Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанґо

ПРОЛОГ. ЛЮБОВ ЦІНОЮ В 23 КОПІЙКИ

Блукаючи вулицями індуського селища на Цейлоні, в пишній гущавині кокосових пальм, серед таємничих буддійських капличок, – я цілком випадково, сам того не помічаючи, відійшов від селища і заглибився в джунглі.

Обабіч суцільною непроникавою стіною став первісний пальмовий ліс, переплетений плутаною сіткою ліан. Буйно й дико розрослися якісь чудернацькі кущі, м'ясисті колючі кактуси. Крутилася голова від п'янливих пахощів невідомих велетенських яскравих квітів.

Десь у височині гаркаво ґелґотали строкато-веселкові папуги.

По вітах дерев спритно стрибали полохливі юрби веселих малп.

Зненацька до мене долинуло придушене гарчання.

Таке гарчання в джунглях не віщує нічого доброго. Я сховався за пальмовий стовбур і озирнувся.

Біля входу в хатину закам'яніли одне перед одним двоє індусів. М'язи їхні напружилися, немов сталеві пружини. Обидва загрозливо гарчали й, стиснувши кулаки, люто поводили величезними баньками.

– Ось вона, казкова Індія! – подумав я, переповнений романтичним захопленням. – Ось вона – країна брамінів, факирів, заклинателів змій.

В ту ж мить позаду нерухомих бійців виросла полохлива жіноча постать з величезною ломакою в маленьких чорних руках.

Я ввесь затремтів від романтичного запалу.

– Ось-ось! – вигукнула думка. – Ось воно – вогненне дикунське кохання, непереможна кривава ревність, первісна жага – могутня і пекуча, як со...

Жінка мовчки махнула ломакою, і один з дикунів, ковтаючи повітря, гучно гепнувся горілиць.

– Кінець, – затремтів я. – Чоловіка забито. Кохання перемогло. Тепер коханці стиснуть одне одного в обіймах, і... Ось як цілують в Бенаресі...

Ніяких обіймів я, проте, не помітив.

Весело заверещавши, коханці нахилилися над забитим і почали нишпорити в складках його лахміття. В руках жінки блиснула якась маленька срібна штучка, яку вона відшукала в кишені небіжчика. Сингалезка струнко випросталась і затріпотіла від щасливого реготу.

– Амулет майбутнього щастя палких сердець! – таємниче промайнуло в мене в голові.

Проте, мужчина не виявив особливої радости. Навпаки, він незадоволено гарикнув, розгорнувся, зацідив жінці кулаком в обличчя, а коли та, заверещавши, впала крижем, він діловито розтулив їй кулака й вихопив звідти срібну штучку.

Це була англійська монета, півшилінґ...

Зробившись повноправним власником монети, мужчина радісно зареготав, зажерливо притиснув скарба до грудей і, цілком задоволений з себе, зник, відбрикуючись, в тропічній гущавині...

На душі в мене було таке почуття, наче туди вихлюпнули помийницю.

***

Я бачив любов.

Це була екзотична, на европейський кшталт, сильна як смерть любов дикунів, – така любов, що для неї жертвують життям, умирають і вбивають.

І оцінено було цю любов рівно в півшилінґи – 23 копійки на наші гроші.

ШЛЯХИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Зараз, тиняючись у тропічному европейському костюмі серед чорних напівголих дикунів, я пильніше придивляюсь до їхнього життя.

Я бачу зовсім не загадкових індусів, що шмигляють з поштою на англійських велосипедах. Я зустрічаю екс-браміна за кермом тріскучого автомобіля. Я часто-густо натрапляю на покірних, улесливих чорних поліцаїв з кокардами, в европейській формі, з рабськими боязкими очима.

Я спостерігаю, що більшість маленьких чорних індусенят, які бігають до англійської школи й вивчають там закон божий та географію – більшість цих дегенератиків уже носить окуляри.

