Серед ни х була й Маленька Горбата. Хоч уже й піддівок, але не вдалася зростом.
Як і її ровесники, вона виходила у двір погуляти. Виходили з будинку й три дівчини красолиці: Синьоока Красуня, Блакитноока Красуня й Чорноока Красуня.
Кожна з них була певна, що саме вона гарніша за всіх на світі і що всі повинні захоплюватися її красою.
Маленька Горбата пильно дивилася на котрусь із трьох красунь. Як їй хотілося віддати свою любов!
Вона підходила до котроїсь, пробувала гратись, але ніхто з них не звертав на Маленьку Горбату ніякої уваги. Наче її й на світі не було.
Бачила, що немає у них взаємності, й дуже страждала. Вона не могла жити, щоб не любити когось.
І от вона полюбила далеку Мерехтливу Зірочку.
Маленька Горбата побачила її на вечірньому небосхилі й прошепотіла свої полум'яні слова:
— Будь моєю, Мерехтлива Зірочко! Я люблю тебе й хочу, щоб мене любили.
Зірочка була незбагненне далеко, вона мигтіла маленькою, ледве помітною іскоркою, але сила любові Маленької Горбатої була така велика, що, уявіть собі, Мерехтлива Зірочка відповідала:
— Добре, Маленька Горбата. Я буду твоєю.
На душі в Маленької Горбатої зайнялося велике щастя. Вона глянула у вічі Синьоокої Красуні, Блакитноокої Красуні й Чорноокої Красуні, глянула й жахнулася від почуття жалю до них.
Маленька Горбата прошепотіла:
— Які ви нещасні, дівчата.
************
МИКОЛІ СТАЛО ЛЕГШЕ
Микола ішов до школи й зустрів на містку бабусю Марину.
Він добре знав, що старенька жила недалеко від його батьків.
Бабуся несла білий вузлик. На містку він розв'язався й додолу посипалась цибуля.
Великі, червоні м'ячі порозкочувалися, а один із них упав із мосту й бовтнув у воду.
Бабуся розгубилася й не знала, що робити.
А Миколі стало смішно. Він голосно зареготав. Бабуся Марина глянула на хлопця й похитала головою.
В її очах він прочитав докір. Не витримав — побіг.
Прийшов Микола до школи й не може забути бабусю. Тільки тепер йому вже не смішно.
В його пам'яті тремтить докірливий погляд бабусиних очей.
Щось немов стиснуло хлопцеві серце. Йому хотілося зараз же піти до бабусі й попросити пробачення.
— Ось увечері й піду, — подумав він.
Минув вечір, минув другий, минуло ще два дні. Коли це мати приходить додому й каже:
— Бабуся Марина померла...
Ці слова шпигонули Миколу. У грудях його ворухнулося щось гаряче, серце забилося швидко-швидко. Руки затремтіли.
— Що з тобою? — питає мати.
Микола розповів усе, що сталося. Мати зітхнула й каже:
— Ховатимуть бабусю — іди за домовиною. Як опускатимуть у могилу — кинь землі й скажи: "Простіть, бабусю".
— Хіба ж вона тепер почує? — тихо крізь сльози питає Микола.
— Але сонце тобі світитиме ясніше.
Коли домовину з тілом бабусі Марини опустили в могилу, Микола кинув землі й тихо сказав:
— Простіть, бабусю.
І засяяло сонце ясніше, небо стало світліше. Миколі стало легше.
************
ПЕТРИК І ПАВЛИК
Біля столу сидять батько з матір'ю. Мати шиє, батько газету читає.
Петрик бавиться на дивані: коника сідлає, в далеку дорогу збирається, про мандрівки за синє море мріє...
Глянула мати у вікно й каже батькові:
— Тітку Марфу чорт несе.
Петрик мерщій розсідлав коня, підвівся, щоб глянути у вікно на те диво дивне, та вже було пізно. Тітка Марфа стукача в двері.
Мати сказала:
— Увійдіть, будь ласка.
Коли тітка Марфа завітала до хати, мама ласкавим голосом запросила її сісти.
