Деякі критики закидають мені, що незвичайні теми моїх маленьких оповідань я вигадую, сидячи біля свого столу, замість того, щоби брати їх з околишнього життя. Це неправда.
Життя часом вигадує такі неймовірні комбінації, що письменникові доводиться виступати в більш ніж скромній ролі стенографіста і тільки занотовувати те, що йому підносить життя.
В нижченаведеному оповіданні нема жодного слова вигадки.
***
Рано-вранці в двері хтось постукав.
– Увійдіть! – позіхнув я.
В кімнату ввалився знайомий шофер, важко гепнувся на ліжко й глибокодумно сказав:
– Дивно, чому це люди так зневажливо ставляться до калош... Калоша у нас – щось брутальне, мізерне, смішне. Про неї ніхто навіть говорити не може серйозно: "Калоша, хі-хі-хі! Калоша, ха-ха-ха!.." А на мою думку, калоша – найважливіша річ у житті людини. Без калош можна промочити ноги, вхопити грип і померти...
Він глибоко зітхнув:
– Була людина – і немає людини. А хто винен?
Він урочисто підняв пальця вгору:
– Ка-ло-ша.
– Що це в тебе за філософський настрій, Василю?
Замість відповісти, він скинув з правої ноги новеньку калошу й помахав нею в мене перед очима.
– Бачиш?
Вправді, його калоша, така блискуча й чепурна спереду, являла ззаду сумний вигляд: задник акуратно тріснув надвоє.
– Тиждень тому купив, – він сумно похитав головою. – Що ж тепер? Викинути?
– Е, ні! – скочив я. – Це було б прикрою помилкою. Тобі повинні їх обміняти. Одягай калошу. Ходім.
***
В цім місці оповідання автор хоче дозволити собі маленький ліричний відбіг.
Уявіть собі, читачу, мініатюрний механічний ляльковий театр – театр маріонеток.
Стоїть він собі в ящику – мертвий, нерухомий, відпочиває. Аж ось – з'явився хазяїн, запалив огні, зібрав публіку, накрутив пружину, смикнув за якийсь ричаг, крикнув: "На сцену! До початку! Вистава починається!" – і забігали по сцені маленькі розмальовані ляльки, механічні фігурки...
Хазяїн – це ми з шофером Василем.
Публіка – це ти, читачу.
Механічні ляльки – це оті саме люди в окулярах, що сидять поза загородками біля величезних столів, за дверима, на яких чорним по білому: "Без доклада не входить".
Оце і весь ліричний відбіг.
Далі – продовжується оповідання.
***
Ми з Василем смикнули за ричаг. Вистава почалася.
Крамниця Церобкоопу. Заклопотаний продавець. Перед його грізними очима – ми з Василем.
– Тиждень тому купили, а вона й тріснула. Просимо обміняти.
– Не наше діло. Самі їх не робимо. Зверніться до головної крамниці Гумотресту.
- Леонід Чернов — Станція Знам'янка (збірка)
- Леонід Чернов — Великий жартівник
- Леонід Чернов — Вітрильник "Товариш"
- Ще 40 творів →
З трамвая на автобус, з автобуса на трамвай – і ми вже в головній крамниці.
– Тиждень тому купи... а вона й трі... Просимо обміняти.
– Не наше діло. Самі їх не ро... тобто, звичайно, робимо їх ми – Гумотрест, а то який же чорт? А обміняти все ж таки не можемо. Зверніться до правління.
Ми в правлінні. Василь тремтить: у того, що зустрів нас, – чорні окуляри і неприступний погляд.
– Тиж... тому купи... а вона трі... Обміня...
– Покажіть.
Калоша, звичайнісінька на перший погляд калоша, а насправді – герой, головна дійова особа вистави, прем'єрша, з'явилась на сцені.
– Гм-да. Чи сама тріснула, чи ви її розбили – невідомо.
– Мама!!
– Гм-да... Ну, це буде видно. Сьогодні однаково вже пізно. Завтра о десятій ранку. Зверніться он до того віконця.
– А ви ж хто такий будете?
– Я ? Гм-да... Я – сторож.
Бігли ми вниз по сходах, а за спиною в нас лунав його важкий регіт.
Другого дня ми з Василем біля віконця – чорна ассирійська борода і пронизливі очі.
– Тижтомукупи а вонатрі. Прособміняти.
Обдивлявся він її довго, суворо.
– Вона не тріснула. Ви її розбили.
– Тріснула сама. Слово чести, сама.
– Розбили!
– Тріснула!
– Розбили!!
– Тріснула!!
– Роз. Би. Ли!
– Тріс. Ну. Ла!
– Ну, як знаєте. Хочете, скличемо експертову комісію.
Василь похитнувся.
– Ради моєї калоші – експертову комісію? Ні! Ні-ні!
– Скликайте! – заверещав я.
– Скличу, – солідно пробасила чорна борода.
– Тільки, будь ласка, – попередив я, – не забудьте запросити представників громадських, літературних, мистецьких організацій, а також державного балету. "Кутіть так кутіть"!
– Прошу без посмішечок, – прогуділа борода. – Зайдіть у четвер. Калошу лишіть.
***
Ми з Василем не були на засіданні комісії.
Але досить мені закрити очі, як перед очима моїми випливає оте засідання.
Величезний, вкритий червоним сукном стіл. Навколо – десяток поважних, бородатих, серйозних, пузатих, товстих і тонких людей. Урочиста тиша.
– Дзінь-дзінь! Оголошую початок засідання з приводу калоші шофера Василя Небораки. Стороже, несіть калошу.
Сторож повільно, з безмежною повагою, тримаючи калошу далеко перед собою, ставить її на килим посеред столу. Починається.
– Прошу слова. Перш ніж говорити про цю калошу, я вважаю за необхідне звернути ретроспективний погляд на економічну ситуацію Союзу взагалі. Ще на початку революції, трам-та-ра-ра-рам-там-там...
– Прошу слова. Дозвольте зробити історичний огляд походження калош взагалі. Ще за часів Юлія Цезаря...
– Калоші в українській художній літературі...
– Калоші в побуті...
– Вплив калош на якість українських кінофільмів...
– Калоші і балет...
Василь стоїть у куточку, погляд його прикуто до калоші на столі. Він почуває, як у шлунку йому стає холодно від жаху.
***
Другого дня ми з Василем стоїмо перед віконцем.
– Василь Неборака.
– Тут!
– На підставі постанови комісії експертів, трам-там-там, беручи до уваги, трам-там-там, зважаючи на те, що трам-там-там... ви можете одержати нову пару калош. Пишіть заяву.
Калош у склепі нема – крамниця – в крамниці теж нема – заява – протест – постанова – заява.
Шофер Василь Неборака одержав нову пару калош.
***
Кінець.
Виставу закінчено. Гаснуть огні, розходиться публіка. Механічні ляльки чудово виконали свої ролі. Тепер вони – мертві, безсилі, непотрібні – лежать десь у темному куточку до слідуючої вистави.
("Червоний перець", № 3-4, 1929 р.)