Купуючи в якогось чорного пройдисвіта пару ракушок або сигарети, я почуваю, що він усю свою уярмлену душу заплює, батька продасть, аби тільки обдурити мене на два пенси.

Блукаючи біля крамниць, я звично відмахуюсь від зажерливого роя тубільців, що намагаються затягти мене до першої-ліпшої крамнички, тикнути брудним пальцем у якийсь різнобарвний мотлох і простягти руку:

– Бакшиш!

Спробуй йому відмовити...

Цей шахрай здійме такий галас, наче я різонув його ножем по горлянці...

Столітній монументальний жрець, звівши руки догори, спеціально для мене молиться своєму Будді, щоб зараз же повернути простягнуту до мене руку долонею вгору:

– Бакшиш!

І коли я подумаю про цих голодних, знівечених імперіалістичною цивілізацією людей – мене охоплює скажена лють проти банків, церков, в'язниць, контор, – проти всієї цієї пожадливої, згубної, безпощадної культури чванливих білих джентльменів у білосніжних тропічних шоломах.

Чому?

А ось чому.

ЧАСТИНА ПЕРША. БІЛА МАЛПА

Ясного рожевого ранку піщаним морським узбережжям вештався голий довготелесий чорношкірий хлопець.

Мугикаючи собі під ніс веселу пісеньку, він безтурботно поляпував себе по стегнах, часом спиняючись для того, щоб по-приятельському підморгнути сонцеві, що сходило.

Саме в цю мить він спіткнувся об щось чорне, м'яке, мокре, незграбне – і сторожко відстрибнув у бік.

– Чорт його знає, – непевно забубонів Кіу-Сіу. – Медуза не медуза, гадюка не гадюка... Треба, про всякий випадок, сповістити своїх...

І побіг.

Ватажок племени дуже зацікавився розповіддю Кіу-Сіу. Випустивши з горлянки войовничий зойк, він ухопив кам'яну сокиру, несамовито замахав руками і разом з Кіу-Сіу прожогом подався до берега.

Юрба дикунів, забачивши ватажкові п'яти, радісно заревла й кинулася слідком, вибрикувала й верещала, смакуючи наперед нову нечувану розвагу.

Дикуни обачно поштурхали таємничу тварину ціпками. Помітивши, що вона не рухається, чорношкірі підійшли ближче. Після пильного огляду виявилось, що загадкова істота є щось середнє між горилою й людиною.

Але що то була за людина!

По-перше, шкіра в неї була не чорна, як у кожної порядної людини. Шкіра була білою, як крейдяна скеля. До того ж, ця істота невідомо чому була оповита якоюсь чорною тканиною. На грудях тканина була біла, а навколо шиї чомусь теліпалася синя з крапками ганчірка. Істота лежала нерухомо, не дихаючи.

– Ей, ви, ледацюги! – заклопотано гукнув ватажок. – Хіба ви не бачите, що це просто біла голомоза горила нової породи? Вона захлинулась, і буря прибила її до берега. Нумо, відкачаймо її!

Дикуни заревіли від захоплення і кинулись відкачувати напівмертву білу малпу.

ЛЮДИНА З ЗАГИБЛОГО КОРАБЛЯ

Очунявши, чудна істота вилупила очі й обвела короткозорим поглядом здивованих рятівників.

– Ей, ви, дикуни! – раптом гукнула вона. – Чому ж ви мене не вбиваєте?

– А навіщо? – добродушно посміхнувся ватажок. – Ти ж не робиш нам нічого поганого. А їжі в нас і так вистачить. Бачиш – кокоси, ананаси, банани...

– Ні, не для їжі, а так. Адже ж дикунам приємно вбивати людей?

– Теж знайшов приємність! Один з наших місяців шістсот тому забив, кажуть, людину. А потім узяв та й завісився... Ти не кусаєшся?

– Я не дикун.

– Значить, не людина? Я хто ж ти – малпа?

– Самі ви малпи. Я – краса і гордість цивілізованого світу, винахідник смертельних задушливих газів, професор Віл'ям Вокс.

