Сергійкова квітка (збірка)

Василь Сухомлинський

БЕЗ ХУСТИНИ ТОБІ НЕКРАСИВО

Надійка й Вітя поверталися з лісу додому, їхній шостий був сьогодні на екскурсії.

Коли збиралися додому, сталося так, що Надійка й Вітя відстали від класу.

Вони йшли лісовою стежкою. Ліс ще тільки прокидався від зимового сну.

На галявинах цвіли проліски, а під деревами ще лежали снігові шапки — немов велетенські гриби.

Вітя розповідав Надійці захопливу повість про мандрівку в космічні простори.

Щойно прочитав і хотілося поділитися своїми враженнями, думками й хвилюванням.

Ось і кінчився ліс. Стежка далі вела полем. У полі гуляв дужий, поривчастий вітер.

Він зірвав із Надійки легеньку хустину й поніс далеко хтозна й куди.

Вітя кинувся, було, доганяти, але Надійка зупинила:

— Облиш. Хіба її доженеш?

Вітя скинув свою шаль і дає Надійці:

— Запнись. Холодно ж, простудишся.

Та дівчинка й слухати не хоче. Вона запевняє, що вітер зовсім не холодний.

— Вітер пахне весною, — каже вона.

— Але ж вітер ще зимовий, — наполягає Вітя. — Ти простудишся й захворієш.

У відповідь Надійка засміялась.

Тут Вітя зиркнув на Надійчину голову й кинув:

— А без хустини тобі некрасиво...

Надійка зашарілася й каже:

— Справді-таки вітер холодний. Дай, будь ласка, шаль. Завтра принесу тобі в школу...

********

Василь Сухомлинський, Веселка, казка-оповідання

ВЕСЕЛКА

У старого селянина тяжко захворів єдинпи син Михайлик. Батько й мати дуже любили малого, їхні серця стискалися від болю при гадці, що той може померти. Що ж тоді робитимуть?

Другий син у них не народиться, бо вони вже старі. Два старші сини загинули на фронті. Михайлик же — їхня єдина втіха.

Хлопчик лежав біля вікна й важко дихав.

Лікар тихо сказав:

— У нього хворе серце. Ліки безсилі.

Михайлик розплющив очі, глянув у вікно. За вікном сіріло зимове небо, земля спала під сніговим килимом.

— Ой, як хочеться мені побачити веселку, — тихо прошепотів Михайлик.

Батько й мати схилилися над синовим ліжком у тяжкій задумі.

Потім батько встав, одягнувся.

— Куди ти йдеш? — питає мати.

— По веселку, — тихо каже батько. — Дивися, Михайлику, в вікно, там засяє веселка.

Пішов він до коваля. Розповів йому про своє горе.

Узяв коваль горно й міхи ковальські, взяв ковадло й переніс усе своє знаряддя до селянина в сад, під вікно.

Розпалив горно, поклав у вогонь леміш від плуга. Коли залізо розжарилося, мов сонце, коваль витяг леміш із вогню, поклав на ковадло й став бити по ньому важким молотом.

І залізний леміш засяяв, як веселка. В усі боки — на землю, на засніжені віти дерев — полетіли іскри, справжній барвистий вогняний дощ.

Зачудований хлопчик не міг відірвати очей від чарівної веселки, підвівся з подушки, бліді його щоки зачервонілися.

Серце хворого забилося рівніше й спокійніше.

— Мамо, що буде з того вогню? — питає хлопчик, показуючи на веселку.

— Леміш, — відповідає мати. — До плуга.

— Ой, як мені хочеться землю орати! — вигукує хлопчик.

Він підводиться й сідає на постелі.

— Тепер він житиме, — тихо каже лікар.

*******

ВІН ПРИЙДЕ

У нашому селі живе стара мати. На початку війни вона отримала повідомлення, підписане командиром частини: "Ваш син поліг геройською смертю..."

А бойові товариші дописали: "Вибухнув снаряд, і не зосталось од вашого сина нічого. Ми загорнули воронку, віддали честь воїнській могилі й пішли в бій".

