Але засунути так, щоб він тебе не дістав ні рукою, ні зубом, ні навіть оком. Бо око не бачить, то зуби не сверблять.

Висунув. Берегулю. Аж в Ямало-ненецький адміністративний округ.

Вже можна було б трохи передихнути. А тут Горобець. З ініціативою.

– Давайте впровадимо нові методи…

Нові методи – нові клопоти. І звідкіля ти, Горобче, знаєш, як їх сприймуть там? Ти цвірінькнув – і в кущі. А питати будуть з мене.

Викликав заступника.

– Звідки у нас цей Горобець?

– Місцевий.

– Пригасіть його ентузіазм. А то можемо погоріти всі…

Пригасили.

Тепер Горобець працює, як мокре горить. А з нього беруть приклад інші.

Звісно, яка праця, така й цяця.

З неба вже давно ніщо їстівне не падає. А там спитають: "Чому за столом густо, а в коморі пусто?"

Отже… Потрібний спеціаліст-ілюзіоніст.

Згадав про Гапончика. З яким працював на попередньому підприємстві. Спеціаліст вищого класу. По створенню прогресивних шумів, імітації досягнень, ілюзії успіхів, жонглюванню цифрами, маніпулюванню словами…

Перетягнув.

– Постарайся створити… І щоб комар носа не підточив…

Гапончик старався.

Доверху летіли звіти. Донизу спливали накази.

Викликали туди. Приїжджали сюди.

І жодної задирки.

Все кругло і все гладко. Як більярдна куля. А в центрі цієї кулі – я. У своєму керівному кріслі.

І рухаюся за принципом більярдної кулі.

Торкнули києм –. кочуся. Не зачепили – стою.

Забили в лузу – у лузі. Виставили під борт – під бортом.

І тільки трепет внутрішній, щоб, не дай Боже, хтось сильніше не бабахнув. Щоб не опинитися за бортом…

І ще один трепет… Раз у мене ціляться – значить, роблять на мене ставку. Раз роблять ставку – значить, я у виграшній позиції. Виграю – відзначать. Відзначать – ще кудись призначать. Від загальної суєти відгородять. Чимось нагородять… А нагорода як і біда: одна йде, другу веде. І тоді ти вже, як черепаха, неприступний. Вкритий панциром… Почув щось смачне – голову висунув. Почув щось страшне – голову заховав. Вже мене так просто не візьмеш…

А візьмеш – будь-куди не поставиш. Бо я в центрі кулі. А куля кругла. Покотиться. І не зупиниться, поки не знайде вигідну ямку.

Я – наче отой неопізнаний літаючий об’єкт. Ніхто мене не бачить, а всі кажуть, що є. І вірять у щось незвичайне. І думають, що я маю фантастичну силу. Чарівну дію. Унікальну подобу… Незаміниму енергію… Вірять, бо не розглянуть. Я – в центрі оболонки. Непросвітньої. Звуконепроникної. Непробивної.

Розглянули. Як? Сам не второпаю.

– Де ви знаходитеся? – питають.

– Як де? Там, де мене висадили і посадили… На плацдармі…

– А плацдарм де?

– На трудовому фронті…

– У тому-то й біда, що фронт вже далеко попереду. А ви все ще воюєте… Проти кого? І за що?

Дрова рубають – тріски летять…

Так. Я батько Петі Мармишкіна. З восьмого "б". Вже "а"? А-а-а. Реформа… Реорганізація…

Не встигає? А коли ж йому встигати? За два роки – три реформи. То підручники міняють. Ніби за два роки амеба перетворилася на інфузорію, а крокодил на скорпіона. Чи у парнокопитних з’явилися зябра, а в земноводних – роги. То вчителів перетасовують. То правила міняють… Мій Петя що – Ломоносов? У нього що – суперголова? Чи три голови? Як у Змія-Горинича. Одна вчить, друга спить, третя жує вареника…

Ах, двійка з фізкультури! На турніку не може підтягнутися? Через козла не перестрибнув?

Він через поріг переступити не може. У нього ноги позросталися. О восьмій годині ранку до школи вчовгує, о вісімнадцятій – вичовгує. Реформа. Всі хочуть його охопити. Про всяк випадок. Може, комісія якась… Щоб не прискіпались…

Математикові урока мало. Бо "математика зараз не та, що вчора була". Фізикові урока мало, бо "фізика – наука віку". Хімічці урока мало, бо відкрили новий елемент і закрили два старих. Філологові урока мало, бо з’явилися нові літературні імена. І нові помилки у старих. Історикові урока мало, бо історія на місці не стоїть. А Петі доби мало. Він сидить на уроці, слухає про хребетних і безхребетних, а власний хребет у нього – як гумовий шланг. Перед очима в нього то жовті кола, то подушка.

