У полі працювали Віл і Садівник. Віл, запряжений в плуг, орав поле. Повільно сунув він по землі — тягнути було нелегко.
Та Віл звик коритися господареві. Він знав: як тільки стане, то господар боляче вперіщить його батогом та ще й сіна дасть менше увечері.
А Садівник скопав невелику кам'янисту грядочку, підготував на виноградник. Віл уранці чув розмову господаря й Садівника.
Тоді Садівник сказав: "Ця кам'яниста грядка навіть волові не під силу". Тепер Ві і вухам своїм не вірить: копає Садівник грядку й співає.
Із нього піт тече, а він співає, і очі у нього веселі, радісні.
— Садівниче, тобі важко? — питає Віл, порівнявшись із ним.
— Ой, як важко... — відповідає Садівник.
— То чого ж ти співаєш і очі у тебе такі радісні?
— Бо я бачу цю мертву кам'янисту діляночку вже скопаною. Бачу на ній виноградні грона. Бачу радість в очах людей.
— Як же ти все це бачиш? — питає здивований Віл. — Цього ж немає.
— Якби людина бачила тільки те, що є, вона не була б Людиною. Людина бачить своє майбутнє.
— Навчи мене, Садівниче, бачити те, чого ще немає.
— Добре, — каже Садівник, — зараз я визволю тебе з хомута.
— Але ж без хомута й батога я не зможу працювати, — благає Віл.
Садівник тільки розвів руками й подумав: "Той, кого заставляють працювати хомут і батіг, не може бачити майбутнього".
Та він цього не сказав, бо Віл все одно нічого б не збагнув.