Народження книги

Багряний Іван

Щоб мене читачі не обвинуватили в нескромності, що я здумав писати про свою власну книгу, зразу тут кажу, що це я виконую їхнє ж замовлення — замовлення читачів. В безлічі листів, що я їх отримав з моменту виходу твору, про який маю розповідати, ще в скороченому вигляді під назвою "Звіролови", і до сьогодні, від людей усіх фахів і різного соціального стану та віку, й різних політичних переконань, починаючи від Президента УНР сл. пам. А. М. Лівицького і кінчаючи простими жінками-селянками, мене часто запитувано про те, як і коли я над цією книгою працював та який щасливий випадок спонукав мене її написати? І от мені прийшло тепер у голову, що справді варто про це розповісти і що я був нечемний по відношенню до читачів, коли і досі цього не зробив. Бо справді історія народження кожної книги дуже цікава і може бути навіть повчальною. А історія народження книги українського письменника-емігранта особливо. Надто ж може бути цікавою історією народження саме цієї книги.

Зразу ж оговорююсь, що я прекрасно знаю, що ця книга не шедевр. Але так само я прекрасно знаю, що вона досить популярна, читана людьми різних уподобань і рівня освіти та соціяльного стану, і здебільше всім припала до серця, а значить — вона виконувала і виконує свою функцію. А значить — вона є більш-менш письменницькою удачею. Але не в цім суть. А суть у тім, що в таких умовах, як писана ця книга, взагалі книги не пишуться.

Еспанський письменник Бласко Ібаньєс якось висловився, що справжній мистецький твір або родиться зразу, або ніколи не родиться. Але сумніваюся, щоб навіть такий письменник, такої колосальної працездатности і колосального оптимізму в таких умовах, як народилися "Тигролови", міг "зразу" щось взагалі написати, а не тільки "справжній мистецький твір". Але на цім місці мені хочеться пожартувати, беручи в основу слова Бласко Ібаньєса: якщо дійсно правда, що справжній мистецький твір родиться зразу, то значить "Тигролови" — таки справжній мистецький твір. Але це, звичайно, жарт. Я звик до своїх речей підходити скромніше і доказом цього є, що я не зберіг і не зберігаю жодного рукопису, порозкидавши геть їх по всьому світі, погубив, повикидав, а то й просто попалив, як, прикладом, роман Люба (і то тільки тому, що розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв "таборових держав", моїх запеклих ворогів. Буває і таке!). Отже, я підходжу до своїх речей простіше.

Але один професор написав був цілу статтю про "Тигролови", назвавши їх "Поемою всепереможного оптимізму". Це виглядає на правду (тобто його щирість виглядає на правду), бо цей професор належить до табору моїх політичних супротивників, і якщо здобувся на такий комплімент, то, мабуть, це щиро. То тим більше, якщо це "поема всепереможного оптимізму", варто розповісти про її оригінальне народження.

І, нарешті, щоб закінчити цей вступ, таке: є істина, що кожен мистецький твір, вийшовши з рук майстра в люди, вже йому, авторові, не належить. А належить загалові. На цій підставі я із спокійною совістю смію твердити, що забираю слово про власну книгу вже як стороння, не зацікавлена людина. Власне, тішу себе цим, бо було б мені дуже прикро, коли б хтось сказав, що я тут переслідую якісь вузькі авторські інтереси.

І вже зовсім останнє в цьому уступі: колись славний український письменник, не менша величина за Бласко Ібаньєса, світлої пам'яти Юрій Яновський, дружбою з яким і товариськими впливами якого я буду завжди гордитися, сказав про свою письменницьку мрію приблизно таке: "Я мрію про таку письменницьку удачу — написати таку книгу, щоб її читали всі і щоб навіть пастухи носили її в торбі з хлібом".

Я теж про це мрію. І буду завжди мріяти. І ця мрія дуже тяжка для осягнення. Але сьогодні, по дуже великому життєвому досвіді, я міг би зробити маленький додаток, а саме: буває так, що книга для самого автора стає більше, аніж хліб, сам процес її приходу стає для автора рятівничим колом серед розбурханого океану смерти. І якраз тому вона, книга, має печать... поеми всепереможного оптимізму.

Парадокс?

Подібне.

1

Якось ми лежали з Аркадієм Панасовичем Любченком у Моршині під смерекою на моховинні проти осіннього сонечка і "загоряли". І розмовляли про війну, про партизанку, про політику та й з'їхали, як і належиться, на літературу... Це було в жовтні 1943 р. Любченко жив тоді у моршинській оселі у великому почоті, як князь. Я з ласки тодішнього УЦК, як утікач із Сходу, опинився теж у Моршині, а конкретніше, у Моршинській відпочинковій оселі УЦК, для ремонту. Тут ми з Любченком і зустрілися, не бачившись яких 10 років. Якби я писав взагалі мемуари, я б конче згадав про тих, що прибули до Моршина разом зі мною, теж утікачів із Сходу, цікавих і незабутніх для мене людей, таких, як інж. Кирило Осьмак (пізніше загинув в УПА), мистець-маляр Живаго і багато інших. Але я про це напишу колись окремі спогади. Так само, як і про все моршинське тодішнє "курортне" суспільство (що жило в оселі і в селі) та приїжджих гостей зі Львова, представників літературного і малярського і взагалі мистецького світу, що постійно в Моршині оберталися. Мої зустрічі і спостереження могли б бути цікавими. Але про це іншим, може, разом.

