Крокви над табором

Багряний Іван

Крокви над табором

"Ой, видно село,

Широке село

Під горою"

1

Колись воно звалося Старою Іванівкою… Іменно "колись звалося" і "Старою Іванівкою". Тепер же від тої Старої Іванівки (до речі, великої) залишилося тільки шість дворів, шість двориків.

Спритний читач відразу подумає, що тут не інакше, як сталася катастрофа, ще й велика катастрофа, коли отаке, віками нерушиме село і отак ніби крізь землю провалилося. А хіба не катастрофа?

Сто літ була Іванівка – і немає Іванівки. І це тої самої Іванівки, що я її колись знав і що в нім було біля трьохсот дворів.

— Збереглася тільки назва, як анахронізм, і то тільки через те, що людям не до тонкощів. Що ніколи намочити ганчірку і стерти ту назву з вивіски сільради. Та й сільрада теж доживає свого віку, бо смішно буде їй урядувати над шістьма двориками. Її сокротять.

— Ось подивитесь, — посміхається Гриша.

Гриша, це мій випадковий подорожній – тракторист з МТС . Ішов він своєю дорогою, а я своєю і за містом на полотні новозбудованої залізниці наші шляхи збіглися. А тому, очевидно, що ми були обидва в спортсменках, то вже ніби родичі дуже легко й скоро познайомилися. Зразу здався він мені за городського – індустріального: синя спортсменка, муринська шкіра і сорочка з краваткою, повішена через руку, в руці валізка. Крім цього — добірна українська мова з явно газетною осугою. Городський.

Але, коли закурили та погомоніли — виявилося, що це селюк, справжнісінький селюк з діда-прадіда, ще й тепер селюк. Перепрошаю, тепер не селюк, а колгоспівець, ще й кваліфікований тракторист.

Ось так ми з Гришею стали попутниками. І чешемо ми новою залізницею — "дерев’яним кондуктором", або — як ще кажуть — "по шпалах".

Чи треба говорити, як мене здивував цей Гриша своєю серйозною інформацією про Іванівку, ось про ту саму стару Іванівку, що ще чотири роки тому стояла як мур всіма трьома сотнями дворів, переснована тинами та глицями, і що чотири роки не бачивши, я націлився до неї зараз, на батьківщину мого товариша, небіжчика.

— Як же це? То це, виходить, я до Іванівки марно йду?

— А марно, — згоджується Гриша.

— То може вернутися?

— Ні, вже пізно вертатися.

— А як же ж з тими трьома сотнями недиференційованих дворів з усім дрібновласницьким гамузом?

— Ось побачите, — відповідає Гриша таємничо-коротко і навіть байдужо. Ба, він десь заклопотаний чимось іншим, більшим і серйознішим, аніж якась там Іванівка. Авторитетно попихкуючи цигаркою, іде він збоку і, примружуючи око, думає щось і дивиться туди, де аж ген попереду на самому кінці двох блискучих сталевих вужів голубіє кряж, заступивши дорогу; себто туди, де "залишилося лише шість двориків". Там гойдається марево від спеки.

Сурйозний хлопець.

Він знає вже, що я кілька років тут не був і йому охота тепер мене подрочити.

А подрочити, виходить, є чим. Скільки подій, скільки змін сталося.

Ось, наприклад, залізниця.

Перше, що я зробив, вийшовши за місто, так це протер очі здивовано. Чотири роки тому тут був древній, дощем і вітрами розсунутий горбок, за декорований бур’яном і геть зрівняний, а тепер тут високий насип простягся аж ген білим вужем, а по ньому побігли в далечінь дві новенькі блискучі рейки. Бачив я, звичайно, і не такі залізниці, але тут це чомусь особливо вражає. По насипу чахкає паротяг, — забирає будівельний матеріал, що обабіч насипу лежить величезними стосами. Це столітня сосна з Литовського бору (з отого самого, що під славнозвісним ідилічним Климентовим і та сама сосна, що так ідилічно шуміла всім дачникам і тубільним мисливцям) і їде це вона десь на Дніпрельстан, на Тракторобуд , в Донбас, щоб там стати одночасно і підпорою і невід’ємною часткою велетенського соціалістичного будівництва.

