ОБЕЛІСК
Світлій пам'яті М. О. Пашкевича
...
Мені й досі прикро і боляче, що за два довгих роки так і не вибрався в ту не дуже й далеку від міста сільську школу. Кілька разів думав про це, але все відкладав: узимку — доки минуть морози чи хуртовини, навесні — коли підсохне й потеплішає, влітку ж, як було і сухо і тепло, найбільше клопоту завдавав відпочинок та всі пов'язані з ним турботи заради отого місяця на тісному, гарячому, перенаселеному півдні. А почасти все чекав вільного часу, настрою, думав: поїду, коли впораюся трохи з роботою та різними домашніми справами. І, як іноді буває в житті, довідкладався до того, що спізнився остаточно й непоправно: нічого було вже виряджатися в гості — настав час їхати на похорони.
Довідався про це теж невчасно, запізно — приїхавши з Мінська, йшов додому і стрів знайомого, колишнього товариша по роботі. Погомонівши трохи про те, про се та перекинувшись кількома жартівливими фразами, ми розпрощались, і раптом, ніби згадавши про щось, товариш зупинився.
— Чув, Миклашевич помер? Що у Сельці вчителював.
— Як помер?
— Так, звичайнісінько. Позавчора помер. Сьогодні ховають.
Товариш сказав і пішов, для нього Миклашевич, певно, мало що значив, а я стояв і розгублено дивився на вулицю. Зникло будь-яке самовідчуття, я забув про свої справи — вибух біди та ще якоїсь неусвідомленої провини приголомшив мене і на мить прикував до асфальту. Звісно, я розумів, що в тій передчасній смерті молодого сільського вчителя моєї провини не було ніякої, та й сам учитель мені не був ні родичем, ні великим другом, але серце моє гостро защеміло від жалю й прикрості на себе — не зробив того, на що тепер уже завжди буде пізно. Мабуть, хапаючись за останню можливість виправдатися перед собою, відчув раптову потребу поїхати сьогодні, зараз же, не гаючи й години.
Від тієї хвилини, коли я зважився на це, відлік часу для мене став якимсь особливим, точніше — зникло будь-яке відчуття часу. Я дуже квапився, хоч виходило це погано. Дома з родини нікого не застав, однак забув навіть запискою попередити про свій від'їзд і побіг на автобусну станцію. Згадавши про службу, спробував зателефонувати туди з автомата, котрий, мов на зло, спритно ковтав мідяки і мовчав, як заклятий. Кинувся шукати іншого, він трапився мені аж коло нового гастроному, але там стояла черга. Кілька хвилин чекав, ледве вислуховуючи довгі й дріб'язкові розмови в синій, з розбитим склом будці, посварився з якимось хлопцем, котрий видався спочатку дівчиною — штани кльош і лляне волосся до коміра вельветової курточки. Поки додзвонився нарешті і пояснив, у чім річ, прогавив останнього автобуса до Сельця, іншого ж транспорту в тому напрямку сьогодні не передбачалося. З півгодини намагався спіймати таксі, але марно: до кожної машини зразу ж кидався гурт спритніших, а головне — нахабніших, ніж я. Кінець кінцем довелося гайнути на шосе за містом і скористатися з давнього й випробуваного в таких випадках засобу — голосувати. Справді, десята чи п'ятнадцята машина з міста, майже до бортів навантажена рулонами Толю, зупинилася на узбіччі й узяла нас — мене і хлопця — підлітка в кедах з великою сумкою, набитою буханками міського хліба.
- Василь Биков — Віслючок
- Василь Биков — Альпійська балада
- Василь Биков — Круглянський міст
- Ще 33 твори →
В дорозі стало трохи спокійніше, тільки часом здавалося, що їдемо надто повільно, і я ловив себе на тому, що подумки лаю шофера, хоч, на тверезіший погляд, їхали ми нормально, як і всі їздять. Шосе було гладеньке, асфальтоване і майже всюди рівне, як стріла, що тихо погойдувалася на спадистих узгір'ях — то вгору, то вниз. Стояло погідне надвечір'я останньої пори бабиного літа з тихою прозорістю далечин, поріділими перелісками обабіч дороги, вільним простором уже спустілих полів. Далі від шосе, під лісом, паслася колгоспна череда — кількасот назимків (усі однакової буро-червоної масті). Обіч дороги торохтів проворний трудівник ланів трактор "Бєларусь" — орав на зяб. Назустріч сунули машини, громіздко навантажені льоном-трестою — везли на льонозавод. У придорожньому селі Будиловичах яскраво червоніли в палісадниках пізні згасаючі жоржини, на городах у розораних борознах із полеглим бадиллям порпалися сільські тітки й молодиці — вибирали картоплю. Природа повнилася мирним спокоєм осінньої втоми і злагоди, людська вдоволена неквапливість відчувалася в розміреному ритмі споконвічних селянських клопотів, коли врожай уже вирощено, більшість пов'язаних із ним турбот лишилося позаду, тепер його треба лише зібрати, підрахувати, впорядкувати.
Але мене це миротворне роздолля природи нітрохи не заспокоювало, а тільки гнітило й дратувало. Я спізнювався, відчував це, переживав і кляв себе за лінощі, душевну черствість.
