увійдуть у ворота раю, як верблюд у вухо голки. Наука Магомета найсправедливіша й найправдивіша тому, що вона остання. Адже коран не заперечує Моисея, коран визнає божественне походження Христа, але ж що варті ці пророки перед розумом Магомета, якщо вони давали поради людям лише на нинішній день, а на завтрашній не могли нічого обіцяти, крім раю, якого і уявити добре не могли. Мойсей упав на межі ханаанської землі і зневірився в Єгові, Христа розіп'яли самі ж гебреї за те, що він звелів їм поклонитись ідолам, Магомет же сказав: "Коли всі народи приймуть іслам, тоді появиться божий посланник Махді, який зробить усіх людей рівними". Нині більше, ніж половина світу визнали нашу віру, і недалекий час, коли зрівняються всі — від шейхульіслама до моакіта [80], від султана до цехового ремісника.
— Ну, ну... — зітхнула Марія. — Та поки що є ситі і голодні, хазяїни і раби. Твій Махді, певне, ще й не зачинався.
Коли слухаєте коран, то мовчіть, може, будете помилувані, — підніс голос Мурах-баба Сказав же архангел Гавриїл Магометов! на горі Хирі "Ти останній пророк, і в тому, що ти скажеш, ніхто не зможе сумніватися. Ти візьмеш із наук дотеперішніх пророків єдину сутність — єдність бога і проповідуватимеш божі думки, які тобі єдиному доступні" Як можеш ти, земний черв'як, мати сумніви? З уст пророка записали коран його халіфи Абу-бекр, Осман, Омар і Алі, і в ньому ти знайдеш відповіді на всі питання життя На кожний вчинок пояснення і виправдання, якщо тільки він не шкодить династії Османів, якій випало нести у світ правдиву віру Лише вмій читати коран, лише бережи його від лжетлумачення, як це роблять перси-шіїти вороги блискучого Порога. Бо вчив Магомет боротися за іслам мечем, і це його найсвятіша заповідь. Сказано ж у сорок сьомій сурі: "Коли зустрінеш такого, що не вірує, вдар його мечем по шиї".
Мальва спала, так і не дочекавшись казок про вурдалаків [81], джинів, а Марія слухала, і їй ставало моторошно від проповіді дервіша.
"А що, коли це все правда? Та невже мусульманська віра має стати єдиною у світі? І розіллється страшна чума по всіх краях, і всі народи стануть схожими на турків... І не буде пісень, не буде. казок, не стане купальських вогнів, вертепів під різдво, волі! Ніхто нічого не матиме свого... Ляхи розіп'яли Україну за схизматську віру, теж навертаючи людей на свою, праведну. Брехня, за хліб її розпинають. Турки заграбастали півсвіту — за віру? Ні, за наживу. А бог один над усіма — єдиний він справедливий і вічний. І він не дасть торгувати собою. Прийде час — і терплячий господь не витерпить більше олжі, крикне він міняйлам і лихварям:
— Годі!"
Це скрикнула сама Марія і затулила уста. Хитнулося полум'я свічки, схопився Мурах-баба, закричав
— Гяурко! Відступників у нас карають не божою карою, а земною, і покарана ти будеш...
— Не лякай, — підвелася Марія, хустка сповзла на шию, дервіш аж тепер побачив, що ця жінка зовсім сива. Я живу так, як велить твій бог, бо виходу іншого не маю. Тож карати мене нема за що А думати не заборониш. І ніхто не може заборонити думати людям ні ти, ні мулла, ні твій Магомет Ти говорив, що й перси вороги ісламу Та які ж вони вороги, коли самі мусульмани? Ти називав татар шолудивими, а вони теж вашої віри. Тож не в богові справа, вам, туркам, болить, що не весь ще світ опинився під вашим башмаком. І тому ви, крім шаблі, взяли за зброю ще й коран. І орудуєте ним так, як це вам вигідно, бо ви сильні. Але сила ваша не вічна. Людина міцна, поки молода, а потім слабне, хиріє і вмирає. А коли не вміла жити з сусідами по-людськи замолоду, то сусіди на старість їй не допоможуть і навіть за домовиною не підуть!
Мурах-баба розгублено дивився на розхристану козачку, яка, здавалась, зараз підступить і вчепиться руками в його горло. Він не чекав такого вибуху слів від зламаної горем Марії, якоїсь хлопки з-над Дніпра. Відступив, бо ще не зустрічав розумної жінки, позадкував, бо ж розумна жінка може бути й відьмою.
— Ти хто така... хто така? — пролепетав.
— Полковничиха я! Жінка полковника Самійла, який душив вас димом у Скутарі. Гетьмани гостювали в мене в хаті, державні ради радили при мені, а ти... ти хочеш, щоб я з тобою, брудним і юродивим, лягла у ліжко? Тьху!
І відразу обм'якла. Впала на міндер і захлипала над сплячою Мальвою. Голос дервіша прозвучав кволо, але погрозливо:
— Кажуть правовірні: "Доброму коневі збільшувати порцію ячменю, поганому — канчуків".
— Від ячменю я відвикла, до канчуків не звикати, — зітхнула Марія, взяла на руки дитину і пішла, похитуючись, у свій чардак [82].
...Прокинулась вранці з терпким передчуттям біди. Мураха-баби вже не було в домі, помислила, чи не задумав дервіш чого-небудь поганого. Тяжко пошкодувала за свої вчорашні слова, бо що з того, що сказала правду в очі? Чей же не переконала його, а собі, певно, нашкодила. Мурах-баба помститься.