Зап. ткала стара мати, поклала похоронку за ікону, але не повірила, що сина убито. Поки йшла війна, чекала листа, а листа не було.

А як закінчилась війна, стара мати стала чекати сина. Вона вірила: син живий, він прийде.

Як тільки сонце хилиться на захід, вийде стара мати за село, стане біля високої степової могили та й дивиться на дорогу.

Всі, хто йде дорогою, матері низько вклоняються. Усі знають, що вона жде сина. Кожному хочеться сказати старій матері добре слово, хочеться підтримати її.

— Як сьогодні не прийде, то вже завтра неодмінно буде, — скаже іноді подорожній.

А вона відповідає:

— Так, сьогодні вже, мабуть, не буде. Сонечко сідає... Піду додому. Завтра прийде...

Двадцять сім років щодня виходить стара мати зустрічати сина. П'ятдесят три роки було їй, коли прийшла похоронка, а тепер уже їй вісімдесят.

Посивіли коси, висохли руки, слвозяться очі... Тільки козацька могила стоїть край дороги, як вічний вартовий, та стара мати зі своїм горем і віковічною надією.

— Синку мій дорогий, — шепоче мати, ідучи додому, коли сонце сідає за обрій, — я вже померла б давно. Але ж хто... хто зустріне тебе, як ти прийдеш?

*******

ГОВОРИТИ БЕЗ ДОЗВОЛУ НЕ МОЖНА

Є в першому класі жвавий, рухливий, дуже балакучий хлопчик Василько.

Часто він не може стримати свого хвилювання або цікавості й вихоплюється говорити.

Учителька терпляче йому пояснює:

— Коли треба тобі щось сказати — підніми руку. Як дозволю — встань і говори.

Василько добре це розуміє, та одразу ж забуває, як тільки щось його хвилює.

Якось на уроці арифметики вчителька пояснювала приклад.

Аж тут чується схвильований голос василька:

— Маріє Іванівно, дивіться, який метелик сів на шибку!

Усі діти повертаються до вікна. На шибці сидить великий барвистий метелик.

Діти забули про приклад і розглядають метелика.

Марія Іванівна тяжко зітхає, й, насупивши брови, суворо каже Василькові:

— Ти розумієш, що говорити без дозволу не можна?

Василько добре розуміє, але не може стримати своєї думки, своїх почуттів. Вони рвуться в слово.

Наступного дня посеред уроку письма, коли всі зосереджено працювали й у класі запанувала тиша, діти аж здригнулися від тривожного Василькового шепоту:

— Маріє Іванівно, он на колодязі чийсь щоденник лежить...

— Ой, нещастя моє, — подумала вчителька, — як він побачив той щоденник аж на колодязі?"

А вголос вона сказала:

— Іди, Васильку, до дошки, постій трохи, тоді знатимеш, що без дозволу говорити не можна.

Василько став біля дошки. А в його очах були й подив, і сором. Похилив голову й простояв так до дзвінка.

Через день учителька пояснювала на дошці, як складати із букв нове слово.

Закінчивши пояснення, Марія Іванівна глянула на клас.

Василько сидить, піднявши руку, й благаючими очима дивиться на вчительку.

— Чому ти плачеш, Васильку?

— Бо говорити ж не дозволяється.

— Кажи мерщій, у чому річ, — стурбувалася вчителька.

Василько повертає голову до вікна й схвильовано каже:

— Кошеня ж... Кошенятко он яке маленьке посеред двору. Наїжачилося, страшно бідному, а собака стоїть перед ним, ось-ось кинеться на кошенятко.

— Біжи, прожени собаку... — каже вчителька.

За хвилину Василько повертається до класу з кошеням.

********

ЖАЛЬ САМОГО СЕБЕ

Гриць бігав на подвір'ї й наступив на колючку. Колючка вп'ялася в ногу, й заболіло йому.

Сів Гриць на лавку, поклав ногу на ногу й став колючку виймати.