І він, нащадок цілого покоління атеїстів, тяжко зітхає: "Господи! Дай дотягти до канікул!.. Або хоч до вечора…"

До речі, Петі п’ять років втовкмачували, що він від мавпи. Тепер переконують, що він з космічної мамалиги. А про батька і матір ніхто й не згадає. І не питає, як він батькам допомагає.

Петі кажуть, що він господар планети. Вчать берегти її. А таку планету, як людське серце, забувають.

Петі нагадують, що він член суспільства. Вчать його виголошувати промови. Чужі думки з газет списувати і свої ними висловлювати. А про те, що він член сім’ї, ніхто й не заїкнеться. Хіба тоді, як школі потрібні цвяхи, фарба або цемент. Тоді кажуть:

– Петю, у тебе є тато! Виконроб на будівництві…

Мовляв, дави на предка. І вчися. Тут урвати, там долатати. Може, сам колись виконробом станеш. Або директором школи… Або хоч класним керівником…

Питаєте, як я удома його виховую?

Бачите, на домашньому небосхилі Петя з’являється, як планета Меркурій. Після заходу сонця. А я – як комета Галея. Раз у певний період. І коли ми стикаємося орбітами, у нас вибух. Петя вважає, що я йому приділяю мало уваги. Я вважаю, що він проявляє мало поваги.

Крім того, у мене вдома є ще диверсант. Телевізор. Петя більше до нього тягнеться, ніж до рідного батька… Тепер багато до телевізора тягнеться. Закон фізики – пусте до пустого…

Правда, тоді, як Петя в школі, по телевізору передають фізику, хімію, географію, астрономію… Цю передачу дивиться бабуся. Вона вже тричі стала переможницею всесоюзного телеконкурсу "Юний хімік", "Юний географ", "Юний астроном"… І тричі помолоділа… Зі своїми ровесницями організували заочний клуб юних пенсіонерів-телелюбителів.

Чи художню літературу читає Петя?

Читає. Три сторінки за чотири місяці. Іллюша Обломов порівняно з моїм Петьком – титан праці. Правда, треба бути справедливим. В Іллюші. Обломова не було магнітофона, радіо, кіно, дискотеки… Ну, і цього проклятого телевізора… І стількох вчителів… І стількох реформ…

Що кажете? Дрова рубають – тріски летять? Ну, бачите, для вас мій Петько – лише тріска. А для мене – таки дитина… І мені хотілося б, щоб він, окрім того, що буде освіченим, ще й був здоровим… І час від часу впізнавав хоча б матір і батька…

"Інтелігенти"

Інтелігенція є. Інтелігентів нема. Всі разом ніби й культурні. Кожен зокрема… Як анархіст… Ну, може, не кожен. То через одного. Через два…

Професор он. Щоранку бульдога пасе у сквері. Культуру первісних людей вивчає. По печерах лазить. А сам – гірше троглодита. Мат-перемат. Собака червоніє, коли він говорить. Скавучить і ховається. В кущі. Лапами вуха затуляє.

Так цей інтелігент якось говорить:

– Знаєте, первісні люди користувалися двадцятьма словами.

– А ви, – кажу, – користуєтеся трьома.

Образився. Два дні мовчав. На третій як прорвало. Будинки трусилися. Листя з дерев сипалося. Собака кудись забіг, досі знайти не можуть…

Чи конструктор. Біля бочки з пивом.

Щодня:

– Конструюємо, конструюємо…

Що вони там конструюють? Може, чарку? Бо приходять вже ніби після випробування.

Скаржиться:

– У голові ледве тліє… Треба розрядки…

І заливає. Те, що тліє. Відром пива.

Сів біля бочки. Співає. Сумно-пресумно:

Маю жінку, маю діток,

Але їх не бачу…

Приїхала "розрядка". З двома міліціонерами.

– Хіба такими залитими очима, – кажуть, – можна когось побачити!..

Під руку його. І в машину.

Почалося. Лаяв матір диктатора Трухільйо. Тоді почав крити Піночета, Чан-Кай-Ші.

Хтось зауважив:

– Думає, як буде матюкати імперіалістів, то його у витверезник не заберуть…

Забрали…

Хтось скаже: "Кого ти хотів побачити біля бочки з пивом? Головного диригента міланської опери? Чи директора Лувра? Придивляйся до людей у тролейбусах, у метро, на вулиці. Йди до театру…"

Придивляюся. Один інтелігент зачитався газетою. Щоб місце дамі не уступити. Інша інтелігентка плюється на весь тролейбус. Гарбузовим насінням. Все на ній імпортне. На кожній частині тіла фірма. Тільки на шкаралупках з насіння нема. І вона його потайки викидає. Під сидіння…

Театр. Храм мистецтва. Придивіться до публіки. До її одягу. Як на базарі. Хто в чому звідкись вискочив, в тому ускочив до театру. І відразу ремигає. Наче його з хліва випустили. Ніби він цілий тиждень нічого не їв.

На сцені – Марія Стюарт.

1 2 3 4 5 6 7