Тітка сіла, важко зітхнула й промовила:
— Ледве дійшла. Так ноги болять, так болять.
Петрик довго дивився на тітку Марфу й здивовано запитав:
— Тітко Марфо, хіба ви самі йшли?
— Та не їхала ж, а йшла, — відповіла тітка й усміхнулась.
— А ви ж, мамо, казали, що тітку Марфу чорт несе, — дорікнув Петрик.
Материне лице нараз і спалахнуло, потім зблідло. Вона похилила голову й дивилась на шитво.
Батько затулився газетою. Тітка Марфа підвелася й тихо вийшла. У хаті запала гнітюча тиша.
Минуло багато років. Петро став дорослий. Тепер у нього є дружина й синок Павлик.
Якось у гості до Петра прийшла стара мати. Погостювала. А тут і вечір.
Мати й роздумує вголос:
— Що його робити: чи додому йти, чи заночувати у вас? Сутеніє, а дорога далека.
— Ідіть, мамо, додому, — каже син Петро.
А Павлик саме на дивані бавився: коника сідлав, у далеку дорогу збирався, про мандрівку за синє море мріяв.
Як почув, що батько виряджає бабусю, мерщій і своє вставив:
— Я вам, бабусю, коника дам... Сідайте на нього і їдьте.
Бабуся одяглася й затулила хусткою обличчя.
*******
ПОЗБИРАЙ ЇЇ СЛЬОЗИ
Анатолій дружив із гарною дівчиною — Ольгою. Вони були однокласники (сьомаки!), але хлопець був на рік за дівчину старший.
Він добре знав математику, то й не раз підсобляв їй, коли було важко.
От прийшли вони до школи, як ще нікого не було. Ольга й просить допомогти з алгебри.
Посідали вони (хлопець і дівчина!) в класі, захопилися задачами.
Хтось побачив їх удвох та й став насміхатися: ось, мовляв, молодий і молода.
Анатолій побоявся глузів. Підійшов на перерві до дівчини й сердито сказав:
— Більше не підходь до мене. Це ти винна, що надо мною сміються.
Ольга ошелешено дивилась на Анатолія:
— Чого ж це я винна? Не звертай на дурниці уваги — оті добре буде.
Тут Анатолій випалив дівчині грубе слово.
Ольга — в плач. Так і простояла біля вікна цілу годину, й на урок не пішла.
Анатолій схаменувся: навіщо ж так дівчину образив? От досада!.. Йому заболіло.
Він прийшов додому й не міг заспокоїтися. Мучили докори сумління. З думки не йшли слова дівчини.
Він зараз бачив її заплакані очі.
Увечері він розповів усе матері.
— Мамо, дорога, ну, скажи, що мені робити, щоб Ольга забула те слово?
— Скажу. Позбирай її сльози. До єдиної. Тільки тоді, може, дівчина забуде, як образив її хлопець.
*********
Василь Сухомлинський, Сергійкова квітка, оповідання
СЕРГІЙКОВА КВІТКА
Сьогодні передостанній день навчання. Четверо хлопчиків прийшли до школи рано-ранесенько.
Посідали під високим дубом і стали хвалитися подарунками своїх батьків.
Петро показав хлопцям ножик. Це був чудовий ножик із мідною колодочкою, а на колодочці намальований кінь і на ньому — вершник.
— Добрий ножик, — сказали хлопці.
— Це мій ножик, — похвалився Петро.
Максим показав хлопцям ліхтарик. Такого ліхтарика вони ніколи не бачили.
На білій ручці його було вирізано дивовижного птаха.
Добрий ліхтарик, — сказали хлопці. Це мій ліхтарик, — похвалився Максим.
Гриць показав металевого соловейка. Доторкнувся до нього губами, подув — і той заспівав.
— Добрий соловейко, — сказали хлопці.
— Це мій соловейко, — похвалився Гриць. Хлопці ждали: а що ж у кишені в Сергійка? Сергійко сказав:
— Ходімо зі мною.
Він повів хлопців у гущавину чагарника й показав квітку. Вона цвіла під кущем
Це була прекрасна квітка.
