Мальви

Іваничук Роман

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

"Хіба ви не ходили по землі і не бачили, який був їх кінець? Були вони могутньою силою, але аллаха ніщо не може ослабити ні на небі, ні на землі".

Коран, 35 сура, пророча

Весною тисяча вісімнадцятого року гіджри [1] разом з багатьма галерами, каторгами і паштардами причалила до Кафської пристані невелика турецька фреката [2]. З неї зійшов на берег сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому арабському бурнусі. Його обличчя заховалось у густій довгій бороді — годі було б угадати вік старця, та був він древній як світ, і в глибоких брунатних очах таїлась мудрість багатьох поколінь. Старець вклякнув на землі, схилився і прошепотів:

— Вітай, благодатний краю, після довгої розлуки. Тобі вклоняється анатолієць, меддах [3] Омар, якого ти шістнадцять років тому вигнав із Кафи мечем Шагін-Гірея [4]. Тоді я, не ображений, а здивований, пішов мандрівником по всій імперії від Карпат до Балканів, від Дунаю до Нілу, щоб самому переконатися, чи справді народи ненавидять нас, турків. А коли так, то за що? Думав я, що побачу темряву і глупоту, а зустрівся з благородним прозрінням осліплених богатирів; думав я, що зустрінуся з озлобленням до мене, турка, а побачив високе благородство, пошану до розуму, ненависть до кайданів. І спитав я тоді себе, хто винен, що мій народ став носієм зла й неволі? Чи ж це йому потрібне? Адже анатолійський райя не став багатим від того, що завойовує чужі краї... Я повернувся до тебе, Кримський краю. Не мститися — твій гнів був жорстокий, але справедливий — я хочу поглянути, чи міцно скував тебе Осман кайданами, чи, може, ти ще дихаєш своєю буйною непокорою; далі ти топчеш чужі землі за прикладом свого сусіда й повелителя, чи, може, осінило тебе світло визвольного духу і дикі пристрасті твої змінились пошуками правди?

Підвівся. З галер виходили, кваплячись на ясир-базар, турецькі купці, йшли маршовою колоною яничари — султанська охорона для кафського паші, поспішали мубашири [5] відраховувати п'яту частину з татарського ясиру для турецького падишаха — йшла османська неясить на кримську землю.

Меддах Омар проводжав їх поглядом.

"О люде османський... Коли тобі вистачить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш ти на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по не своїх полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти втамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від божої помсти, коли вона гряне? А прийде. Замикається вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши своє покликання на землі. Вернешся, осуджений світом.

О, страшне в тебе покликання! Тебе одурили марнославні і властолюбні вожді твої, і ти, облудно взявши божу науку за зброю, залив сльозами, кров'ю і ненавистю до себе півсвіту. А що маєш за це? Сидиш, як божевільний скупар серед скарбів, загарбаних у чужих коморах, хліб, відібраний з голодних ротів, не йде тобі в горло, сидиш у лахмітті й нужді, не знаючи, що подіяти з награбованим добром. Зубожив народи, а збагатитися не можеш і родиш тільки люту ненависть до себе.

А міг би ти жити, народжувати мудреців, поетів, астрологів... Та нуртує уже праведний гнів ворогів твоїх. І крикнули вони: "Брехливий хадіс [6] пророка Магомета про те, що не існує народностей під берлом ісламу. Ми є!" Заспівав повстанчу пісню болгарський гайдук, грецькі даскали [7] понесли книги своїм людям, підвели голови волохи, чорногорці, албанці. Хто врятує тебе? Твої розумні діти кизилбаші [8] підносять меч на призвідців твого горя і будучої загибелі твоєї, а ти, засліплений і нерозумний, вбиваєш їх — своїх спасителів.

Чому не бачиш, не розумієш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабіжником, не прийшов на світ злодієм, якого карати треба. Тебе таким зробили. Хіба не міг би ти жити з сусідами у згоді й купатися у своїх власних почестях і багатстві? Чому не подаси руку гайдукові, ускокові [9], клефтові [10], поки не пізно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить ваші мечі тобі на загладу? Де той пророк, який зумів би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: "Спам'ятайся, не вбивай сам себе! О народе мій..."

Зникли за воротами Кафи купці, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий і величний, на Карантинну Слободу, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки.

Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополі біля північної кафської стіни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушились під ногами курай і сухі віники тамариску, репалась глевка земля, і ледь сльозилися фонтани.

Лише при вході у північні ворота зеленів розкішний самотній платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром і манив у свою тінь змучену спекою людину.

Цей буйний платан привертав увагу місцевих жителів, паломників, невільників, що тягнулись журавлиними ключами з ринку на галери, турецьких дервішів ордену Хаджі Бекташа [11], які заснували на околиці міста такіє [12].

Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тіні дерева, про вічність життя; не одного бадьорила безсмертна живучість південного богатиря, і чабан, можливо, складав пісню про мужнє дерево, що витримує суховії, спрагу і безжалісне палюче сонце.