Нагодилась мати, побачила, що її синок виймає колючку. Сплеснула руками, підбігла до Гриця, обняла його, поцілувала й заплакала.

— Синочку ж мій, маленький, бідна моя дитино, тобі ж болить...

Тої ж миті Гриць відчув: нога заболіла, в п'яті закололо, біль аж до живота підступив.

Мати обмила Грицеву ногу, зав'язала ту маленьку ранку, з якої син витяг колючку.

— Посидь, синку, не бігай, — каже вона, витираючи сльози.

Але Грицеві сидіти не хотілося, й він побіг гуляти.

Мину іа година. Бігаючи на подвір'ї, Гриць наступив на маленький гострий камінчик.

Він пригадав, як плакала мати над маленькою колючкою, і йому стало страшенно боляче.

Він побіг до хати, сів на лавку, підняв ногу, подивився — від камінчика запилився червоний слід.

Побачив цю пляму червону Гриць, і ще більше заболіла в нього нога.

— Мамо, — захникав він, — ідіть швидше... Побачила мати, сплеснула руками, підбігла до сина, обняла його, поцілувала й заплакала.

У Гриця теж капали сльози з очей. Йому було жаль самого себе.

Минуло десять років. Гриць став високий, статний, красивий юнак Григорій. Призвали Григорія на службу в армію.

Серед ночі пролунав сигнал бойової тривоги. За три хвилини солдати одяглися, вишикувалися й рушили в далекий похід.

Усі йдуть швидко, бадьоро, один тільки Григорій нахилив голову й ледве переставляє ноги.

— Чому ви так повільно йдете? — запитав у Григорія командир,

— Не можу... тяжко... — відповів Григорій.

— А хіба може бути служба в армії легкою? — Григорій мовчав.

********

Василь Сухомлинський, Коли Ваш день народження, казка-оповідання

КОЛИ ВАШ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ?

Край села в маленькій білій хатині живе стара вчителька.

Вона вже десять років на пенсії. Дорослими людьми стали учні, яких вона вчила в останній рік своєї роботи в школі.

А перші її учні вже й онуків мають...

Щомісяця листоноша приносить старенькій учительці гроші. Раз на три місяці привозять балон для газової плитки.

Раз на тиждень електромонтер приходить взимку перевірити, чи не поламалися електробатареї опалення.

Є в хатині телефон, і можна подзвонити в телевізійну майстерню й викликати майстра, якщо телевізор розлагодиться.

Усе тихо, спокійно, благополучно.

Коли ще вчилися в старших класах колишні малюки, виховані в старої вчительки, вони інколи приходили до неї в гості.

Обіймали, цілували, плакали. Приносили книги. З кожним роком вони приходили все рідше й рідше.

Тепер до старої вчительки приходять юні тимурівці — так називає свою команду жвавий червонощокий хлопець, який завжди кудись поспішає.

Коли він прийшов уперше, в нього й старої вчительки була така розмова:

— Вам дрова рубати треба? — запитав командир тимурівців.

— Ні, не треба, — відповіла стара вчителька. — У мене ж газова плита, хіба ви не бачите?

— А води принести треба?

— Не треба... У крані же...

— Давайте, ми вам хату підметемо...

— Не треба, дитино. Я ще й сама здужаю.

— А що ж вам треба? — здивувався командир юних тиму рівців.

І троє хлопців, що прийшли з ним, теж здивувалися.

— Ця ж бабуся в зоні дії нашого загону, — сказав командир своїй команді, показуючи якусь карту.

Стара вчителька відчула, що це говорять про неї. У неї заболіло серце...

Восени, за кілька днів перед початком навчального року, до неї знову завітали тимурівці.

Жвавий червонощокий хлопець запитав:

— Коли Ваш день народження, бабусю?

— Для чого тобі, дитино?

— А ми вам квіти принесемо.

Стара вчителька заплакала...

*****************

МЕРЕХТЛИВА ЗІРОЧКА

В одному місті у великому будинкові жило багато дівчаток.