Через межу — тільки крок…

Боднар — голова артілі, вже десятий раз виряджав на весняний випас колгоспну худобу. Ліниві червоні корови радісно замотали головами і наввипередки побігли по знайомій доріжці до запашних молодих левад.

— В добрий час! — гукнув навздогін пастухові.

— Добрий день, — замість відповіді пастуха, почув позад себе чийсь несміливий голос.

— А-а, Маківчук! Як ся маєш, Андрію? З чим добрим?

Андрій не зразу відповів. Одну руку не виймав з кишені — чути було, як в пальцях шелестів папір, а другою не знав, що робити, і мабуть тому почухав потилицю.

— Я…

— Знову за той податок? З цим, я тобі вже казав, йди до сільради. Маю й без тебе…

— Та ні… Я от на маржину подивився… Добре зимку витримала… Ото… я… міг би навіть свою Лиску до гурту… Га? Тільна… Доброї породи…

Боднар пильно глянув у збентежені, недовірливі Андрієві очі і зрозумів.

— То ходім до контори, коли так.

Біля стола — Луць, бригадир, незачесаний, худий, недобрий. Недобрий на Андрія.

— На готове, панночку? — блиснув гострими очима.

— Га, як не в лад, то я зі своїм назад, — Андрій насунув на очі шапку і хотів уже йти, але якась сила затримала його.

— Я хотів… як усі люди, щоб… той… різниці, як кажуть, не було. Але як неласка… А ти, Луцю, не дорікай, на твоє не зазіхаю!

— Нема тут мого! Наше! Пора це знати. Жив-жив, як тхір у норі, відлюдком стільки років…

— Ну, жив…

— Бо як минулася дешева горілка, то й владу перестав любити!

— Минулося… дешева, — протягнув Андрій, перекривляючи Луця. — А ти не пив? Хто в тридцять дев'ятому кричав, аж вікна дзвеніли на Закутку: "Пиймо, це наша влада!"

— Так, братку, кричав, — Луць підвівся і, спершись руками на стіл, прошипів до Андрія: — Як "вірую" сказав і — дониньки! А ги?

— А я що? Що я? — скипів Маківчук. — Проти влади був коли? Чи, може, я тобі за німців вікна бив або хату спалив у сорок п'ятому? Ну?

Боднар не втручався. Хай виговоряться сусіди, це їхнє право. Бо всі знали…

Не було колись у селі кращих побратимів, як Луць та Андрій. Та це колись було. Ще за парубоцтва. Тоді, коли обох тягали на постерунок[1] за читальню. А як у повіті вперше залопотіли червоні прапори, випивали на радощах та й показували один одному сліди від кайданів на руках.

Тоді й поженилися один за одним на сестрах з тієї хатки, що з одним сліпим віконцем, та й у тому шибка ганчір'ям забита. Село дивувалось, бо тих двох сестер-красунь ніхто не бачив на вулиці .в неділю, хіба в будень на Юзевичевім полі.

Та ось дивна притичина сталася: коли в Юзевича поле відбирали, Андрій сказав до Луця:

— А це вже не подобає. Яким то правом? Не вкрав же він. Робив…

— Дурень ти, — відповів Луць. — Твоя Олена, моя Марія — вони робили.

— Все їдно не подобає.

Це колись було.

А тепер Луць хотів допекти швагрові, за все відплатити (бо ж той на печі сидів, коли вони першу підвалину закладали під колгоспну будову) і сказав Андрієві таке, в що й сам ніколи не повірив би.

— Та то не знати, хто палив. Хто тебе знає, — очі опустив, бо самому стало прикро.

Хитнулась, як від ляпаса, висока Андрієва постать, пишні житні вуса, підкурені тютюновим димом, поникли моложаві темні очі глибоко запали, і гострий кінчик носа побілів, як від морозу. "Хто знає?!" — хотів крикнути, але слова затялись хрипотою, застрягли в горлі.