Зупинився біля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева і гірко посміхнувся в задумі. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла, і корені давно перестали тягнути глибинну вологу. Хто ж міг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землі, непомітно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховіття, день у день висмоктував соки, поки вп'явся мацальцями в коріння. А тоді запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гіллях. Та не сідають на нього ні бджоли, ні метелики, ба навіть сарана не їсть його. Цупкий і ядучий. Він зеленіє, поки струхлявіє коріння старого дерева, роз'їдене плющем, доки воно звалиться і вкриє паразита своєю порохнею...

...Надто рано почалось цього року літо в Криму. Шовковиця обсипалася, не доспівши, виноград не зав'язався, попадали жовті персики величиною з ліщиновий горіх, вітри не наганяли на небо ні одної хмаринки. Достиг ячмінь, ледве покривши собою сіру кам'янисту груду, і розвіялося половою виколосене просо.

А в червні налетіла в Кафські степи сарана. Вийшли селяни з кетменями копати рови, вийшла процесія сіро-сукманних дервішів, несучи в калачикових баклагах священну мекканську воду, і стояли всі, безпорадні, дивлячись, як довкола погибає життя.

Серед натовпу жінок, які в розпачі вже не дбали про те, щоб закривати визолені тривогою обличчя, стояв сивобородий чоловік у білій чалмі і сірому бурнусі. Тяжка скорбота тінилась в його очах.

— Кара аллаха за гріхи наші... Отак чорніє і стогне земля, коли йдуть правовірні війська у чужі краї, — мовив сам до себе, і повернули до нього голови люди, а дервіші, що стояли осторонь, підступили ближче. — Такий же шум тоді несеться над землею, і так само лунає плач жінок та дітей.

Різко підвів голову один із дервішів, зателіпалася срібна серга у вусі, він підійшов до меддаха Омара, зарослий і босий, смиренні очі зайшли гнівом.

— Чи не покинуло волосся розуму твою голову, старче, що накликаєш нам кару християнського бога за джіхад [13]? І хто ти такий? Та видно, мусульманин, тож як ти міг забути слова пророка: "Піде в рай той, хто загине на полі бою з гяурами?"

Але сказано теж у сьомій сурі корана, отче, — відповів спокійно меддах Омар, — в сурі пророчій: "Скільки сіл ми марно погубили!"

Якщо ти знаєш коран, хай осінить нас світло єдино правдивого вчення, — посмиреннішали очі дервіша, — то згадай слова пророка: "Ми покажемо наші знамення у всіх країнах, поки вони не зрозуміють, що це правда"

— Але друга сура, благочестивий, сура меддинська, гласить: "Горе тим, які пишуть писання своїми руками, а потім кажуть: це від аллаха". Бо знамення, про які ти говориш, несуть наші воїни і в Азов, і в Багдад. І там, і там чорніє земля від наших ратників, як Кафський степ від сарани. Скажи мені, яка ж війна священна? Проти християн чи проти єдиновірних мусульман?

Задрижав посох у руці дервіша, а жінки з тривогою й надією дивилися в розумні очі аксакала [14], — що скаже він ще, може, це прийшов до них віщун горя або радості?

Глянув Омар на зажурених матерів, сестер і дочок воїнів, що віддали або віддають життя за Високий Поріг [15] над Євфратом і Доном, — жаль закроївся на губах, мовчав старий; повів очима на проповідників священних воєн — зло струснуло ним, і розповів він дервішам сон пророчий.

Приснився дивний сон султанові Амурату під стінами Багдада. До лозини нібито підійшов ніж, щоб зрізати її. А лозина відіслала його до іншої. І ще побачив падишах уві сні шулік, які їли падаль, виригали і знову їли, і гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця і спитав його, що означає цей сон.

"Це віщування на нинішній день, — відповів мудрець. Лозина, що відсилає ніж до своєї подруги, — це ми самі, які не щадимо брата задля своєї користі. А шуліки — то знову ж таки ми, що пожираємо чуже добро, відригуємося людським стражданням і робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо від своєї ненаситності".

Закричав дервіш:

— Ти шіїт [16], перс шолудивий! І мудрець той теж був перс-шіїт, хай почорніє його голова, яку, напевно, зітнув великий падишах!

Заверещали дервіші:

— Хто ти такий? До кафського паші відвести його!

Навіть не здригнувся аксакал.

— Я Омар-челебі, анатолієць. І цю відповідь султанові дав я.

Затих крик, і шепіт пішов по юрбі, ім'я Омара зашелестіло на губах вражених монахів. О, його — цього мандрівника, меддаха і хафіза [17], на якого ще не звелась рука жодного можновладця, знали в Стамбулі і Брусі, в Бахчисараї і Кафі.

— Моліться, люди, — мовив меддах. — Привид голоду блукає над степом. Благайте бога, щоб не справдилися слова пророка про сім худих корів, що пожирають сім ситих, про сім сухих колосків, що пожирають сім налитих. Просіть милості в неба...

Він звів руки, прошепотів молитву і подався в безвість розпаленого степу.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Зажурилась Україна, що ніде прожити,

Витоптала орда кіньми маленькії діти.

Малих потоптала, старих порубала,

А молодих, середульших, у полон забрала.

Українська народна пісня

Цього пекельно-пекучого літа господар-татарин відпустив Марію на волю.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: