Пропащі

Нечуй-Левицький Іван

I

Була весна. Сонце обливало золотим світом містечко Степанці. Містечко тяглося на кільки верстов понад річкою Расавою. Гори за горами, круті та стрімкі, ніби побравшись за руки, тяглися далеко-далеко до Канева понад річкою й тонули в тумані. Під горами зеленіла широка смуга молодого очерету, неначе розстелений довгий та широкий шматок зеленого сукна. В очереті біліла срібною стрічкою Расава. За очеретами, на розлогій долині, тяглися два рядки білих здорових хат з садками, городами та левадами. Серед села лиснів широкий ставок, чорніла довга гребля. Над ставком під самими горами біліла церква з п’ятьма банями. Хрести на церкві горіли, неначе вилиті з щирого золота.

Була неділя. Надворі було тихо. Небо подихало весняним теплом. Золоте марево дрижало понад горами, над очеретами, над зеленим вигоном. Коло церкви, на вигоні, дівчата грали в перепілки, побравшись за руки та співаючи веснянок. Парубки стояли осторонь купами та дивились на дівчат. Під вербами сиділи та балакали молодиці, вештались діти.

До дівчат наближався Іван Радивиловський. Він був невеликий на зріст парубок, у синьому жупані, в чорному картузі. Кругле лице осміхалось і було таке веселе, неначе воно ніколи на віку й журби не зазнало. Чорні блискучі очі неначе бігали на білках. Іван служив у благочинного за розсильного, чи за "возного" й разом з тим за погонича. Він був син паламаря, вчився тільки один рік у бурсі, і його несподівано звідтіль вигнали за те, що він раз утнув штуку в класі: він насипав кислиць на помості, а смотритель увійшов у клас, ступив на кислиці, поскобзнувся й дав сторчака. Івана вигнали. Він став на службу в Степанцях у благочинного. На селі між молодою челяддю на його вважали не то як на панича, не то як на парубка. Дівчата мали його за парубка, бо він поводивсь з ними, як парубок. Веселий та штукар, він зачіпав дівчат, жартував з молодицями, з чоловіками, нікого не минав, з усіх сміявся. На його вже ніхто й не сердився за його часом дуже ущипливі жарти. Всі в Степанцях знали його добре. Дівчат він забавляв своїми вигадками та жартами: вони через те й горнулись до його.

Іван підбіг до дівчат. Дівчата розбились на дві купи, посідали в два рядки й грали в жельмана. Іван підступив до їх і крикнув на увесь вигін:

— Ціп, ціп, ціп, мої курчаточка! Цюррр, цюру, цюру, цюрр! сюди до проса!

Він підняв пучку вгору й ніби сипав просо, як сиплють його курчатам.

Дівчата зареготались. Іван приступив ближче, знов зацюркав химерно й показував, ніби розсипав по землі перед ними жменю проса. Дівчата реготались, аж за боки брались. Парубки тільки осміхались, граючи в гилки.

— Дівчата! он скажений Іван прийшов!.. Іване! а йди лишень грати з нами в хрещика! — гукнув хтось з дівчачого гурту…

— Коли ж я боюся дівчат! Ще покусають! — крикнув Іван.

— Оце! хіба ж ми такі зубаті?— обізвалась одна негарна дівка Олена.

— Всі дівчата зубаті, тільки ти вже стала беззуба.. ти серденько, моя лебідонько, перепілочко, горличко, моя ГУСОЧКО, моя качечко! Як я тебе люблю! — крикнув Іван і, згорнувши руки навхрест, гупнув себе в груди так, що аж загуло. Його голова задерлась вгору; білі зуби блиснули проти сонця. Він так тряс головою перед самим Олениним лицем, що картуз спав з голови.

Негарна Олена зареготалась і вдарила Івана по плечі. Іван присів, засичав, а далі давай ревти так вдатно та химерно, що всі аж лягали од сміху.

— Ну та й люблять мене дівчата! За дівчачими кулаками й світу не бачу. Потривай же ти, Олено! Ти єгипетська корова, ти райська птаха, що курчат хапає!..

— Хто ж ти такий? — крикнули дівчата гуртом.

— Я?.. — Іван приставив пальця до лоба. — Я одставної мазниці квач! А котра з вас, дівчата, піде за мене заміж?-крикнув Іван і заспівав:

Сім день конопель,

А ячменю три дні;

Хто за мене піде,

То готові злидні.

— Це погана! Заспівай другої, кращої! — крикнули дівчата.

— Ну, то цієї:

Омелга, макогін, кобилячі клуби;

Поцілуймось в губи.

Іван жартував, співав, дражнився з дівчатами. Дівчата перестали грать в веснянок і слухали його теревені та реготались.

На вигін вибігла Лукина Качурівна, висока білява дівчина, з повними рум’яними щоками, з темними, блискучими, карими очима. Вона стала між дівчатами, мовчки лузала насіння й навіть не глянула на Івана.

— Чом же ти, Лукино, не поздоровкалась зо мною і не глянеш оце на мене?— гукнув до неї Іван.

— Бо я тебе й не примітила, — обізвалась Лукина, таки не дивлячись на його та поглядаючи на парубків.

— Дівчата! — крикнув Іван.— Котра на мене не дивиться, та мене любить.

Лукина осміхнулась і знехотя глянула на Івана.

— А ба! от і подивилась на мене! Уласе! добридень тобі! А ходи сюди та оборони мене од цього гайвороння, бо коли б часом воно мене на смерть не заклювало! — обернувся Іван до одного смуглявого високого парубка в сивій шапці. Улас Прохоренко, Іванів приятель, наближився до дівчат. Лукина спахнула. Улас був смуглявий, аж чорний, але за його довгі рівні чорні брови, карі очі та темно-червоні уста дівчата липли до його, як бджоли до меду. Іван говорив до Лукини, а вона скоса поглядала на Уласа.

— Уласе! А котра дівка найкраща? Правда: Наш-аз-На, слово-твердо-яї

— Ні, — обізвався Улас.— Найкраща: Аюди-ук-Ау, како-єри-ки, наш-аз-на.

Улас вчився в школі в дяка й був письменний. З Іваном при дівчатах він усе говорив по складах, щоб дівчата не знали, за що вони балакають.

Це дуже дражнило дівчат, а ще більш цікавило: вони були певні, що приятелі говорять доконче за їх, та ще й щось дуже цікаве.

— Уласе! а котру ти найбільше любиш? Чи: Наш-аз-На, чи Он-люди-єсть-леї Чи яку инчу?

— Аюди-ук-Ау! — крикнув Улас.

Іван прикусив язика, бо та "Аюди-ук-Ау" сподобалась і йому більш од усіх дівчат. Дівчат брала цікавість довідаться, котра то з їх та "Аюди-ук-Ау".

Тим часом од церкви йшли на вигін два чоловіки, спинились і почали дивиться, як дівчата грали в іграшки. Один був удівець, Клим Хаврусь, уже сивуватий чоловік, високий, сухорлявий та трохи блідий; другий-теж високий, сухорлявий у тілі, та носатий і вже немолодий — був шляхтич православної віри, Іван Зануда. На йому був крамний дешевий сіртук та засмальцьований суконний картуз.

— Пане Занудо! — сказав удівець.

— А, куме! — цмакнув Зануда.— Занудов-бо, а не Зануда; мій отець, царство йому небесне, служив за царя Павла бригадиром і писався Занудов.

— Та, про мене, нехай уже буде Занудов. Пане Зану-дов, а станьмо та подивімся трохи на дівчат!

— А що? може, до удівця приступає?— обізвався Зануда.— Та ще ж ти, Климе, нестарий чоловік: можна ч на карі очі задивитись. Ой, коли б швидше вмерла моя Санька, то я б оце вибрав собі такі карі очі, що й ну!

Зануда не любив своєї окатої, замлілої та слабовитої ані й був би радий її швидше позбутись.

— Ану, пане Занудов, котру б ви собі вподобали… якби так, борони боже, сатана до вас приступив та спокушав, як оце до мене приступає?-промовив Клим.