Ніхто не знає. Ой, ніхто не знає…

Як нині… Блимав на припічку каганчик, а надворі мокла осіння ніч. Олена мовчки пряла кужіль, біле терміття сипалось на вогку долівку, а він на те терміття дивився і нічого більше не бачив. А купа терміття росла та й росла в очах, як гора білої вовни, тільки що постриженої з його овець. У стайні сумно блеяли дві вівці, за отарою тужили, за полониною.

"Чи ж я — наймитів наймав, чи працею чужою нажив? Сам по гульку нароблявся".

"То міг би разом, зі всіма", — чує, як думає Олена, і гримає на неї, на себе, на всіх: "Не хочу, не буду свою працю паювати!"

"То живи відлюдком, — мовчки відповідає Олена. — На сміх, на ганьбу".

"І житиму. Не здохну без поля і без овець. Ремесло маю в руках, різьбарити буду".

П'ятирічна Галюнька водить пальчиком по вогкому вікні — рип-рип. Надворі темно, тільки капотить. Але раптом під хатою кроки. Пальчик — зиґзаґом по спітнілій шибці, кинулась.

— Хтось іде, тату.

Довго розмовляли в сінях — Андрій і якісь люди. Пошепки. Олена тривожно прислухалась — не чути нічого.

— Що хотіли? — спитала, коли Андрій, похмурий, потемнілий, увійшов до хати і щось там довго нишпорив біля запічка, а полум'я каганця хиталось, мало не гасло.

— Хліба хотіли… Сказав не маю… — збрехав Андрій.

— Погибелі на них, вовкулак, нема.

— Цить…

Вранці вже не мрячило. Сонце виглядало з-за хмар. "Сушить, — подумав Андрій, — сіно в стогах сушить. До вечора од вітру зовсім сухе стане. Якби добра іскра з комина або жаринка з люльки, то може статися пожежа. Чому б ні? Таке може бути. Стіг від стога — і все з димом. Моє сіно — для моїх овець".

Олена підпалювала в печі, облила гасом жмуток клоччя, бухнуло полум'я, до дверцят потягнувся чорний дим.

Андрій здригнувся.

— Ти чого?

— Тикнулося…

Пішов до крамниці. Там збираються Юзевичі і тишком гуторять про війну, що має вибухнути на другу весну. Андрій збоку послухає. Назустріч Семен Зарічний парою худих конячин у драбинястому возі кудись їде. Поздоровкались. На Завуяле їде, там сіно закупити. Свого в них мало, не вистачить до нової паші. А худоби в колгоспі багато. Говорив це і чомусь пильно дивився на Андрія. Андрій не міг витримати цього погляду.

— Моцно почав старатися, Семене…

— Хто ж буде? Манна божа з неба не падає. А ти таки не гадаєш до гурту, Андрію?

Не відповів.

До крамниці не зайшов. Йому раптом здалося, буцімто він такий маленький, що соромно й між людей показуватися. Постояв під дверима, послухав, а там знову про пашу — наче змовились. А може, вже знають? Затремтів, зуб на зуб не попадає (тьху, яка паршива осінь!), звернув, за ріг крамниці і стежкою через городи подався додому.

Олена питала, чи не захворів, бо такий блідий, наче випраний.

Нагримав на неї.

— Вчора, Гафія казала, стоги горіли на Яворниці. Щоб вони, ті бандерівці, вже виздихали, людей з торбами пускають.

Навколо серця зімкнувся обруч. Стояв, віддихувався.

— А щоб вас шляк сьогодні трафив з вашим сіном і стогами, — прохрипів, коли відпустило біля серця.

Увечері вийшов з хати так, щоб ніхто не бачив. За пазухою мав жмут клоччя, а в кишені — сірники. Не йшов, а біг, бо боявся, що пройде часинка, і він цього не зробить. А мусить. Пообіцяв бандерівцям, що підпалить.

А коли темні стоги, як велетенські бугаї, вималювались на обрії, коли до них залишилось не більше ста кроків, мозок опекло, немов окропом: "Боженьку! Падоньку! Та ж то людська праця!"

Рвав з пазухи клоччя, кидав у болото, топтав, бо здавалось, що воно горить. Рвав клоччя і сорочку на грудях.

