Мені б дуже хотілося з'явитися перед нею з бойовою нагородою, з личками на погонах, з чим-небудь, що зробило б мене більшим, сміливішим, дужчим і гіднішим у її очах. Це тяжко, але я повністю готовий до нових випробувань у боях, аби мені хоч трошечки покращати й наблизитися до цієї незвичайної дівчини. А що вона надто вже надзвичайна, краща за всіх дівчат на світі, в те я вірю всією своєю незнівеченою, молодою душею. Ні, мабуть, живучи з нею на одному світі, я не зможу бути байдужим до неї і не можу бути абияким.
— Хе, Люся! — іронічно хмикає Льошка. — Ми тут ось голови під кулі підставляємо, а вона там з тиловиками милується. Теж медаль заробляє. Капітан цей... як його? Мелешкін! Давно вона з ним крутить. Знаю я...
Капітан Мелешкін! Це такий гарний, чорнявий веселун з вусиками. Правда, я бачив одного разу на марші, як він їхав на коні поруч з підводою санітарної роти і все частував чимсь дівчат і Люсю теж, а вона дуже вже весело всміхалася. Ми йшли тоді узбіччям, була невилазна грязюка, — і я добре запам'ятав цей випадок.
Знову смуток і роздратування вповзають у мій настрій — я знову ладен сказати собі: чорт їх бери. Видно, така наша доля — поки ми тут думаємо, мріємо, страждаємо під вогнем, там, у тилу, знаходяться спритні люди — офіцери або такі ось Льошки... Де вже нам! Мене розбирає злість на самого себе й на все на світі. Але десь у глибині душі сама по собі живе, не згоджується зі мною вперта думка: "Ні, не може вона бути поганою, не може, вона не така".
Траншеєю пробирається до мене Кривенок, переступаючи через хлопчачі ноги. Він сідає напроти, обіпершись спиною об холодну тіневу стіну, і, скоса глянувши на Льошку, показує складений у вигляді пакетика для порошка папірець.
— Слухай, — тихо каже він. — Оддаси їй... Коли щось таке... Розумієш?
— Кому?
— Та не прикидайся. Знаєш кому.
Я розумію, звичайно, кого він має на увазі, але передавати їй чужі записки — цього я не зроблю. Крім того, я думаю, що нічого з нами не трапиться, навкруги тихо, так тихо, як було й учора, й позавчора, і здається недоречним будь-яке побоювання.
— От іще вигадав! — відмагаюсь я. — Сам оддаси. Чому це я?
Кривенок підозріливо оглядає мене, мабуть, розуміє, що я прикидаюся, його перекошене обличчя пересмикується. Якусь мить, ніби випробовуючи мою щирість, він дивиться мені в вічі, а потім, не просячи й не кажучи нічого, ховає папірець у нагрудну кишеньку.
— Ну що ж... Не хочеш — не треба.
Здається, він образився.
Ех, Кривенок, Кривенок! Хіба не такі ж самі страждання роздирають і мою душу, хіба не знищується святе і в моєму серці? Але що вдієш?! Різниця тільки в тому, що, як і всі страждання, одну душу вони спопеляють, а іншу гартують, мов крицю. Не знаю, як у Кривенка, а моя душа для гартування, певно, занадто квола.
— Нічого, — кажу я і не вірю своїм словам. — Нічого! Він базікало, оцей... Вихвастувався...
Вимовляю я це дуже невпевнено, так що Кривенок тільки скривлюється й скептично всміхається.
А час іде. До нас в окоп уже заглядає сонце й починає припікати крізь пілотки. Плечі й тулуби ще в тіні, а головам жарко, і Жовтих, по-старечому крекчучи, пересідає під другу стіну — у затінок.
— Ти дивись: мовчать! Жодної міни. Дивно! — каже він. — Ну, до вечора добудемо, а там — на нове місце. Під другу купу.