Отже, лежали ми під смерекою і розмовляли про літературу, про поезію. Хоч і кажуть, що "коли гармати стріляють, тоді музи мовчать", але ми були далеченько від фронту. Та й, мабуть, належали ми до того покоління, якому судилося цю істину спростувати, зробити з неї, приміром, такий перефраз: "Коли гармати стріляють, тоді музи кричать". Або — "Коли люди воюють, то музи теж!". Чи щось у тім роді. Любченко змусив мене читати вірші і це, власне, після читання він говорив про музу щось у згаданому дусі. Я йому читав "Гуляй-Поле", що саме перед тим народилось. З поезії з'їхали на прозу. І тут я, щоб під'юдити цього талановитого письменника-прозаїка, сказав йому безапеляційно, що збираюся написати роман або повість, а не якусь там збірку новел. Це було напівжартома.

Любченко почав кепкувати й відраджувати мене від марної трати енергії, бо, мовляв, проза — це окремий жанр, тяжкий, треба покликання окремого, а ваше, мовляв, покликання — це поезія. Тоді я, щоб переконати його таки в серйозності заміру, експромтом виклав йому сюжет майбутньої книги. Це був пізніший сюжет "Тигроловів" у точності. Але все одно я його не переконав. Та й справді: від задуму до виконання — дистанція колосальна. Він сміявся від усієї душі з такого зухвалого і блюзнірського, на його думку, заміру — писати повість чи роман. На тому ця весела розмова і скінчилася.

2

Минув якийсь час. Золота осінь того року одійшла. Від неї лишилися, мабуть, тільки моршинські малярські етюди Святослава Гординського, які (етюди) я мав приємність бачити ще невисохлі, в етюднику, і заздрити маляреві, що він має і фарби, і всі інші причандали, і можливість присвячуватися етюдам, а я не маю "ніц". Але це була суто мистецька заздрість, скоріше — жаль. Дні ставали все тривожнішими, хоч, здавалося, тривожнішими їм уже й нікуди було далі бути. Із сходу підсувався фронт, а попереду котилися хвилями валки нещасних людей, утікачів у невідоме,— жорства розтрощеного у військових буревіях нещасного народу за те, що мав відвагу не хотіти ні одного, ні другого напасника. Життя їм дало до вибору лише — де краще вмерти, лишивши дуже мало шансів на те, щоб жити. Смерть гналася за нами назирці і чигала нас і там, куди ми бігли. Озброєний "геренфольк", що ще так недавно так парадно марширував на схід, тепер заломлювався на тому сході і через те був подразнений і лютував у запіллі. В генерал-губернаторстві відбувалися повішення та розстріли різного ненадійного елементу, або замішаного в українську національну партизанку, або просто, на кого впало неласкаве перелякане око нефортунного і ніким нешанованого "визволителя". В огонь тієї люті доливали оливи ще й совєтські партизанські рейди та операції диверсійних парашутних груп, що то тут, то там пускали військові ешелони під насип. Розплачувалося за це мирне населення. На цьому тлі особливо хистким і ненадійним було становище утікачів із сходу. Життя їхнє було дуже відносне — це ж було не життя, а постійне чекання якоїсь неминучої катастрофи, що ось-ось могла статися: кожну хвилину, кожну мить, удень і вночі. Життя приречених. І дітися нікуди. Для мене таке життя, таке пасивне чекання обуха було нестерпним; крім того, земля наша скінчилася і далі ходу не було, не хотіло серце; через те мені дуже імпонували чутки про українську національну партизанку, про "ліс", і вся моя увага все більше заабсорбовувалася тим, як би до того "лісу" добратися, а вже там — із зброєю в руках — якось буде охотніше. Це, здавалося, був єдиний вихід на краю нашої землі. Проте це ж було не так просто. Мої друзі з націоналістичного підпілля, з якими (з деким) я встиг познайомитися тут, а декого знав ще "з дому", нічим не могли мені допомогти, бо коли доходило до діла, то виявлялося, що вони фактично самі не уявляли, як слід, в який же бік до того "лісу" йдеться. Через те замір мій у тім періоді не був зреалізований, здійснив я його трохи пізніше, разом з Кирилом Осьмаком та з Йосипом Позичанюком, який (останній) мене, так би мовити, змобілізував до "лісу". Але це було згодом. А тим часом події розвивалися без "лісу".

Та в самому Моршині нічого особливого не сталося, німці нікого не чіпали. Мабуть, таки, моршинська оселя була в упривілейованому стані. Теоретично воно так би й мусило бути,— в оселі жили вершки суспільства, нею опікувалися великі "гості" і була вона під охороною маєстату УЦК, тому мусила б бути найспокійнішим і найнадійнішим місцем у цілім генерал-губернаторстві.

Минали дні. Випали сніги. Все йшло гаразд. Лише ще до снігів випадково сталася пожежа — горів найкращий будинок моршинського курорту, саме той, в якому жив Аркадій Любченко. При тій нагоді я добре нагрівся, разом з іншими рятуючи різне майно. І мушу признатися, було досить весело — рятувати різну непотріб на пожежі, що сталася під час війни, але зовсім не від війни, не від авіабомби чи тяжкого гарматня, а так собі, ніби знічев'я, ніби розваги для.

1 2 3 4 5