— А хіба до івас приступає?.. — спитав Зануда. — Як на мене, то я б уподобав собі Лукину; як гляну на оту червоновиду дівчину… ту, що заквітчала голову барвінком…

— Ого, пане Занудо! як я бачу, ви знаєте, де раки зимують! — крикнув Клим.

— Та не Занудо-бо! Оце ж бо який ти, куме, непам’ятливий! Сто раз казав, але ти неначе памороки на ярмарку в Корсуні загубив. Нехай би вже мені на сахарні памороки забило, то було б і не диво, бо в мене роботи, — ніколи і вгору глянуть: оце привезуть до сахарні десять сажнів дров, а ти лічи, та й записуй, та й записуй. А тут тільки що запишеш, знов везуть двадцять сажнів, а ти знов лічи, та й лічи, та й записуй, та й записуй… Так не диво, що мені часом світ замакітриться. Це зовсім не те, що мужик ціпом махає! Тут треба багато міркування, треба добре головою крутить!

— Та вже що й казать! Може, воно й так, але якби на мене, то я б лучче пристав на те, щоб головою крутить над папером, ніж ціпом махати та скрипіть рипицею та капицею раз у раз, — сказав кум Хаврусь і показав, як то люди махають ціпом.

Хаврусь був проворний, жвавий, говорив швидко та дрібно, неначе горохом сипав, і, оповідаючи будлі-що, махав та показував руками, крутив головою на всі боки, крутив очима й навіть моргав бровами та вусами. По його лобі та по щоках в розмові бігали зморшки, неначе хвиля по воді тоді, як на неї набіжить вітер.

Дівчата почали грати в ящура. Вони побрались за руки, крутились кружком. А серед кружка сиділа Луки-на: вона була за ящура. Дівчата співали:

Сиди, сиди, ящуре, в горохвянім вінку, Май собі жінку, як перепілку! Завтра вмреш, пропадеш, Кого впіймеш, — обдереш!

Лукина хапала дівчат одну по другій за свиту. Дівчата скидали свити, і ящур складав одежу під себе. Обібравши всіх дівчат, зв’язавши їх свити та керсети поясом, Лукина кинулась тікать. Дівчата побігли доганять. Проз Хавруся та Зануду неначе шугнули ластівки, а поперед усіх бігла Лукина, червона, як калина.

— Дивись-бо, дивись, куме Климе! дівчина, як писанка! Я на твоєму місці й часу не гаяв би, бо якийсь парубок так і вхопить її, як шуліка курча, що й не зогля-дишся, — сказав Зануда.

— Правду ви кажете, куме. Але чи піде ж пак вона за мене?— промовив Клим.

— Ого-го-го! За тебе та не піде! Друга навряд чи піде на готову сім’ю, бо тебе бог благословив аж чотирма хлопцями. А Лукина піде, бо мати її вбога, поля не має, а з шматка огороду не проживе.

— Що правда, то правда. Стара аж вгору підскочила б, якби я сватав Лукину.

Хаврусь підняв обидві руки вгору ще й коліна зігнув, неначе був ладен підскочить.

— Та й молода недовго сперечатиметься, — сказав Зануда.-3 тебе, куме, козак хоч куди! В тебе слово, як свердел; язик, як бритва; і заморгаєш її бровами, заговориш її, як ворожка. Та ще й літа твої не бог зна які.

— О, ще, хвалити бога, держусь міцно на ногах; якби добрі музики, то й козачка б утнув, — сказав Хаврусь.— Знаєте що, пане Занудо?..

— Овва… овва, куме! Ніяк не привчишся!

— Чи то, бачте, пане Занудов! Ви спитайте стару, так, ненароком, а я приступлю приступцем до молодої, так, знаєте, по-парубоцькому, гм… скоком та боком, ніби випадком та ненароком…

Клим моргнув вусом. Брови в його поїхали по лобі вгору, одна губа й щока з’їхали набік.

— Цебто, за свата, чи що? То й добре! Ого-го-го! Ще до осени сватів зашлемо, — сказав Зануда.— Як пан Занудов поворожить, то й заворожить.

1 2 3 4 5 6 7