"Скарай мене, сило господня! Скарай на цьому місці".

Ніхто цього не знав.

Боднар втрутився. Бачив, що Луць наговорив зайвого. Зацитькав йог-о.

— Не плети небилиць, Луцю.

Посміхнувся до блідого від образи (гей, чи від образи!) Андрія і лагідно заговорив, як ґазда з ґаздою:

— Мене одно дивує, Андрію. Тоді, як ледве перебивався, бо скрутно було тобі, ти й слухати не хотів — як ми не умовляли вступити до колгоспу. А тепер непогано заробляєш, різьбарство — діло прибуткове, та й з податками трохи інакше. Чому ж це раптом?

Не знав Андрій, що відповісти.

Кілька років непогано жилося. Андрій зі шкіри пнувся, а сплачував податки, руками-ногами тримався за свою одноосібність. Був певний, що добре робить, що на все село він один виграє: всі на трудодень сподіваються, а він своє має, хоч і трохи, та ніким не раховане. З колишньої межі каміння позносив до колешні[2] — хай лежить. Пан-отець кажуть, що то все ще зміниться на інакше.

Галюнька в перший клас пішла. "До школи най ходить, —-сказав Олені. — Але оті піонери, комсомоли, ті червоні хустки на шиї аби-м не видів. Вчи її очинашу".

А потім (дочка вже до четвертого класу перейшла) все якось повернулось по-іншому. Жив, як на безлюдному острові. Луць, шваґер, сусіда через дорогу, хоч би носа показав, а Олена — та хіба до сестри Марії на хвилинку вечорами забігала і мовчазна поверталася до хати.

Фуркотіло веретено — Олена пряла вовну. Стукало долітце по сливовій червоній колодці — виконував Андрій замовлення для церкви, іконостас робив. Буде церква, як писанка. З усіх кінців будуть сходитися, дивитись-дивуватись на його різьбарство. І гроші піп дає добрі.

Витісував клинчики, вкладки. Мертва сливова колода живими пелюстками розцвітала. І було при цьому чогось сумно. Згадував, як першу свою роботу (тоді лиш парубкував) подарував для хати-читальні, та й дотепер у тій рамі портрет Шевченка висить. Та це колись було… Тоді обидва з Луцем ксьондза ганьбили, а тепер пан-отець єдиний порадник. Зійдуться на толоці біля церкви, і священик одне говорить:

— До весни, а там зміниться. Ви радіо послухайте.

Андрій частенько залишався в плебанії[3] до пізньої ночі. Піп вмикав радіоприймач і ловив "Голос Америки".

— До весни, пане Маківчук, до цієї весни — й фертик: совєт на нєт.

Колись Андрій з цікавістю прислухався до його балачок, жевріла надія, що ті межові камені з колешні повиносить. Потім слухав з чемності, бо ж на Багнах три колгоспні стайні виросли, які й дідичеві ніколи не снились, а в тих стайнях овець та корів! То ж сила в громаді, як не кажіть. І люди наче інші стали. Не сваряться за межі, кожен день разом, як ото колись на толоках. Тільки він окремо. Може, тому не витримав поіпових небилиць та й сказав:

— Кажете пан-отченьку, совєт на нєт? А я гадаю, що на цілий свєт. Щось то до такого йде, прошу пан-отця.

Страх як розсердився пан-отчик! Назвав Андрія комуністом. Андрієві стало смішно, бо який він комуніст, коли одноосібник… Грюкнув дверима плебанії, попрямував додому.

Галюнька ходила по кімнаті, вчила напам'ять:

— За мир у всьому світі —

Це значить — за народ,

За колоски налиті…

Стояв Андрій у кутку й не рухався, наче боявся сполохати свою одиначку, що в білому фартушку походжала й повторювала слова вірша, притуливши книжку до грудей. Чомусь пригадалась Андрієві Олена, коли була молодою: зіжмаканий фартух, поторочена запаска і ті очі, що снились йому в парубоцтві — сумні, наче заплакані.