Попов надіває гімнастьорку й скромно милується своєю обновою — погонами. Вся одежа на ньому доглянута, підігнана, акуратна, гудзики застебнуті, над правою кишенькою три вузенькі смужечки — нашивки за поранення. Ці нашивки мало хто носить у нас, хоч і багато хто був поранений, але в Попова вони на місці. Якраз під ними емалева зірка ордена. На одному кінчику емаль викришилася, і він білий, але орден рівненько прикручений на червоній сукняній підкладці. Наводчик наш має вигляд чепурного, справного солдата, одразу видно схильність до військової служби, тільки от звання мале — єфрейтор. Та коли б він був сержантом, то, напевно, його підлеглим жилося б не дуже солодко — характер у Попова тихий, але впертий і в'їдливий, особливо в дрібницях.
— Ти, брат, тепер як генерал, — посміхається Жовтих. — А знаєш що? Зроби й мені такі. Га? А то ці — наче з них уночі чорти вірьовки крутили. Після війни поквитаємося. Запрошу тебе в гості з твоєї Колими...
— Навіщо з Колими? З Якутії! — трошки ображено поправляє Попов.
— Ну з Якутії. У вас мерзлота, а в нас на Кубані фруктів, динь, кавунів — завалися. Од пуза! Поставимо стіл у садку, самовар роздмухаємо. Півлітрівку, звичайно... Ну й інше. Моя Одарка Омелянівна гостей любить! Тільки те й робила б, що гостей приймала. Такий характер... Випили б по чарці, пригадали б, як під Яссами кукурудзу їли, в окопах сиділи... До речі, треба було б написати Дарці, — раптом згадує Жовтих. — 3 самого Кіровограда не писав. Хлопці, в кого газетка?
Паперу в нас нема, під час наступу його й багато буває — всякі там фріцівські блокнотики, записні книжечки з дротяними пружинками, а зараз, крім газети, Нічого — ні для курива, ні для листа. Попов дістає з кишені акуратно складений аркушик нашої дивізіонки, і старший сержант починає вибирати краєчок із ширшим полем. Попов прислужливо дає йому хімічний олівчик, який він старанно слинить під вусами, й починає щось виводити, примостивши на одному коліні.
— Так і напишемо: "Дарко, я живий, чого й тобі бажаю. Маркел Іванович Жовтих".
Він одриває від газети смужечку з цими словами і, бачачи наші зацікавлені погляди, пояснює:
— А нащо багато писати? Головне: ще живий. Інше жінку не цікавить. А взагалі кілька разів збирався написати більше, та все ніколи... Відомо ж, яке наше солдатське життя. Тільки олівець послиниш — од комбата посильний: Жовтих, кулемет знищити! Пальнеш по кулемету — транспортер відігнати треба.
Там німецька піхота ледве не за груди наших стрілків хапає — в неї випустиш десяток снарядів. А то — танки. Скільки мороки з ними! Процький мені говорив якось: "Ти, — каже, — Жовтих, — мій командуючий артилерією. І пам'ятай, щоб ніякої затримки піхоті!" Кажу: "Якщо я командуючий, то чому й досі не генерал?" — "А за генерала б ти справився?" — питає. "Ого, ще й як! Коли вже командиром гармати справлявся, то генералом пусте діло. Було б чим!" — з прихованою гідністю скромно похваляється Жовтих і ховає в пілотку свій рекордно-лаконічний лист.
Нам уже добре тут, забувається тривожна ніч, перестає нити душа в чеканні обстрілу. Здається, все обійшлося...
І саме в цей момент, коли розслаблюється наша увага, я раптом відчуваю, що те страшне прийшло. Я ще не розумію, що це, але бачу, як здригнувся під шинелею Лук'янов. Маленькі командирові очі раптом округлюються від здивування, спалахують і враз гаснуть. Із східця ницьма на дно окопу падає Льошка, і тільки тоді до моєї свідомості доходить, що це за жахливий звук. Це десь там, за ворожими пагорками, пронизливо й нудно видихають із себе "скрипуни" — шестиствольні німецькі міномети. Тільки-но стихає їх протяжний огидний скрип, як з піднебесся обрушується на нас пронизливий виск. Здається, якась невидима, страшна сила хапає за груди й починає трясти, бити, гамселити землю. Я тицяюся головою Кривенкові в коліна, він падає набік, зверху обвалюється в окоп бруствер; б'є у вуха — вибух, другий, два одразу, три... Ми глухнемо, задихаємося в куряві, в піску й землі; пальці хапаються за щось, шукаючи опори; щось стискують з неймовірною силою. Земля наче розверзається від грізного урагану вибухів і двиготить, дрижить, розпачливо опирається страшній силі смерті.
Протягом довгих страшних хвилин все навкруги рветься, розлітається вщент, ранок темніє, немов знову на землю спадає ніч; в роті, в очах, у вухах — пісок і земля. Тіло боляче ниє від неослабного напруження й кожного близького вибуху, вся істота, охоплена жахом, чекає: кінець! Кінець! Ось-ось... Оцей! Ні... Оцей! Цей ось, цей... Угорі виє, скрегоче, падає, і земля перемішується з небом...
Здається, і тіло, і воля придушені, заполохані, паралізовані цією навалою смерті, все навкруги у владі безвольного заціпеніння. І раптом збоку чути чийсь крик:
— Попов! Приціл, таку твою...
Це кричить Жовтих. Хтось, наскочивши й боляче придавивши мої ноги, прожогом кидається в кінець окопу. На мить з'являється радісна думка — живі! Я розплющую очі — на гарматній площадці в диму мелькає зігнута спина Попова, поруч зі мною ворушиться в землі Льошка, щось кричить і лається Жовтих, але вибухи й виск глушать його. Ще спалах — удар! На нас обвалюється земля, Жовтих падає ниць, в хмарі пилу знову хтось летить через мене — це Попов. Під його непідперезаною гімнастьоркою приціл, наводчик придержує його рукою. В той час знову вибухає з другого боку окопу, в обличчя б'є пороховим смородом і грудками землі, я падаю на чиїсь засипані до шиї плечі й що, є сили напружуюся, щоб витримати...
Невідомо, скільки ми ще так корчимося, завалені землею, паралізовані грімотним навалом смерті, тяжко, немов цілу вічність, переживаючи катування вогнем.
Та тільки-но глухнуть, віддаляються вибухи, першим з хрипкою лайкою починає виборсуватися з землі Жовтих. А вгорі, як і до цього, скавулить, реве, виє... Навкруги вибухає й розлітається, "скрипуни" за пагорком, задихаючись, люто скриплять, земля раз по раз рветься від вибухів, небо над нами чорне од пилу й диму, але вибухи трошки віддаляються, і тверді грудки перестають молотити нас по спинах.
"Вижили! Вціліли!" — знову спалахує ледь жевріюча кволенька радість. Спльовуючи й кліпаючи, я розгортаю навколо землю. Спітнілий, страшний, сірий від пилу Жовтих довго не може вигребти ніг із-під груддя, потім стає на коліна; знесилено ворушиться в кутку Лук'янов, обтрушується поруч Кривенок. Здається, всі цілі — нам поталанило. І тієї ж миті, коли я думаю це, свідомість немов кинджалом прорізує раптовий і чомусь заїкуватий Льощин крик:
— К-к-к-командир!.. К-к-к-командир!.. Танки!!!
11
— Т-т-танки! Т-т-танки! Дивись!!! — кричить він, то висовуючись з окопу, то знову присідаючи. Жахливість цієї вістки чомусь не одразу доходить до моєї свідомості, мене більше дивує те, що Задорожний заїкається, і я навіть встигаю подумати: "Ага! Злякався!" Та відразу ж підхоплююсь, на секунду виглядаю з-за розвернутого, розваленого бруствера.