На її блакитних пелюстках тремтіли краплі роси, і в кожній краплині горіло маленьке сонце.
— Яке диво! — зітхнули хлопці.
— Але ж це не твоя квітка, — сказав Петро. — Ти ж не можеш узяти її з собою...
— А навіщо мені брати квітку з собою? — запитав Сергійко.
— Ти ж не можеш її на щось поміняти, — доводив Максим.
— А навіщо мені квітку міняти? — усміхнувся Сергійко.
— Пхі, і я можу сказати: це моя квітка, — мовив Гриць.
— А хіба від цього вона стане гірша? — здивувався Сергійко.
********
СИНІЙ ОЛІВЕЦЬ
Батько дав третьокласникові Федькові синій олівець. Федько приніс до школи батьків дарунок і показав Юркові.
Юрко провів олівцем на папері й замилувався синьою барвою.
Він і каже Федькові:
— Давай поміняємось: я дам тобі залізного лева, а ти мені — синій олівець.
— Невже ти віддаси за синій олівець залізного лева? — дивується Федько.
Він знає, що Юркові ще торік залізного лева купили. Це дивовижна істота.
Хоч лев і залізний, але немов справжній. У ньому всередині пружина. Як завести її, то лев стрибає.
Одного разу Юрко завів і поставив залізного лева на зелену траву. Лев стрибнув раз, вдруге, втретє — горобці, що на даху сиділи, й повтікали.
Юрко віддав залізного лева за синій олівець.
Тепер Федько став господарем залізного лева. Хлопець заводив його й милувався, як той стрибає.
Кішка побачила дивну залізну істоту, що на підлозі плигала, жалібно занявча. Та й сховалась на шафу.
— Ось яка в мене страшна звірюка! — хватиться Федько.
А Юрко став малювати синім олівцем. Першого дня намалював степ і високу могилу на обрії.
Все було синє, як весняне прозоре небо.
Федько замилувався синім степом. Але залізний лев здавався йому незрівнянно кращим.
Потім Юрко намалював сад. Це був незвичайний казковий сад — сині яблуні, сині виноградні грона, сині груші.
Федько не міг відірвати очей від казкового саду. Йому чомусь тепер не хотілось дивитися, як стрибає залізний лев.
Потім Юрко намалював далекі сині гори і над ними високо в небі синій місяць. Федько тяжко зітхнув. Йому було боляче.
"Навіщо я помінявся? — думав Федько. — Залізний лев тільки плигає, а синій олівець... о, синім олівцем можна... що тільки можна створити синім олівцем!.."
Четвертого дня Юрко приніс новий малюнок. Це була синя казка.
У Дивовижному синьому морі плавав синій птах, над ним у синьому небі пливла синя хмаринка.
Побачивши цей малюнок, Федько занімів.
Дома він не міг дивитися на залізного лева, здатного тільки стрибати.
Федько заховав залізного лева в скриню на самісіньке дно.
********
СТРАШНИЙ ЧЕРВ'ЯЧОК
Жив собі на світі хлопчик. І був він дуже ненаситний. Іде раз вулицею, бачить — продають морозиво.
Став він і думає: "Якби оце мені хто дав сто порцій морозива — ото було б добре".
Підходить до школи. Аж у тихому безлюдному провулку його наздоганяє сивий-сивий дідусь і питає:
— Це тобі хотілося мати сто порцій морозива? Хлопчик здивувався. Та якось оговтався від розгублення й каже:
— Так... Але якби ж хто дав грошей...
— Не треба грошей, — промовляє дідусь. — Он за тією вербою — сто порцій морозива.
Дідусь іщез, мовби й не було його. А хлопчик як заглянув за вербу, то й портфель із книжками випустив з рук.
Під деревом стояла скринька з морозивом. Хлопчик мерщій порахував. І налічив рівно сто пакуночків, загорнутих у срібний папір.
Від жадоби у хлопчика руки затремтіли. Він з'їв одне, друге, третє морозиво. Та більше не подужав, бо в животі заболіло.
"Що ж його робити?" — думає він.
Виклав із портфеля книги, заховав їх під вербою.