Я не втримався, щоб за давньою звичкою не покататися з півкілометра зайцем (Гриша підтримує компанію залюбки) і не погомоніти з знайомим машиністом на злобу дня і чи скоро ходитиме поїзд наскрізь — до Гадячого й до самісінького моря.

"Хтозна. Мав уже давно б ходити; та якісь там ускладнення і справа затяглася. Роботу відкладено".

Яка шкода. Це б ми з Гришею не лічили шпали, а за якихось там 20—30 копійок сиділи б уже в Іванівці…то пак, на тім місці, де була колись Стара Іванівка.

Гришу це ніби мало й турбує. Він упевнено скинув ботинки, почепив їх на паличку через плече і, цибаючи, ніби поштовий, розповідає мені захоплено про свою МТС. Про те, скільки вони землі засіяли, крім своєї, усім навколишнім колгоспам, про нові форми організації праці і про перспективи. Про ті чудесні (але не химерні, а реальні) перспективи, коли запрацює Тракторобуд і земля наша густо зарясніє колонами сталевих коней…Єй-бо, коли б Гриша не орудував так вправно цифрами, цілими колонами цифр, я б його обов’язково залічив до категорії романтиків, українських романтиків, але…Хоч поки що я й бачив (і Гриша цього не заперечував) в даній місцевості тільки коней і коней, але Гриша орудує цифрами, до того ж ще працює на районній МТС і це звучить солідно. Це вже не романтика, це прикладна математика, це значить, що село міцніє, надто ж молоде колгоспне село, і що часи безпредметної романтики давно відійшли. Воно знає, куди йде, куди завертає.

***

Виявилося, що хоч Гриша й з МТС і хоч "Старої Іванівки (як ніякої Іванівки) немає", але до того місця треба не тільки мені — треба й йому.

Мені треба всього тільки взнати за родину колишнього мого товариша – тепер небіжчика, — подивимось, як живуть його діти, якщо вони там. Це мета моєї подорожі. Ну, і глянути на ті місця.

Колись там жив (ще в тій трущобі — в тій старій Іванівці) мій товариш — учитель. Це отой самий, що сказав, у хвилинному розпачі:

"Село, село! І хто тебе придумав?!?"

Сам простий селянин, завідував він там школою, керував лікнепом і працював на іншій громадській роботі. А вільним часом грали ми з ним у шахи, поодрізавши ґудзики, де тільки можна було поодрізати (бо справжні шахи діти розіграли десь безвісти) і дискутували на тему "Кампанелла чи Маркс, Шевченко чи Бехер?" . І завжди виходило так:

Поки я доводив йому питому вагу всесвітніх утопістів в історії соціалізму, обов’язково давав мені мата, при чому завжди говорив повчально: "Маркс!".

Зате з Шевченком і Бехером виходило навпаки.

Практично він був марксист-більшовик. Та й ще не про це я, а головно хотів про те, що в тій трущобі, в тій старій Іванівці жив і працював мій товариш-учитель; вів боротьбу з тою Іванівкою, уперто розкопуючи ту мишачу нору. Іноді він навіть писав вірші, і навіть десь друкувався (це вже данина Шевченкові).

І от…Тут я хочу навести уривок з передової, центрального органу партії.

"Комуніст" № 262 (2948) 14.ХІ.1929 р."

"…3 листопада, в селі Стара Іванівка Охтирського району забито пострілом через вікно вчителя тов. Задорожнього Івана Наумовича.