Зварила обід на кухні, і тоді, коли дервіші подались на обідню молитву-зухр, Марія, заховавши під кафтан свої і Мальвині речі, вислизнула з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вірило серце, що мусить нині зустріти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди є, не всі ж звірі.
В провулку біля Круглої башти побачила старого чоловіка з довгою, сивою, як у біблейського Саваофа, бородою, в білій чалмі і сірому арабському бурнусі Він не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали зухр, а тільки звів обличчя до неба, і здалося Марії, що ця людина бачить бога. Отого бога, яким торгують всі на світі, не знаючи його, того бога, який є найсправжнісінькою правдою, вічно зневаженою і безсмертною. З нею він зараз розмовляє віч-на-віч, радиться, питає.
— Допоможи, святий чоловіче, — почув меддах Омар шепіт, і його очі опустилися. Біля стіп клячала жінка з дитиною. — Той, хто вміє бачити бога, мусить знати стежку до моєї долі, якої я не можу відшукати.
— Встань, дочко, — мовив Омар. — Я не святий. Я лише встиг довго пожити на землі. Сходив усі мусульманські краї, звідав кожне село і місто, шукаючи правди не в законах, а в людях. І збагнув одну правду — правду людських страждань. Це єдине, що не є фальшивим нині під сонцем. Що ті страждання породять — не знаю, — мовчать боги. Та якщо колись настане щастя на землі, то скажуть мудреці: "Його породило безмежне горе". Яке лихо спіткало тебе, жінко?
— Я родом із безталанної України. Рабинею була в Криму два роки, а тепер пропадаю на голодній волі. Віри своєї відреклась, хрест святий потоптала, та цього мало. Щоб животіти, треба топтати ще й свою душу і тіло кожного дня, а це понад мої сили. Я живу в дервішів у монастирі, та вертатися туди вже не можу. Порадь мені, куди маю дітися, щоб хоч дитину врятувати від смерті?
— Твій злий демон водив тебе поміж лихих людей. Іди геть від них. Аллах вклав у людську подобу добро і зло, безбожність і богобоязливість і веде людство обома шляхами. Ти зможеш знайти тих, що йдуть шляхом добра. Хай бог ощасливить тебе у своїх шуканнях і допоможе тобі знайти світ правди. Шукай його не серед багатих, не серед святенників-неробів, а між тими, які знають ціну зернині проса. І ні за що не плати своєю вірою і совістю. Бог єдиний для всіх народів, і приймає він молитви з різних храмів і різними мовами, аби тільки вони були щирими, аби тільки до них не діткнувся бруд користолюбства. Покинь Кафу — цей содом продажності і нечисті, покинь швидше, поки погань не прилипла до незайманої душі твоєї дитини. Іди і не повертайся більше до тих, хто молиться шайтанові словами фатихи. За Бахчисараєм є християнське село Мангуш, може, там знайдеш собі пристановисько.
Цілющим бальзамом лились слова мудреця на розтерзану душу Марії. Прояснів сутужний темний світ: є ж таки добрі люди на цій страшній землі, а якщо вони є, то нема неминучості загибелі. В темниці, де дотепер жила Марія, відчинилось раптом віконце, і жмут світла розлився по холодних стінах золотими озерцями надії.
Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення і в сам обід, коли найдужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по бахчисарайській дорозі.
Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових лісів, та попереду стелився наїжений злий степ, і треба буде його здолати. Він вигорів дотла і був неозірний, мов пустеля; чорніла курна дорога, витоптана возами, копитами й ногами, — хто її проклав? Валки невільників, сама Марія прокладала її два роки тому до рабства. Виведе вона її тепер на волю чи замучить, жорстока, спрагою і голодом? Хто зустрінеться їй на цьому шляху — розбійники, ясир чи, може, чабани, які напоять Мальву молоком? Марія має чим заплатити. В такіє заходили каліки, хворі просити зцілення в монахів, вони залишали в монастирі овець і кіз, а їй, кухарці, перепадало якесь акче — мусульмани завжди дарують милостиню, бо так заповідав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожні беї випускають пташок із кліток на волю, людей же ні, не залишив чомусь такого заповіту пророк.
У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марію на бездоріжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися крізь м'які папучі, плакала Мальва і канючила вернутися до доброго Мураха-баби, вона так і не могла допитатися в мами, чому вони залишили монастир.
Зрідка подибувалися річки, вони ледь струменіли по слизьких каміннях і теж задихалися від спеки, та все ж на берегах зеленіла трава, можна було тут помитися, перепочити і з'їсти шматок хліба.
Ночували в степу. Харчів трохи прихопила з собою, голод поки що не гнав до аулів, та знала Марія, що невдовзі доведеться йти жебрати, признаватися, хто вони, і наражатися, що якийсь ретельний кет-худа [83] поверне їх із ногайцями назад у Кафу Як і чим доведе, що вона відпущена?
Три дні не зустрічався ніхто по дорозі — наче вимерла кримська земля. Тільки сипи-орли сиділи на каменях, хижо витягнувши довгі шиї. Очікували валок із Карасубазара, після яких є завжди чим поживитися — недоїдками і людським трупом.
Ставало чимраз тяжче і страшніше: запаси їжі закінчилися, подерлося благе взуття. Треба було вибирати: або йти на риск у села, або стати поживою стерв'ятникам. На четвертий день — Марія вже несла Мальву за спиною, підв'язавши її хусткою, мала зовсім обезсиліла — почулося овеч