Думалося на диво покаянно, з якоюсь самокритичною безкомпромісністю; ніякі мої попередні причини не здавалися тепер слушними, та й взагалі — чи були якісь причини? З такою ведмежою неповороткістю недовго й до кінця згаяти надані тобі роки й нічого не зробити з того, що, напевно, тільки й могло бути честю твого життя. Та бодай же тямилась ота нікчемна метушня заради нескінченного і ненаситного добробуту, якщо через неї лишається поза увагою найважливіше. Мабуть, цим самим обкрадається і знецінюється все життя, котре тільки здається автономним, відособленим од життя інших людей, спрямованим за твоїм власним розсудом. Насправді ж, як це не сьогодні помічено, коли воно й наповнюється чимось значним, то це розумною добротою і турботою про інших — близьких чи навіть далеких тобі людей, які потребують оцієї твоєї турботи. Віддати, а не взяти або відчути задоволення віддаючи — як неохоче й запізніло доходить людина до цього не нового, такого на диво простого висновку… Справді, чого варте життя лише для задоволення свого дріб'язкового, самолюбивого, примхливого і ненаситного Я. Мабуть, це краще за інших розумів Миклашевич.
І, здається, не було в нього на те особливих причин, надзвичайної освіченості чи спеціального виховання, що виділяли б його з кола близьких людей. Це був звичайний сільський учитель, певно, не ліпший і не гірший за тисячі інших міських і сільських учителів. Правда, я чув, ніби він пережив страшну трагедію під час війни і чудом урятувався від смерті. І ще — що він був дуже хворий. Для кожного, хто бачив Миклашевича вперше, було видно, як мучила його хвороба. Але я не чув, щоб він скаржився на неї чи Дав кому зрозуміти, як йому важко. Пригадалось, як ми познайомилися з ним під час перерви на одній учительській конференції. З кимось розмовляючи, він стояв тоді біля вікна в гомінкому вестибюлі міського Будинку культури, і вся його дуже худа, гостроплеча постать із випнутими з-під піджака лопатками та худою довгою шиєю здалася мені ззаду на диво недорослою, майже хлоп'ячою. Але варто було йому за мить обернутися до мене своїм неприємно зів'ялим, з густими зморшками, сірого кольору обличчям, як стало видно, що це досить виснажений життям, майже літній чоловік. Насправді ж — і я це знав цілком певно — в той час йому минав лише тридцять четвертий рік.
— Чув про вас і давно хотів звернутися з однією заплутаною справою, — сказав тоді Миклашевич своїм глухим голосом. Він курив, струшуючи попіл у порожню коробку з-під сірників, яку тримав у пальцях. Я навіть жахнувся, побачивши ці його нервово-тремтливі пальці; обтягнуті жовтою зморщеною шкірою. З недобрим передчуттям я квапливо перевів погляд на обличчя — змарніле обличчя, однак, було на диво спокійним.
— Преса — велика сила, — жартівливо і значуще процитував учитель. Крізь сітку зморщок, які збіглися на його чолі, щоках, біля вуст, проглянула добра, з болісним смутком усмішка.
Я знав, Миклашевич шукає щось в історії партизанської війни на Гродненщині, він сам ще підлітком-хлопчаком брав участь у партизанських ділах, його друзів-школярів розстріляли німці в сорок другому, і завдяки турботам вчителя на їхню честь збудовано невеликий обеліск у Сельці. Але от, виявляється, була в нього ще якась справа, з якою виникла потреба звернутися до мене. Що ж, я був готовий. Обіцяв приїхати поговорити і по можливості розібратися, тим більше якщо справа дійсно заплутана, — в той час до заплутаних, складних справ я ще був охочий.
І от — спізнився.
У невеликому придорожньому ліску з високо піднятими над шосе шапками сосен дорога почала широке плавне закруглення, за яким показалося нарешті й Сельце. Це був колишній панський маєток з розбуялими за роки сучкуватими кронами в'язів і лип, що ховали в своїх шатах старосвітський панський палац — школу. Машина повільно наближалася до повороту в садибу, і хвиля смутку охопила мене — я під'їздив. На мить з'явилася зрадницька думка: чого? Чого їду сюди, на цю жалобу, слід було приїхати раніше, а тепер кому я тут потрібний, та й хто тут може бути потрібний мені? Але отак розмірковувати, мабуть, уже не було рації, машина почала сповільнювати хід. Я погукав хлопця-попутника, який, судячи з його спокійного обличчя, їхав далі, аби він постукав шоферові, а сам по шершавих рулонах толю посунувся до борту, щоб зіскочити на гравій узбіччя.
Ну, от і приїхав. Машина, злісно стрельнувши димовим смородом із вихлопної труби, покотила собі далі, а я, натужно випростовуючи зімлілі ноги, трохи пройшов по узбіччю. Знайоме, не раз бачене з вікна автобуса це роздоріжжя зустріло мене заспокійливо й сумовито. Біля містка через канаву стирчав стовпчик із табличкою автобусної зупинки, далі виднівся знайомий обеліск із п'ятьма прізвищами юнаків на чорній металевій табличці. За сотню кроків од шосе, до школи тяглися давньою вузькуватою вже алеєю товстелезні похилі в'язи. У далекім кінці її на шкільному подвір'ї чекали на когось газик і чорна, мабуть, райкомівська "Волга", однак людей там не було. "Певне, люди зараз в іншому місці", — подумалось мені. Та я навіть не знав, де тут кладовище, щоб іти туди. Коли був ще сенс туди йти.
Так, не зовсім рішуче і досить заклопотано розмірковуючи сам із собою, я зайшов в алею під багатоярусні шати дерев. Колись, років п'ять тому, я тут уже був, але тоді будинок цей і алея не здалися мені такими підкреслено й затаємно мовчазними — шкільне подвір'я повнилося дитячими голосами, саме була перерва. Тепер же довкола стояла недобра, похоронна тиша — навіть не шепотіло, притаїлося в надвечірньому спокої поріділе, з жовтизною листя старих комлистих в'язів.