Останній — син незаможника, ставши вчителем, усю свою снагу віддавав громадській роботі, поєднуючи кожен свій крок учителя з виконанням громадських обов’язків. Він був активний борець за визволення сільської бідноти з куркульських лабетів, од вікової темряви, неуцтва.

Він свою освітню роботу, як ліквідатор неписьменності, поєднував із глибокою пропагандою ідеї колективізації.

І в цей останній вечір громадського діяча — вчителя, він вів групу лікнепу.

Постріл куркульський заскочив його тоді, коли він із своєю групою з 35 незаможників вичитував: "Зоремо лани трактор"…

(Передова: "Сільська інтелігенція на полі класового бою")

Звістка ця застала мене за кількасот кілометрів від Старої Іванівки.

Одночасно з цим я, бувши в далекому місті, відібрав особистого листа, де говорилося, що:

"…Мокрого осіннього дня надвечір його поховали. Щось якраз напередодні Жовтневих свят…" і т. ін. Лист коротенький, але виразний. Над усе ж запав мені в пам’ять один маленький, зовсім ніби незначний деталь з цього провінційного жалібного ритуалу:

"…Бракувало молотка і Ш. забив труну руків’ям від нагана". Здається, нічого особливого, маленька приписка вкінці. Але приписка для мене ця була промовиста. Себто — точнісінько так, як поховав багатьох своїх друзів, як на фронті десь…

Атож — на фронті класового бою.

Земля тобі пером, друже Йване.

Не, і йду я оце тепер подивитися, як живе його родина, як живуть діти. Щось у нього їх було четверо, чи що. Отак.

Гриша, що слухав мовчки моє оповідання, коли я скінчив, спокійно — а справді з зле прихованим хвилюванням промовив:

— Ну, так от. Родина його жива і родина та велика, щоб не сказати величезна. Розумієш: Себто, я хочу сказати, що невдовзі після його смерті від старої Іванівкий сліду не лишилося, — ґиґнула. Натомість народився суцільний колгосп ім. І. Н. Задорожнього.

Розумієш?

Оце і я туди. Там у мене нагальна справа…

***

Переїхати через річку й дістатися до колишнього села можна було б і мовчки, не гаявши часу й уваги, коли же всілякі дрібниці не привертали уваги.

Як для кого дрібниці ті може й не значні, в іншому місці може зовсім звичайні, але для мене і тут — увага сама за них зачіпається.

Рівненьке новенька полотно залізниці, перетявши луки, підкочується до переправи — до здивованої Ворскли. Таки справді здивованої і на себе не схожої в цьому місці. Там, де на плескатому березі колись лише рябіли лірично мушлі, та не менш лірично кумкали жаби, тепер на високому насипу блискотять рейки. Обабіч — стоси шпал. Берег високо оправлений в камінь і загнутий підковою круг насипу, що, як велетенський вуж з бетоновою головою — биком, ліг аж у воду. Далі, міцно упершись у дно, стоїть ще чотири таких бики. Важких і дебелих.

На крайньому сидить зозуля й кує…ще ж і як завзято кує.

"Змичка з урбанізацією" — сказав би десь глибокодумний столичний поет.

Гриша, сміючись, загадує зозулі, скільки віку стояти тому бикові. А я з радісним хвилюванням (це в мені заговорив місцевий патріотизм) озираюся і дивлюсь вподовж полотна на несподіваний тут, строгий, віднині організований ландшафт. Ще вчора тут клекотіла робота. По обидва боки високого насипу стоси заліза, шпал і іншого будівельного матеріалу. Низка будівель: казарми для робітників, контора тощо. Ліворуч — під’їзна колія. Все на місці, в строгім порядку.

Лише вчора тут покинули працю з тим, щоб завтра продовжувати далі, перетворюючи остаточно й безповортно цей, колись сонний краєвид, розбуджуючи його до життя і з’єднаючи з цілим світом.

Маленький шматочок — а це ж образ цілої країни.

1 2 3 4 5 6 7