– Кого ж ти нищив своїми газами? Хижих звірів?

– При чому тут звіри?

– Ага, значить – отруйних гадів?

– Не гадів, а людей. Під час війни десяток балонів мого газу може винищити цілу країну. Все живе задихається, і країна обертається на пустелю.

– Значить, у вас нема чесного бою, груди на груди?

– Дикуни, – скривися Вокс. – Спробуй, поясни їм, що бій з дрючками є пережиток варварства.

Дикуни глибоко замислились.

– Слухай, чужоземцю, – тихо вимовив Кіу-Сіу. – А тебе не повісили за твої гази?

– Та ви справжні варвари! – заверещав учений. – З мене пишається цілий цивілізований світ. До того ж – у нас не вішають. Це занадто примітивним, некультурний спосіб, що багатьом впливає на нерви. У нас садовлять на електричне крісло. Діє легко й ніжно.

– Так-так, – хитро хитнув головою ватажок і лукаво підморгнув своїм. – А чому ти обмотаний чорними ганчірками?

– Якими ганчірками? Йолопи, та це ж сюртук.

Тут лише професор з жахом звернув увагу на той ганебний факт, що його оточила спаленіла від цікавости юрба зовсім голих людей.

– О, небо! – сплеснув руками професор. – Т'адже ж ви – зовсім голі, панове. Як же вам не соромно, джентльмени?

Дикуни не зрозуміли всього жаху свого становища.

– А що таке "соромно"? – боязко запитав хтось.

– Сором – це таке почуття, коли... гм!.. коли соромно. От, наприклад, ви голі – і ви повинні соромитись.

– А як же ми маємо це робити?

– Ви повинні обмотуватись якоюсь тканиною. Треба закривати своє тіло.

– Навіщо ж його закривати? Від сонця? Ми не боїмося сонця.

– Не від сонця, а від сорому.

– Значить, ми повинні соромитися свого тіла?

Оглушливий регіт покрив відповідь ученого.

– У нього просто нема десятої клепки, – зітхнув Кіу-Сіу. – Даремно ми його врятували.

Професор учув останні слова, здригнувся, гордовито випроставсь і забуркотів:

– Ага! Я й забув... Ей, ви там! Маєте.

В руці у нього блиснула срібна монета.

– Що це? – запитав Кіу-Сіу. – Подарунок на знак миру?

– Це за турботи. За те, що врятували.

– Подарунок за врятування людини? – ображено скрикнув Кіу-Сіу.

Далі він хотів сказати ще щось, та махнув рукою, відвернувся і, спересердя плюнувши, затерявся серед юрби.

– Слухай, чужоземче, – лагідно сказав ватажок. – Ти просто втомився й виголодався. Через те й верзеш дурниці... Гей, Кара-Пуко! Одведи-но, хлопче, чужинця до вільної хатини, дай йому попоїсти і нехай він відпочине. А тоді ми з ним побалакаємо... – на цім слові ватажок лукаво підморгнув до своїх.

Ті довго стримували себе, надималися, затуляли роти долонями, шипіли й фурхали. Нарешті, не витримали. Стався вибух. Громохкий регіт луною полинув до моря.

Так на березі незнаємого тропічного острова краса і гордість гуманного цивілізованого людства – професор Віл'ям Вокс уперше зустрівся з грубими жорстокими темними дикунами...

ПРОФЕСОР ОБУРЮЄТЬСЯ

Прокинувшись другого ранку, професор побачив, що юрба дикунів, спинивши подих, оточила його з усіх боків. Кожен з дикунів уп'яв цікавий погляд у професорову постать, а деякі навіть стиха верещали від цікавости.

– Добридень, чужоземче, – посміхнувся ватажок. – Як ся маєш? Відпочив?

– Відпочив. Якого дідька треба тут оцим чорномазим?

– Тобою цікавляться. Кажуть, що давно вже ніхто їх так не смішив, як ти.

– Кретини.